• Dews Mascot

АНДРІЙКА НА СЛУЖБІ ЗСУ



 

– Рано тобі на мотоциклі ганяти... Ще цього бракувало нам із мамою! - Батько суворо подивився на Андрія. – Переживати щоразу нервів не вистачить.


– Тату, ну чого переживати? Он Сергій з Пилипом по Колонщині катаються і нічого, – з впевненими нотами та легкою надією у голосі Андрій поправив чорні окуляри на переніссі, випростався і все ще намагався переконати батька. – Зручно ж! До магазину зможу їздити ним. Продукти вам привозити ...


– Наражати себе на небезпеку заради продуктів? Встигнеш ще наїздитись. – Так само не залишав шансу батько. Подивився в його карі з іскоркою очі – Краще вчись! В цьому році екзамени… Я сказав тобі про мотоцикл. Все! Крапка.


Вони розмовляли у своєму невеликому дворику біля паркану, доки мама готувала вечерю. Курка з яблуками вже пахла в коридорі, коли виходили на вулицю. Батькові хотілося скоріше повернутися і відпочити разом із сім'єю.


У котеджних містечках нечасто щось змінюється. А тут ще одна й та сама картина. "Картина карантину" – Подумав собі і з усмішкою похитав головою. “Нікуди не сходиш, нікого не побачиш... Як усе набридло. Наче в клітці” – Туга йому серце криє. “Так би сісти й уперед, розтинаючи каміння на дорозі, дикоподібний ліс та калюжі. А літньої ночі круто летіти по зелених просторах разом з Пилипом. Як два рейнджери, пуститися на розвідку по околицях!”


Андрій глянув у похмуре небо. Різко розвернувся йти, але затримався ще на п'ять секунд. Над блакитною смужкою в небі на висоті 3-х поверхового будинку кружляла пара чорних птахів. Начебто мала намір підглянути і підслухати, чим закінчиться розмова 15-річного пацана з упертим батьком. Хлопчик обернувся до нього з новою думкою.


– Тато, слухай… Я тоді візьму новий квадрокоптер.


– Ну, тут підтримую. Гроші твої. Зібрав сам, молодець. Так що вирішуй яку модель, тільки продумай все добре. – Поплескав його по плечу.


Через тиждень "цифровий птах" здійнявся вгору, склавши конкуренцію воронам кількістю крил і чудовим умінням триматися в повітрі під керуванням нового пілота.


У лютому почався наступ… Російські бомбардування, ракетні удари по Києву та Гостомелю. Колони ворожих танків пішли головними дорогами. Чоловікам видали форму та зброю. Але в їх містечку не було операторів для безпілотників. Сліпі як новонароджені кошенята… В майже оточеному російской армієй містечку шукали пілота. Хтось із територіальної оборони дізнався про їх дрон, поговорив із батьком.


– Є кандидат у аеророзвідку! – впевнено запропонував він воїнам.


Командир відреагував без зволікання:


– Потрібно спочатку познайомитися. Ходімо!


Коли зайшли на подвір'я, побачили сліди від снарядів та звичайного хлопчика, 9-ти класника. Від батька, міцного голеного чоловіка, його відрізняв нижчий зріст, ніжна дитяча шкіра та густе темне волосся.


– Це ж дитина! - Здивуванню військових не було меж. – Школяр? У розвідку? Та ви що! Ні ні ні!


Вони заціпеніли. У головах промайнуло “Який пілот у 15 років? Проти величезної ворожої армії. Нонсенс!”


– Кращого не знайдете, будьте певні! – так само наполягав батько. – Він із 6 років цими штуками майстерно керує.


– Пацан, правда готовий українській армії допомогти, чи що? Справа небезпечна… – зам'ялися ті.


– Кажіть, що робити! – Андрій і оком не моргнув.


Свинособаки оточували його тихе мирне містечко, і незабаром увійдуть своїми брудними чоботями на світлу добру землю катувати, гвалтувати, знущатися, вбивати його друзів, його рідних... Бучанський район на шляху до столиці. А там вирішується доля усієї країни.


Згадався останній урок про координати Декарта. Сувора математичка, злегка округла короткострижена пенсіонерка, в малиновій сукні розповідала про відстань між двома точками із заданими координатами. "Та де це знадобиться взагалі в житті?" – обговорювали з Пилипом після уроків. “Інша справа – крипта! Верняково, практично, аткуально”.


Люта ненависть до загарбників і почуття несправедливості бадьорила хлоп'ячий мозок, не давала спати і їсти. У перший же день він підписався на всі канали новин і стежив за тим, що відбувається. У відповідь на жахливу реальність юнацький максималізм видавав одну думку, що тримала його в тонусі: "Зроблю все, що зможу!"


Андрійко був готовий.


Вночі в холодному полі не видно ні зги. Щоб запустити квадрокоптер – не потрібно бути Ейнштейном. А ось непомітно зняти їхні сучі танки та визначити координати в непроглядній темряві нереально. "Господи, ти ж все бачиш, дай і мені промінчик світла!" – подумав кудись у нескінченну чорну далечінь нещодавній школяр, а сьогодні пілот на службі у ЗСУ.


І той почув. Далеке світло фар вантажівки з буквою Z пронизав як кинджал на кілька секунд тривимірний простір. Цього разу не у віртуальній грі, а поряд із його рідним селищем… Якщо побачать, дізнаються, можна прощатися з життям. Це дуже страшно… Затаїв подих, кілька разів блискавично натиснув на мобільному замерзлими руками, зробив знімки. “Все, пташка, лети назад. Тільки тихо. – тремтячою рукою сховав усе до рюкзака. Перед очима застигла кртинка – величезна колона ворожих танків… Скільки їх там? Десятки? Сотні? Стримуючи дихання, помчав назад у бік тероборони.


- Ну Андрійко, от молодець! Неймовірно важливе завдання ти виконав – говорив сивий міцний армієць у камуфляжній куртці з жовто-блакитною нашивкою. – Тільки нам треба переконатись. Сам розумієш, промазати не маємо права. Потрібні точні дані.


– Я зрозумів, зрозумів. Геодані з дрона перевірити можна вранці, коли сонце встане. – Сподіваюся встигнемо?

– Маємо встигнути, Андрійку! Маємо... – обійняв його як сина. - Пілот ти чудовий. Все вдасться!


І вони чекали. Чекали на його повідомлення.


Ех, бачила б Андрійку зараз математичка, за обчисленням координат площини, де спить півсотні грубих залізних гусеничних монстрів, готових геть-чисто знести людство з цієї землі. Скільки б вона, цікаво, поставила балів? Напевно, 10ку – не вистачає швидкості… Але на 12 ще можна постаратися!


Світало повільно. Сонце прокидалося як лінивий білий кіт у темному коридорі, потягуючи спочатку одну лапу, потім другу. Довго позіхаючи рожевою пащею, не розтуляючи розкосі очі.


Клац - клац. Все готово! За цей час вони з батьком встигли знову пробратися через знайому лісову голу просіку, як пасисті житники, ближче до сонної техніки, і передати координати. Назад йшли швидко, точково обминаючи живі прикриття, дбайливо підготовлені природою.


“На пару градусів ліворуч…” – його смски та фото знову беззвучно відлетали як вільні птахи у бік командування та ЗСУ, що загострила свою артилерію як швейцарський ніж для знищення противника.


– Ну, Андрію, не підведи! З Богом… – вдихнули, видихнули.


Вогонь полетів нищівними спекотними іскрами на металеві машини, що вишикувалися в ряд для наступу, в зомбочудовиська, готові далі душити снарядами та руками українських жінок і дітей.


Сім'я чекала. "Цифрова пташка", іграшка, заряджалася від генератора надією на перемогу та великою вірою у Збройні Сили України. Як і 9-класник Андрійка. Хоча військові потім сказали, що це він врятував становище, і що вони разом розгромили десятки тих ворожих машин - убивць.


Безпілотник мав знімати гарні краєвиди та його, школяра, що безтурботно розсікає широкими просторами на мотоциклі. Натомість під керівництвом юного пілота у лавах ЗСУ виконував найважливіші завдання та передавав точні координати для поразки противника, рятуючи людей, захищаючи міста від ворогів.


 

Юлія Сухорукова

299 переглядів2 коментарі

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум