• Dews Mascot

А я пливу на човні...



 

- А я пливу на човні, і так приємно мені. Мене несе течія, я нічия…

Слова цієї пісні переслідували мене впродовж тижня. Я вже уявляла себе на концерті Ірини Білик, який мав відбутись 25 лютого. Це, напевно, доля. Пам’ятаю, як родина вітала мене з Днем учителя, подарували троянди і квитки на концерт улюбленої співачки. Але… Концерт перенесли . Я абсолютно не засмутилася, скоріше навпаки – адже 25 лютого виповнюється 27 років нашій родині.

- Оце витримка,- сміється моя подруга, щороку вітаючи нас.

24 лютого прокинулась дуже рано, якісь глухі звуки відганяли сон.

- Любий, що це стукає?

- Спи, то вітер гойдає двері.

- Та щось не схоже, двері стукають не так! ( У нас із цими дверима завжди якась історія!)

Я взяла телефон, відкрила інтернет … і мені все стало зрозуміло.

Війна… Таке може бути???!!! Гарячково листаю новини - вибухи по всій Україні!

Прокинулась старша донька, не знаємо, що робити. Йти на роботу? Залишатись вдома? Телефонувати рідним? Паніка…

Остаточне переконання, що все це насправді – страшенний вибух, тремтіння стін і шибок. А за вікном чорний гриб диму! Це ж треба, щоб так пощастило ! Вікна спальні виходять на аеродром Чорнобаївки! А так ніколи б і не знали!

Повна розгубленість, страх , відчай, роздратування, зневіра, сльози…

Не брав сон, не хотілося ні їсти, ані пити.. Телевізор не вимикали цілий день, слідкували за повідомленнями у вайбері,фейсбуці, ходили замальовувати на стовпах мітки. Так і не знаємо, що то було, але об’єднало це діло пів вулиці. Зараз смішно згадувати, але ці мітки, напевно, замальовували всі, хто тільки міг! Шарів з десять нанесли точно! Це трішки відволікало.

Зранку дитина вирішила йти на роботу ( лікувати людей треба, вони не винні, що війна). Транспорт перестав ходити, вулиці порожні, люди бояться зайвий раз вийти на вулицю. Я вирішила запропонувати допомогу – підвезти до міста бажаючих, написала в групу . Одна жіночка-медик дуже зраділа, ми домовились. Якийсь чоловік написав: «Это фейк, не верьте этой бабе!» Жіночка була в шоці, виклала своє посвідчення. Група сміялась довго!

А потім почався період світломаскування. Сидіти без світла складно, вмикати – страшно. Спочатку не вмикали взагалі. Першим «пішов» акваріум. Ну захотілось мені віднести його у ванну, щоб вранці помити! Якби рибки вміли говорити,я б наслухалась! Збирала їх в коридорі між черевиками, виливала воду з чоловікового чобота - навіть не знала, що туди може поміститись пів акваріума. Скло всюди. Вимітала тиждень. Потім « пішли» чашки. Такі гарненькі були… З котиками…У нас у родині особлива любов до чашок.

Від самого початку зрозуміла, що треба активізуватись – варила, прибирала, прала, поралась на городі. І ганяла всіх!

Особливо боялись вечора і ночі – було завжди гучно. А ми завжди пізно ввечері п’ємо каву. Сидимо за столом, розмовляємо, раптом - вибух! Таке враження , що біля хати. Я не зрозуміла, як уже лежала під дверима . І сташно, і смішно. Усі зацінили мою реакцію!

Далі ми придумали , як закрити вікна, щоб спокійно дивитись телевізор, і просто жити … Дістали пазли, які лежали в шафі більше року, книги, ігри. Намагались відволікатись від автоматних черг та вибухів.

Спочатку боялись лягати спати, під час вибухів сиділи в кімнаті на підлозі, обнявшись. У такі моменти відчай і безсилля «накривали»

А потім ми почали заглядати у вікна, коли десь щось вибухало. Самі з себе дивувались! Чорнобаївка «радувала» щодня!


Хочеш врятуватись сам – врятуй тваринку!- так вирішили ми, знайшовши оголошення на фейсбуці про розплідник собак . Відсутність кормів – справжня проблема! Ми купили маленьку вівчарку, тим самим врятували її від голоду. Я раділа – тваринка врятує нас від депресії!

Останньою краплею був візит «гостей», які прийшли шукати «аружие и боеприпасы». Шарили всюди, я не знаю, як я витримала! Слава Богу, чоловік у мене спокійний!

- - А что вы не в настроении? Увас что-то случилось?

- Ви прийшли …

- Так мы ж вас не убиваем. А то мы можем и по-другому с вами говорить,- з притиском сказав один.

Пішли. А я не могла заспокоїтись ще довго.

За кілька днів вирішили їхати… Важко кидати все нажите! Це найстрашніша ніч мого життя!!! Вибухи лунали безкінечно, але не це страшило. Страшно було їхати. Страшно було поїхати і не повернутись більше ніколи! Ми пів ночі плакали,складали речі, перебираючи кожну світлину, картинку, книгу. Це пам'ять, це все наше життя! Як виявляється, таке щасливе!!!

Вранці ми вирушили в нове життя. Нам пощастило, почався обстріл гидких позицій, і нас швидше пропустили, не «шмагали» , так як розповідали люди. Проїхати за один день.

Машина виїхала на підконтрольну територію, цуценя мирно спало на моїх колінах, у переносці тихо сиділа кішка, яка ненавидить іздити в авто, побачили наших хлопців, сльози самі котились по щоках.


 

Бессараб Антоніна

49 років

44 перегляди1 коментар

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум