Героям



 

11 листопада 2021 вона сіла на літак Ларнака - Київ. Я дивилась їй вслід і раділа, що вона побачила море. Але розлуки завжди сумні. Я проковтнула клубок, що сидів у горлі і пішла додому. Якось на диво легко вдалося себе втішити тим, що у березні полечу додому. Сядемо біля багаття у дворі. Може, ще навіть сніг не зійде. А коло нас бігатимуть собаки. Хочеться вірити, що від радості. Але й не без того, аби урвати шматочок від нашого столу. У березні у тата день народження. Поїду.


24 лютого 2022 мені не спалось вночі. Я сердилась, боліло все тіло. Вийшла надвір. На Кіпрі зазвичай у цей час не дуже тепло. В лице вдарив вітер. А в Україні вдарили ракети.


Ще тільки вчора вона була на морі, а сьогодні пише у Вайбері: “Почалася війна”. До горла підкотила нудота. ВІЙНА! Я відчула таку беззахисність. 2500 км додому. А ТАМ ВІЙНА! Я нікуди не їду…


То було вперше за 31 рік, коли я зрозуміла, що я, така завжди впевнена, що можу все, насправді не можу нічого. Я безсила в бою з війною.


Лежала у ліжку і думала: “Чи вистачить батькам їжі?” “Скільки триватиме війна? Тиждень чи місяць?” “Ми їх чи вони нас?”


Так я “кисла” не день, і не два. Дивилась в Інстаграмі на наших захисників. Красиві, наче з обладинки журналу. Сильні, наче з американського бойовика. Дивилась на виснажених, але завзятих волонтерів, які, як безсмертні, проривалися з допомогою крізь обсріли. Дивилась на чоловіка, що вивів своїх корів з Ірпеня пішки. Українські герої!


А я хто? Дівчина, яка замовляє собі салат, коли люди в Маріуполі їдять зчерствілий хліб? Плакса, що днями лежить заслабла у ліжку, поки справжні герої виборюють для України право на існування? Усвідомлення того, що я страждаю з Кіпру, робило ще гірше.


За час війни я бачила багатьох біженців. І майже всі вони так само винуватили себе за те, що залишили Україну. Хтось намагався жити своє нове європейське життя, але, направду, вдавалося не дуже. Може, десь на трієчку з мінусом.


На великих площах вони розгортали українські стяги, ставали на коліна перед президентами, перед чужим народом і просили про допомогу для рідної землі. Знову я бачу справжніх українських героїв.


Огидний рудий карлик вірив, що підкорить українців. А вони не здалися. І в кожному, хто не здався, є герой. Хоч зрозуміла я це не одразу.


Герой – це Павло, що воює з нечистю на фронті.


І безіменний загиблий солдат.


Пес Патрон у жилетці з шевроном.


Пенсіонер Володимир Федорович, що збив рушницею ворожий бомбардувальник на Чернігівщині.


І Марина з мамою, що плетуть сітки у спортзалі.


Бабуся Юля, що пече пиріжки для солдатів та біженців.


І провідниця Олена, яка далі мужньо ходить на роботу.


Маленький Артем, що шле листівки з малюнками на фронт.


І Джері Хейл, що несе по світу українську пісню.


Тьотя Галя, що пів місяця стоїть над консервацією всупереч війні, на зло проклятим оркам. Трудиться, бо має надію та віру.


І мої батьки, які продовжують підгодовувати безпритульних тварин у тяжкий час.


Таня, що виїхала з дітьми до Польщі.


Василина, що стоїть з прапором на площі у Лондоні.


Навіть я.. дівчина, яка страждала у ліжку, а потім зібрала себе до купи, знайшла хорошу роботу в ІТ, щоб допомагати грішми.


І ти, коли говориш про війну у Твіттері чи витрушуєш останні гривні з картки, аби скинутись на “Байрактар”.


Всі ми герої нескореної України. І сила наша в єдності та витривалості.


Знову проковтую клубок, що сидить у горлі і сідаю за роботу. Вже зовсім нелегко вдається себе втішити. Але я знаю, що прийде час, і я поїду додому. Ми сядемо у дворі. Навколо нас бігатимуть собаки. А під ногами буде вільна Україна. Завдяки всім нам – героям.


 

Наталя,

31 рік


Фото Christopher Occhicone


141 перегляд0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум