• Dews Mascot

В небі наші …



 

Вмикаю комп’ютер. Повільно він починає завантажуватися. Весняне сонце зазирає у вікно. Від легенького подиху вітра починає ворушитися молоденьке листячко. Десь чується спів птахів. Мимоволі поринаєш у минуле. Як добре було йти до школи, бачити усміхнених дітей, вітатися, радіти теплому весняному дню і просто спокійному розміреному життю. Потім чути дзвінок, поспішати у клас, де на тебе чекають учні. Насолоджуватися відповідями учнів, іноді вислуховувати фантастичні виправдовування про відсутність домашнього завдання. А як чудово проходили шкільні свята! Починалися осіннім ярмарком і закінчувалися шкільним вальсом випускників! Зараз про це можна тільки згадати, сидячи за екраном комп’ютера.

Натискаю іконку і заходжу до Класруму. Зараз буду проводити урок через онлайн-конференцію. Згадую вчорашнє заняття. Не встигла пояснити новий матеріал – була повітряна тривога. Обдумую, як поєднати дві теми і вкластися у рамки відведеного часу для уроку. Раптом чую звук пролітаючого літака: першого, другого, третього. Серце починає шалено калататися. У голові тільки одна думка: «Що робити?», адже повітряної тривоги не було. Відкриваю Вайбер-спільноту нашого міста. Адміністратор групи подає офіційну інформацію: «В небі наші!» Відразу відлягло від серця. До початку уроку залишаються лічені хвилини. Потрібно заспокоїтися. Пошепки повторюю: «Все буде добре». Потрібно зафіксувати у себе на обличчі цю впевненість, щоб потім передати її дітям.

За розкладом перші уроки в учнів початкових класів, потім – у старшокласників. Мої третьокласники, як завжди зустрічають мене з усмішками на обличчі. Після привітання вони поспішають ділитися своїми враженнями:

- А я зараз у Литві!

- Я у Ірландії! У нас зараз не дев’ята година, як в Україні!

- А мене батьки вже оформили в польську школу! Завтра йду!

- А я вдома! Ми ховаємося у підвалі під час повітряних тривог! І Лакі з собою беремо! Це - песик! Подивіться, який смішний!

- Ми вчора у Львів приїхали! Дуже гарне місто! Але повітряні тривоги тут теж є. Хоча мама говорить, що у Львові безпечніше!

- Мій друг теж у Львів поїхав. Сумую за ним…

- А в мене братик народився! Завтра їдемо його забирати. Сашком назвали!

Я усміхаюсь і слухаю дітей. Даю їм п’ять хвилин, щоб виплеснути емоції. Адже надлишок емоцій, як поганих, так і хороших, може бути шкідливим. Діти виговорюються, і, нарешті, заспокоюються. Я розділюю їхню радість чи сум і стаю активним учасником цього п’ятихвилинного марафону обміну думками. Потім йде робота за планом уроку: вивчення лексичних одиниць уроку, повторення вже вивчених англійських слів, читання текстів, бесіда за темою уроку англійською мовою. Заняття проходить в теплій дружній атмосфері. І я, і третьокласники, з нетерпінням чекаємо наступної онлайн-зустрічі.

Далі урок в одинадцятикласників. Вони не такі емоційні, як третьокласники. Ці діти по-дорослому стримані. Вони так само, як і я, розуміють складну ситуацію в країні, так само, як і я, переживають за своє майбутнє і майбутнє нашої Батьківщини. Деякі з них перебувають за кордоном. Урок розпочинаємо з хвилини мовчання для вшанування пам’яті загиблих унаслідок збройної агресії Російської Федерації. Вшановуємо пам'ять і загиблого батька дівчинки-випускниці. Її однокласники знають про це і підтримують Дашу. Дівчинка ж мужньо тримається, підтримує маму та молодшого братика. Після трагедії сім’я зайнялася волонтерством. Спочатку збирали речі для переселенців, допомагали їм з житлом. Зараз родина переїхала за кордон. Але не припинила допомагати тим, хто цього потребує. Тільки сфера діяльності стала ширшою: Даша з мамою збирають кошти, щоб закупити бронежилети для бійців.

Далі урок іде за планом: читання тексту, обговорення, невелика дискусія, вивчення граматичного матеріалу, виконання вправ. На щастя, цього разу повітряна тривога не перервала заняття і все пройшло, як слід. Після уроку нагадую про необхідність виконання домашнього завдання. Адже для будь-якого шкільного предмету важлива систематичність. Англійська мова не виняток. Учні мають постійно практикуватися: і на уроках, і під час виконання домашніх завдань. Починаючи з дев’ятого класу, ми активно готувалися з ними до зовнішнього оцінювання, розмовляли про плани на майбутнє. Багато з них планували вступати в престижні університети. Для цього вони мали складати ЗНО з англійської мови. Цікаво, наскільки тепер зміняться їхні плани на майбутнє? Діти виходять з онлайн-конференції. Але двоє учнів залишаються. Софія несміливо починає говорити:

- Ірино Володимирівно, вибачте, не зможу відвідувати ваші заняття. Завтра йду до місцевої школи в Швейцарії. Але домашнє завдання буду виконувати – обіцяю!

- Не переживай! Звичайно роби так, як це вимагає ситуація. Тепер у тебе буде подвійне домашнє завдання, - намагалася я пожартувати, - тож не затримуйся! Все буде добре!

- Дякую! До побачення! – відповіла Софія та відключилася.

Далі розмову продовжив Максим:

- Ірино Володимирівно, вибачте, я заборгував аж чотири домашніх завдання.

- Так, Максиме, знаю і ще чекаю! – відповідаю я.

- Розумієте, ми зараз переїжджали в Польщу і в мене не було можливості підключатися. Інтернет жахливий. Але зараз буду намагатися все наздогнати.

- Максиме, ти ж збирався до Києва. Мріяв стати відомим адвокатом, - сказала я.

Хлопець поглянув мені в очі. Погляд був рішучим і не дитячим. На мене дивився вже дорослий чоловік, який пізнав життя і все для себе вирішив. На хвилинку він задумався. Тим часом я хотіла підбадьорити хлопця жартом:

- Хто ж тепер буде особистим адвокатом Сашка? Хто ж тепер буде захищати твого друга, який знову не виконає домашнє завдання?

- Думаю, він сам уже зможе себе захистити, - відповів Максим. – Він збирається до війська після закінчення школи.

- А ти що будеш робити?

Максим знову поглянув на мене і тихо сказав:

- Буду пілотом. Вже дізнавався, куди можна вступати і які документи потрібні.

- Сміливо! – відповіла я. – Бажаю удачі! Ти – молодець!

Після тієї розмови минуло багато часу. Було ще безліч домашніх завдань та купа хороших і поганих оцінок. Минав час, а війна не закінчувалася. Мої випускники дорослішали на очах. На жаль, воєнні дії змінили плани дітей. Більша половина випускників виїхала за кордон. Розмови про випускний безслідно зникли. Дівчатка вже не мріяли про випускні плаття та шкільний вальс. Натомість з’явилися розмови, що їм дуже згодилися знання з англійської мови в зарубіжних країнах. Хтось з них уже планує залишитися там, де вони знайшли прихисток під час воєнних дій в Україні. Інші ще висловлювали рішучу позицію повернутися і продовжити навчання в університетах України. Подумки радію за них усіх. Адже що потрібно учителю? По-перше, знати, що його праця була немарною: знання згодилися дітям. А по-друге, знати, що школа разом з батьками виховала справжніх, достойних людей. Наша країна потребує відбудови. І тільки молодь зі своєю жагою до нового кращого життя може забезпечити світле майбутнє країні.

Останні місяці навчання промайнули непомітно. Уже майже два місяці у мене не пищить телефон, сповіщаючи про надіслані виконані роботи учнів. Журнали заповнені, видані табелі та похвальні листи. Випускні класи отримали свої атестати. Сумно, що не всі отримали їх офлайн. Подумки бажаю здійснення мрій усім випускникам, бажаю нам усім миру і спокійного наступного навчального року в стінах школи. З оптимізмом дивлюся вперед і починаю готувати навчальні плани та дидактичні матеріали на уроки. Головне, щоб ці заняття проходили в мирний час під мирним небом. Здається, тільки природа не змінила своїх планів: після весни прийшло жарке літо. Хочеться вдихати тепле повітря, насичене запахом недавнього дощу, скошеної трави та різних квітів. Хочеться слухати безкінечне щебетання птахів, сюрчання цвіркунів, шелестіння очерету, листочків дерев. Саме тут, серед природи, знаходиш для себе спокій від постійних тривог. Природа дарує тобі відпочинок, заспокоює, втішає …

Мої думки знову перериває ґаджет. Після стількох днів «ожила» наша шкільна група у Вайбері. Переписуються вчителі з нашої школи. Відкриваю додаток з острахом. Боюся поганих новин. Наша колега просить допомогти зібрати кошти на тепловізор. Його потребують бійці, які знаходяться під командуванням її сина. Колеги охоче допомагають, хоча всім зараз нелегко. «Наш колектив перетворився на єдину дружну команду» - підсумовую я для себе. Раніше були якісь сварки, недомовки, а зараз всі порозумілися. Разом плетемо маскувальні сітки, разом збираємо речі та допомагаємо переселенцям з інших міст. Згадую довгі весняні ночі, коли наш колектив приймав людей на ночівлю. Це була масова хвиля переселенців, які втікали від війни. Хтось із них залишався тільки на ніч, хтось перебував у стінах школи декілька днів, а дехто знаходив новий дім у нашому місті назавжди. Одне можу сказати напевно – війна змінила нас усіх. І ось знову нагадування про воєнний час - спрацьовує додаток «Повітряна тривога». Нехтувати цим сигналом не слід, оскільки наше місто недалеко від фронту. Поспіхом біжу в укриття. Сирену чути в усіх куточках міста. З нетерпінням чекаю відбою. Години очікування – найважчі. Прислухаюся. Тихо. Начебто не чути вибухів. Чоловічий голос цього додатку повідомляє про відбій. Відразу відкриваю Вайбер-спільноту нашого міста. Адміністратор офіційно повідомляє, що «прильотів» у Павлоград не було. Але повідомляє про вибухи в Миколаєві. Серце розривається. Пошкоджені будівлі, але обійшлося без жертв. Коли читаєш такі повідомлення, то здається, що життя зупинилось. З’являється відчуття, що ти не живеш. Знову приходить це почуття страху, паніки. Хочеться втікати. Куди? Не знаю. І це найстрашніше. Декілька разів, як і багато українців, я складала і розкладала дорожню сумку. Спочатку обіцяла собі не виїжджати до першого «прильоту» в місто, тоді після другого. Потім відкинула ці похмурі думки і намагаюся якось жити далі. Так, саме жити, а не існувати.

Екран мого телефон знову засвітився. Він сповістив про надіслану учнівську роботу. Надзвичайно здивувалася. Оскільки планувала побачити виконані завдання не раніше першого вересня. Відкриваю. Лист надійшов від Максима. Згадую свого адвоката. Замість вправ з англійської мови читаю лише одну фразу: «Майбутній пілот домашнє завдання виконав». Щиро радію за випускника. Його мрія змінилася, але вона здійснилася. І я впевнена, що ми, вчителі, відіграли не останню роль у цьому. Тепер, як тільки чую гул винищувача, відразу шукаю його поглядом в небі. Проводжаю очима цього плямистого літака з жовто-блакитними кільцями на крилах до горизонту. Головне, щоб адміністратор в групі написав: «Без паніки! В небі наші …»


 

Ірина Чабаненко

34 роки

96 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум