• Dews Mascot

Біль у поетичних рядках



 

Той лютневий вечір Іра не забуде ніколи, вона саме дописувала останні вірші до своєї нової збірки інтимної лірики. Коханий уже кілька годин як міцно спав, а вона, натхненна спогадами про їхні спільні прогулянки та подорожі, не могла зупинитися. Ще декілька поезій, кілька рядків і все. Нічні сутінки загорнули її в свої морозні обійми, і Іра навіть не відчувала прохолодного протягу, який лоскотав її ноги. Вона не пам’ятає, як заснула, отак прямо за столом з ручкою в руці на шматку паперу з поетичними рядками.

Прокинулася Іра від дивних звуків та вигуків на вулиці за вікном, а коли побачила БТР, зрозуміла – її селище окуповане. Війна. Як? Чи це можливо? Ліричні вірші змінилися молитвами, прочитаними пошепки, на самоті, щоб ніхто не бачив сліз. Так і не надрукована збірка тепер уже не вимальовувалася перед очима, а застигла десь там, посеред інших недосяжних мрій. Рука уже не тяглася до ручки, натхнення змінилося страхом і тривогою. Той аркуш паперу лежав непорушно на столі.

Коли вимкнули опалення, воду, інтернет, стало взагалі моторошно. Телефон за кілька днів повністю розрядився, Іра втратила зв’язок з рідними та близькими. Ворожі військові заходили до будинків і забирали мобільні телефони, або просто sim-картки. Ірина з сусідами ходили заряджати свої мобільні від генератора до ветеринарної клініки, але російські військові про це швидко дізналися, і туди шлях уже був зачинений. Потім люди таємно почали передавати один одному генератори, щоб заряджати телефони. Селище ставало повністю відрізаним від навколишнього світу. Тепер єдиним завданням було вижити. Ірина переїхала до підвалу свого чотириповерхового будинку. Разом з сусідами вони шукали харчі, ділилися необхідним, хто, чим міг, заспокоювали один одного, підтримували, зігрівали. Кожен наступний день був страшнішим за попередній. Іра уже навіть перестала відчувати голод, забула, коли востаннє спокійно спала і переодягалася. Звуки вибухів не давали розслабитися чи відволіктися. Російські військові ставили свої танки та БТРи прямо на подвір'ях односельців. Іра уже хотіла б і залишити свій Димер, рятуватися, але не наважувалася. Російські військові могли вбити прямо на вулиці чи в автівці. Ті, хто не виїхав в перші дні окупації, тепер уже не мали такої можливості.

На початку квітня між односельцями пішла звістка, що селище звільнене від ворожих військ. Стало тихо, але якось моторошно. Довкола руїни будинків, магазинів, аптек, спалена до тла техніка та глибокі вирви посеред клумб. Люди ходили зморені, злякані, вбиті горем. Пустка і зневіра панували тепер у селищі.

Іра заплакала і вперше з лютого взялася за ручку. Весь біль вилився у поетичних рядках. Вперше Іра писала, захлинаючись від сліз, вперше її поезія була без слів «кохаю» і «дякую». Найгіршим було те, що війна й досі тривала, Іра і досі не могла почувати себе в безпеці. Не було ні натхнення, ні піднесення, тепер її творчість була просочена страхом. Як не змушувала себе писати, як не переборювала сама себе, тільки два коротеньких вірші видряпала тремтячою рукою та тому шматку паперу, що лежав на столі ще з лютого. Збірка так і залишилася не надрукованою, в ній не вистачає ще кількох віршів – про Перемогу. Іра щиро вірить, що скоро зможе їх написати.


 

Турчин Валентина 39 років

14 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум