• Dews Mascot

Втекти від дракона



 

Я міцно стискав свого ведмедика. Я дивився крізь вікно, крізь дерева, забори, будинки. Навіть крізь людей. Я дивився і нічого не бачив. Лив дощ. Здавалось весь світ плакав. Мене відносило кудись далеко. Я згадував як ми бігали полем на краю нашого села, каталися на роликах на парковці, а на фоні цих спогадів всі бігають, метушаться. Хтось плаче, хтось свариться.


Того ранку ми прокинулись дуже рано. Нас розбудив телефонний дзвінок. Мама голосно розмовляла, була стривожена. А тато був далеко. Його не було вдома в той день. Так не вистачало його.


Ми з братами зрозуміли, що почалась війна. Тоді це прозвучало так, наче це весела пригода. Щось нове прийшло в наше життя. Я тоді ще не розумів, що війна це страх, вибухи вночі і мама, якась зовсім чужа.


Їй всі дзвонили і дзвонили. Нам ніхто нічого не пояснив. Але ми відчували тривогу. Я найстарший і відчував відповідальність на собі. Але хоч мені вже 10-років, найбільше мені хотілось, щоб мама присіла біля мене, подивилась в очі і пояснила, що до чого.


Я заліз на другий поверх ліжка, обійняв свого ведмедика:

— Тільки ти мене розумієш. Війна почалась, Веве, чуєш війна.


Він чув. Він мене завжди уважно слухав. Але він теж не розумів. Тоді я пояснив по іншому:


— Сюди наближається великий і страшний дракон. Він плюється ракетами і від цього так голосно бахкає.


Два дні ми ночували вдома. Перед сном мама завжди читала нам книжечку. Але вона погано нас відволікала, коли лунали вибухи. Нам всім було страшно. Тому мама почала збирати сумки. Тато сказав, що російські танки стоять за 2 кілометри від нас і що пора їхати.


Ми з братами склали декілька книжок, одну настільну гру і кожен взяв м'яку іграшку.

Але коли мама побачила, що я взяв свого ведмедика, то не дуже зраділа. Вона пояснювала, що місця мало, треба багато необхідних речей. Але я не міг покинути свого друга.


— Веве, ми тікаємо від дракона, бо він вже зовсім близько. Але нічого не бійся, я буду з тобою.


Ми їхали дуже довго. Ведмедик сидів у мене на ручках. На трасі було повно машин, бо не тільки ми тікали подалі. Потім ми ночували в різних хатах. І все їхали і їхали. І я такий радий був, що ведмедик зі мною. Я з ним постійно розмовляв і розказував де ми.


Але після однієї ночівлі тато дуже міцно обняв кожного по черзі і попрощався. Його обов'язок був захищати наш дім. Це означало, що дракон вже дуже близько.


Одну ніч ми навіть ночували в машині. Мама була за кермом і дуже втомилась.


Мій ведмедик спав і я боявся його будити. Тому просив братів не шуміти.


Ми приїхали в якусь квартиру, де ми насилу могли вийти з машини і залишитись на декілька днів. Всі навкруг говорили незрозумілою мовою. Але було видно, що люди раді нас бачити. В квартирі пахло пиріжками і ще чимось домашнім і затишним.


— Ну ось бачиш, Веве, я ж казав, що все буде добре. Не бійся, тут дракони не водяться.


Хлопчик, приблизно мого зросту, підійшов до нас. Але він мовчав. І я мовчав. Так ми помовчали і пішли за стіл. Ми їли найсмачніший суп в світі.


За столом було шумно. Всі намагались щось поясними, і думали, якщо сказати голосніше, то стає зрозуміліше. Це було трохи смішно. Я бачив, що мама теж сміялась. Значить все налагоджується.


Перед сном я запитав:

— Мама, ти нам почитаєш?

— Не сьогодні, любий. Ми всі дуже втомились.


Я ліг в обнімку з ведмедиком, мама підійшла і поцілувала кожного по черзі. А потім завмерла над нашим ліжком і тихо ворушила губами. Я зрозумів, що вона молиться. Я теж почав молитись, щоб мама більше сміялась, щоб тато переміг дракона і щоб завтра закінчилася війна.


 

Габлюк Вікторія

39 років

120 переглядів1 коментар

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум