• Dews Mascot

Відлік ненависті



 

Я виповз із підвалу опівдні. Мати казала, що це найбезпечніший час, щоб знайти щось їстівне. Поранену ногу нічим було перев'язати. Рана ятрилася, залишаючи на брудному асфальті уривчасту нитку темно-червоних крапель.


Я побачив чоловіка з автоматом. Потім побачив ще одного чоловіка з автоматом. Третій був озброєний краще за перших двох, біля його ніг стояв кулемет, з плеча звисала стрічка з набоями. Четвертий знову був автоматником і мав на поясі широкого ножа. П'ятий рухався надто швидко, щоб я міг розгледіти його, він повернув за ріг біля зруйнованого снарядами торговельного центру.


Я зупинився на колишній автостоянці біля шостого — він лежав широко розкинувши залишки тіла, догори обличчям. Такий самий пошматований як і рештки обгорілих металевих остовів навколо нього. Я уявив, як наводжу на нього гранатомет. Його брови — були ж, мабуть, у нього тоді ще брови — здивовано підіймаються: не кожного дня тобі прилітає в груди снаряд, який випустив п'ятирічний замурзаний пацан. Мабуть, він помер би швидше, ніж минуло це здивування. Втім, він і так мертвий.


Коли я побачив сьомого, від голоду вже темніло в очах, хвора нога погано слухалась. Я обов'язково маю знайти щось поживне на цьому згарищі, інакше не зможу далі їх рахувати.


Під час своїх вилазок я інколи бачив і цивільних — таких самих повільних і кволих, як сам. Я перестав звертати на них увагу тоді, коли усвідомив, що не можу нічим допомогти, так само й вони не готові були нічим зі мною поділитись. Ми не бились за об'їдки — більшого годі й вимагати.


Восьмий солдат стояв притулившись до танкового борту, за його спиною на броні болотяного кольору білів характерний розчерк. "Латинська літера", — казала мама. Вона завжди знаходила можливість навчити мене чомусь новому, навіть тоді коли це нове щохвилини несло нам смерть. Тепер доведеться вчитись самому.


Мені пощастило, я знайшов коробку з ваговим печивом. Велика і майже ціла. В середині суцільне вологе кришиво. Трохи гірчить, але це нічого. Вистачить на два дні, якщо зможу донести додому.


Я побачив їх вже біля самого підвалу. Дев'ятий і десятий, обійнявшись і спотикаючись, йшли мені назустріч. Зброя похитувалась на їхніх плечах у такт із непевними кроками. Хрипкими голосами вони сперечались, дедалі розпаляючись, але не розмикаючи обіймів. У даремних спробах перекричати один одного, у розчервонілих і скривлених обличчях була якась розгубленість. Але я знав, що цим відчуттям не варто довіряти. У такому стані вони більш непередбачувані та ще більш небезпечні.


Якби не думки про печиво, я б побачив їх раніше і спробував обійти стороною. Але тепер вже пізно. Все, що я встиг — присісти, згорбитися й втиснутися в стіну. Розпластався, завмер, заплющив очі, навіть дихати на якусь мить перестав. Я став стіною. Вони пройшли зовсім поруч — я відчув різкий запах спирту, поту та пороху. Потім кроки почали віддалятися.


У своєму підвалі я заповз у найтемніший закапелок — ближче до каністри з дощовою водою і матраца. Ліхтарик не вмикав. Навпомацки відколупав шматок печива, поклав до рота. Не поспішав ковтати, потроху розсмоктував липке, солодке місиво. Тіло розслабилось. Біль у нозі потроху відступала — не щезала, але тупішала.


Я повертався думками до номера шість. Згадував у всіх подробицях його розкидане по асфальту назавжди зчорніле і знерухомлене тіло. Рано чи пізно усі вони будуть шостими. Треба тільки дочекатись і берегти сили, щоб продовжити відлік.


 

Зотов Максим

47 років

25 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум