• Dews Mascot

Герої нашого часу


 

Герої нашого часу вони всюди, це зовсім звичайні люди, такі як ти і я, такі як наші батьки, брати та сестри, тьоті та дяді, бабусі та дідусі, а найголовніші герої це діти. Тільки вони відчувають все своїми крихітними сердечками, притискають до свого тіла зі всієї своєї сили, шепочуть на вухо свої секрети (щоб ніхто не зміг почути), та прощаються з тобою наче назавжди. Всі герої, кожен із нас герой.

Про одно такого хочу вам розповісти, з яким я знайомий вже не перший рік. Звичайна з першого погляду людина: середнього зросту, спортивної фігури, (займався спортом в далекому минулому) На місці ніколи не може всидіти, комусь техніку ремонтує, щось привезти, відвезти, погрузити, відгрузити, постійно щось шукає. Єдина його особливість, - з телефоном завжди, в якому записано мабуть 1000 номерів. Постійно в нього було лише одне питання:

- Як жили люди раніше без зв'язку?

(для нього це була загадка тисячоліття).

Завів величезне хазяйство: свині, курі, качки, корови, а для цього потрібна пшениця, солома, сіно десь брати косити, сушити, возити (хто з села той зрозуміє яка це тяжка праця) - сім'янин одним словом. Вистачає часу для виховування дітей. Старша донька Аліса, вже зовсім доросла (бо зібралась йти до школи) та зовсім ще малий Тимофійко. Двоє діток це тяжко, тому що завжди хочеться найкращого для них, і приходилось шукати будь яку роботу щоб прокормити свою родину. З його жінкою майже не знайомий, один раз бачив, пам'ятаю тільки випічку якою пригощала мене при нашій "діловій зустрічі". Зайшов його попрохати допомогти шифер замінити на гаражі (відомо що він будівельних від Бога, та ще руки золоті).

- Добре, домовились, в неділю після обід буду, раніше ніяк, вибач, справи. Та я розумію, йду додому дивлюсь в дворі літню кухню будує, крок за кроком все ближче до своєї мрії.

Ось і неділя, все давно вже приготував: інструмент, цвяхи, матеріал. Чекаю, самому це зробити не можливо (не вистачає пару рук та й порада зайва ніколи не буде) Можна було звіряти годинник, рівно після обіду прийшов, та не сам, взяв головну помічницю, - донечку. Щоб вигуляв, та на санчатах покатав, поки ще сніг лежить.

- Ну що чайку? Трохи зігріємось.

- Немає часу, потім, все потім. Зараз від такої праці не встигнемо замерзнути. На вулиці холодно, весною зовсім ще навіть не пахло, а лютий не тільки на календарі, але й на подвір'ї. Навалило так багато снігу, пригріло сонечко та і побігла вода по стінах гаражу, шукаючи собі шлях, а там і мопед і косарка, чого там тільки немає. Потрібно швидко все рятувати.

Деякий шифер дав пару щілин, а для води більше і непотрібно.

- Знімаєм старий, кладемо новий. Зрозуміло? Тоді поїхали, якщо не хочеш замерзнути то давай скоріше.

Робота зайняла десь біля двох годин, і за весь цей час просто розривався його телефон. Спочатку він відповідав пояснюючи де він і що робить. Потім збагнувши що час йде.

-Аліса скажи що я всім передзвоню пізніше, трохи зайнятий. Коротко і зрозуміло. Щоб не задавали купу дурних питань, та не витрачати час, який так швидко плине.

- Тепер можна і чайку, випити по чарці відмовився, дружина відпустила дитину на санках катати, (а що ж то за кінь який вести не зможе).

Попили ароматного чаю, дитина хоть трішки зігрілася, їй же було цікаво все до останнього забитого цвяха. Вибрала трохи цукерок для свого малого братика, який думав що вони завжди ростуть на ялинці в дитячий кімнаті.

- Дякую за допомогу Ваник, справді виручив, обіцяють знову сніг з наступної неділі. Все надіявся щоб не пішов, дах би точно впав.

- Візьми ось трохи грошей, зайдіть щось до столу собі купіть.

- Я брати не буду, ми так не домовлялись. Сьогодні я тобі допопоміг, завтра тебе попрошу. Так що ні.

- Це не тобі, це дітям.

- Дуже багато даєш, половину візьму, або зовсім нічого, якраз по дорозі апельсинів заїдемо купимо. Знов дзвоне телефон:

- Алло, да я і ? Ну все пока ми поїхали.

- Завтра, я ж казав завтра зранку їдемо в місто, а що ви ще хотіли, а добре...

Далі я більше нічого не чув, та якось і не хотілось підслуховувати чужі розмови. Єдине що було чітко та громко чутно так це:

- Но, давай швидше татку, нам ще в магазин потрібно встигнути за апельсцинами, ти ж пам'ятаєш? - Но....

Ось такий він, простий як двері. Сказав - зробив і на таких людей завжди можна було покластись, але їх залишалось все менше і менше у нашому селі. Всі шукали кращої долі тому і їздили по великим містам, або закордон, в надії що доля одного дня їм посміхнеться.

Всі чекали весни, але з весною до нашого села приїхали солдати на воєнних величезних машинах, з літерами Z. Зі страшною зброєю, просто ніхто не міг в це повірити. По телевізору щось там показують десь далеко, а коли по нашому селі, та ще під вікнами стало страшно, всі зрозуміли: війна ближче ніж ми собі уявляли, вона вже в селі, у нас в селі. Що робити ніхто не знав. Перві дні мов у тумані.

- Нікуди не ходіть, розстрілюють на місці, якась бабка придумала (село є село). Солдати лазили по хатах документи перевіряли. Служив, не служив, а чому не служив? Купа завжди була питань, хоча у самих вже були всі дані хто чим дихає. Пройшов певний час по вулиці начали ходити люди з білими пов'язками. Чути собака гавкає, розривається просто. Сусідка сказала що продукти привезли, біля дитячого садка. Хочеш не хочеш потрібно було йти.

Борошно - (скільки встигну взяти)

Сіль - (пару пачок)

Сірники - (якщо взагалі є)

Цукор - (3 кг. не менше)

Такий магазин, що надії на товар зовсім не було. Йду, а в голові шалені просто думки переплітаються та спокою не дають. А якщо одне, що тоді робити, а якщо інше.? Видихнув, йду далі. На зустріч знайомий дядько:

-Добрий ранок.

-Добрий... і тиша, нехочеться навіть нічого в нього запитувати, все було і так зрозуміло, щось ніс в пакеті.

Люди ходять,- значить і я піду, трохи набрався сміливості і вперед. Доходжу до магазина черга, я так і знав (все село тут) охопив оком когось знаю, когось взагалі перший раз бачу (а може і востаннє). Дочекався черги, заходжу там ще більша всередині. Мурашник розшивелився. Єдиний вихід, - чекати. Знайомий якийсь силует в темноті з'явився.

- О, Ваник здоров.

- Здоров, ти що по борошно прийшов? так вже немає, раніше потрібно було, прицеп вже порожній. Останнє он що є на руках. І із моїм везінням влазе якась бабка та забирає останні там півтора, може два кіло. Я відразу зрозумів що їй важливіше (штовхати мене та лізти без черги). Тим паче вона була з небагатьох кого я там знав. Первий пункт з мого списка в прольоті. Мені ще потрібно: сіль, сірники, цукор?

- Нема і не буде. Всі магазини розграбували, а я кожен день їздити не буду. На шляху в місто біля десятка блок постів стоїть, і кожному щось дай, хочь коробок сірників та й забере гнида, що за народ. Через неділю, може через днів 5 не менше, хай трохи утихне. Зателефонуєш скажеш, - привезу, потрібно ж якось крутитись. Ось привіз борошно машина з прицепом, рознесли до 11, а мені з цього майже нічого. А ще їхати бажання не маю. Стало чути якусь техніку яка швидко рухалась по дорозі, ти і сам все бачиш що зараз відбувається, думки всі змішались та затихли...

Почалась одним словом паніка, що робити? куди бігти? як буде далі? А я стояв мов вкопаний у землю, не по пояс а по самі груди, тяжко було навіть дихати (такої величезної колони ворожої техніки я ще не бачив, та мабуть не тільки я) Знайома бабця почала підливати масло у вогонь.

- Що їм коштує зараз нас всіх тут розстріляти?,

- Аж нічого! (Сама запитала, сама і відповіла). Мурашник заворушився ще сильніше, ті хто ще спав вмить прокинулись від таких слів. Хтось з людей начав рахувати вголос.

- П'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, здавалось що цей потяг їхав від горизонту в далечінь, та мав безліч вагонів в яких сиділи солдати, і у кожного з них була зброя. Знали тепер всі, - що їх дуже багато. Шалений гул стояв вже не одну хвилину. Всі зустрічали та одночасно проводжали поглядами "Zетки"

-Тридцять дві, тридцять три, мабуть всі. Відразу пригадали Христа, та поєднали цю цифру з його віком.

- Хай Бог милує, перехрестилась бабка та й гайнула до себе додому якнайшвидше. А колона швидко їхала в сторону міста. Більше слів ні в кого не залишалось. Лише думки у кожного всі різні.

З того часу ворожа техніка стояла скрізь: біля школи, клубу, лікарні. Побудували блокпости. Село начало потроху вимирати. При першій же можливості хотіли всі виїхати. Було морально тяжко за цим спостерігати. Скрізь ходили озброєнні до зубів люди в масках (ховали обличчя) ввели комендантську годину, від 18:00 до 7:00. В порожні хати почали заселятись солдати. А так як з такими сусідами неможливо було вжитись, люди залишали все що нажили за своє життя, збирали дітей та їхали в невідоме. Бігала різноманітна худоба по вулицях, яку просто відпустили в надії що вона попаде в хороші руки.

Порожніми хати довго не стояли, їх швидко заселяли солдати. Заганяли в двір свою техніку, облаштовували все під себе. Вночі частенько було чути їх пересування, всі знали одне, що їх ставало все більше.

Глушили телевізійні канали, зв'язок, кожен боявся навіть розмовляти по телефону (прослуховують, записують, переписку читають) страх був скрізь. Почали роздавати "гуманітарну допомогу" збирали всіх хто ще лишився в селі в одну чергу і кидали як собакам кістки.

Банка тушонки - 1 шт.

Макарони - 2 кіло.

Олія - 1,5 літра.

Згущене молоко - 2 банки.

Цукор, сіль, борошно, гречка. Всього потрохи, все було розфасовано по пакетиках ( дивно якось це виглядало, вся їхня "допомога" українського походження). На тиждень вистачить. А далі як? Ніхто не знав відповіді на питання яких ставало з кожним днем все більше. Окупація одним словом. Всі просто мовчали, не вистачало навіть слів.

- Алло, дзвоне телефон, чутно тишу.

- Алло, да Володя (його я так називав) погано тебе чути, повтори.

- Мій кум пропав !!!

- Як пропав? Коли? В тебе є кум?, ти не казав. А, Ваник, він що тобі кум?

- Так і вже 7 років, його Аліска моя похресниця, я хрестив її в нашій сільській церкі.

- Ти ніколи про це мені не розповідав.

- А що мені про всіх своїх родичів розповідати? якщо кум, - значить рідна людина (він так вважав).

- Та як хочеш, твоє право.

- Алло, ти мене чуєш? Поїхав вчора до міста і пропав, не повернувся. Жінка мені телефонує не знає що їй робити, вся на нервах.

- Може в дорозі колесо пробив, та й стоїть десь в степу чекає допомоги.

- А телефон?

- Сів давно, на нього це не схоже я і сам знаю. Що робити, - чекати. Якось відремонтує та скоро приїде. Хочь ти не панікуй, все буде добре.

- Алло, не чутно зовсім нічого,

- Алло...

Через день Володя особисто завітав до мене в гості.

- Здоров, що мені робити я не знаю, як його дітям сказати?

- Що сказати?

- Що їх тато пропав, вони ж його чекають цілими днями, в мене Аліса постійно запитує:

- А коли татко повернеться з міста?

- А я навіть не знаю що їй відповісти, ти мене розумієш? Як так, двоє діток.

- Повернеться скоро, знайдеться.

- Та не вірю я в це, с кожним днем все гірше і гірше.

- Ладно піду, з малими посиджу трішки, його жінка вже не знає куди себе подіти, посивіла так швидко, добре, я пішов, на зв'язку.

Так пройшов певний час. Дні були зовсім однаковими, майже нічим не відрізнялись один від одного. Тільки новинами піднімали настрій про втрати окупантів. В нашому селі багато що трапилось: газ перебили (були сильні обстріли) всі надіялись що вже ось ось нас визволять від цих загарбників, та не сталося. Насос для перекачування води згорів. Де знайти новий ніхто не знає, та і кому це вже потрібно. Світло рементують кожного дня (було що сиділи без нього 12 днів). З майже півтори тисячі населення нашого села, залишилось до сотні, а то й менше, ніхто не знав цієї страшної цифри. Всі тікали, тому що нерви вже здавали в усіх. Гатили по селу, в знайомого хата впала, з під заваля ледве встигли дістати дитину, а куди везти? Лікарня не працює. Когось (казала бабка) ножем підрізали, іншого застрелили. Всяке відбулося за цей короткий час.

- Алло Володя, нарешті дозвонився. Та страшно навіть говорити.

- Я вчора біля пошти проходив ( борошно шукав по селу може в когось ще залишилось) так мені сказали солдати:

- Будешь лазить здесь, отвезём з собой в Путінград, у нас там военная база, нам такие нужны...

- Алло, а я просто борошно бігаю шукаю, вони не знають що це таке, кажу хліб щоб пекти. Інопланетяни якісь.

- Сьогодні сорок днів як Ваник пропав, так і не з'явився.

- Ти хоть не поминай поки живий. Як там його жінка?

- Та ніяк, все бросила, виїхала. Десь там до родичів на західну Україну. Та скільки можна було ще чекати, а жити в цьому пеклі вже їхав дах. Дочка заїкатись начала від постійних вибухів. А я навіть допомогти нічим не можу. Не хотіла все так кидати, але довелось, діти це найцінніше, я б теж виїхав, та вже не випускають нікого.

- Ладно давай, скоро побачимось. І знову так пусто стало на душі наче втратив частинку себе. Виїхала от і добре, (радіти потрібно), діти спокійно будуть спати, а не ховатися в погребі, який ледве і так витримує кляті вибухи. Страшно, дуже страшно. Постійно в напрузі і невідомо що на тебе чекає завтра, післязавтра. Та що там казати, сьогодні, прям зараз може прилетіти так що буде видно всім. Нещодавно в сусіда дім згорів, серед білого дня прилетіло. Добре що вони всі виїхали, та покинули все. А цінності у всіх нас з'явились зовсім інші ніж були раніше.

Глибока така, темна ніч, місяць ще зовсім молодий, вийшов поспостерігати що навкруги відбувається. Десь на горизонті знов горить ліс, з іншої сторони село, там зовсім зараз не тихо. Боже коли це все скінчиться? Сил більше немає. Дуже швидко затягнув тютюну (садив, поливав, збирав, сушив перший раз в житті) трішки заспокоїв нерви, все потрібно спати. Буду рахувати ракети, як отару овець, які літають над моїм укриттям (останнім часом доводилось спати в погребі) все як не як сховище.

Знов лають собаки, прислуховуватися приходиться до кожного звуку (зовсім не спокійно навкруги) постійно чути якісь" чужі " розмови. Дуже тихо відчиняю двері та виходжу подивитись хто прийшов...

Я не повірив своїм очам. До мене завітав худий як щіпка якийсь зовсім незнайомець. Розбите все лице, старі та нові синці були помітні відразу. Під очами просто чорні здоровенні мішки (такі не з'являються зненацька від відсутності сну) я все ніяк не міг зрозуміти хто це. Сховався за кухнею та мовчки за ним спостерігав.

- Жека, було так добре чутно... Хто він?, звідки знає моє ім'я?, та що він від мене хоче? Одні тільки питання і їх ставало все більше, тіло трохи наче вдарило струмом.

- Зараз ключі знайду від хвіртки (на замках щоб не лазили солдати, тому що грабували все що тільки бачили) Підходжу до нього ближче, а по тілу мурахи.

- Ваник, це ти?, ледве впізнав. Обійнялись при зустрічі як старі друзі.

Заходь скоріше щоб меньше хто тебе тут бачив.

- Ти казав що в тебе вино є, ти сам робив? Після таких слів, я відразу все зрозумів, що чекає мене розповідь довга та не солодка.

- Заходь на кухню, там посидим все мені розповіси, а я зараз швиденько в погріб баночку візьму на пару літрів, одну хвилинку.

Другий день не було світла, але я вже пам'ятав де стоїть стілець на якому лежить ікона, свічка, та декілька коробків з сірниками. Швидко наосліп порахувавши знов всі сходи, рукою провівши по холодній стіні. Стоп, десь вже близько, є, знайшов. Всі рухи вже автоматичні, сірник, іскра, свічка. Де шукати вино? давно не пили. Останній раз 2 квітня (батьку був рік) вже рік пройшов після його смерті, час швидко йде. Не пішли до нього на кладовище, тому що замінували його і хтось навіть постраждав, небезпечно дуже. Знайшов, нам вистачить, буде більше розмов ніж випивки. Швиденько тим же прокладеним маршрутом на подвір'я, до сонячного світла.

- Трохи ще лишилось, я беріг наче знав що скоро з тобою вип'ємо. Знайшов стакани, подихав на них, протер рушником, швиденько наповнив їх. Першого тосту не було, як і першого стакану.

- Вийдем тютюн потягнем?

- Та я не палю, ти ж знаєш.

- Такого ти точно ще не пробував. Самосад. Дід один, що біля стадіону футбольного живе, Трохимович, може знаєш? дав зернята щоб я посадив, а вони такі дрібні як крупинки манної каші.

- Ти може голодний? Давай щось тобі зараз швидко знайду, на тримай люльку. І не чекаючи відповіді пішов на кухню. Там був борщ, настоявся вже, підігріти немає де. Насипав повну тарілку, начистив часничку, пару кусків хліба (на вихідні дали світло, та й встигли напекти) сало сусідка вчора дала, живем.

- Ваник йди руки мий, та сідай до столу, чим багаті тому й раді. А я тютюн посмакую. Забрав люльку, яка зовсім загасла. Йди вже до столу, я вже снідав, мені і так добре.

- Ти до своєї хати поки не ходи, там солдати живуть.

- Та я знаю, що і жінка мене вже давно поховала знаю, все я знаю.

- Нічого вона тебе не поховала, а має надію що ти живий та здоровий.

- Живий так, але здоров'я зовсім вже не має, досить там тобі диміти, давай вип'ємо.

- Наливай, вже йду. Заходжу до кухні, тарілка пуста, це добре, що хочь поїв.

- Давай за твою сім'ю вип'єм.

- А що за неї пити, їхати потрібно і як найшвидше. Зараз посидим ще трохи та поїду на західну Україну. Ми були там пару років тому коли на Тимофійка чекали. Дорогу знаю, якось доберусь.

І разповів Ваник мені майже все. Як його на посту солдати зупинили, відібрали телефон, заламали руки та відвезли в місто Путінград. Тримали в підвальній кімнаті метр на півтора, 8 чоловік, які по черзі стояли тому, що сидіти не вистачало просто місця.

- Ми не знали зовсім нічого, день чи зараз ніч, ранок чи може вечір. Майже не годували (кидали один солдатський пай на всіх) води іноді давали, коли вже начали втрачати свідомість. І через певний якийсь час допити, знов і знов. Одні і ті ж питання, а солдати то різні. Вони змінювали свої позиції а ми залишались. Надягали мішки на голову та виводили в іншу кімнату, там місця було побільше, і катували виродки. Прокидався я щоразу від холодної води, якою мене доводили до тями. Потім знов мішок на голову і до своїх.

- Всі розділились на своїх та чужих, нелюди одним словом. Я благав їх вбийте, я більше не витримував.

-Ты ещё нам нужен, жди...

Єдине що я від них чув крім запитань. Мені порахували всі кістки арматурою хочеш подивитись? (хоче розірвати на собі сорочку), а потім вивезли на моєму автомобілі ( на якому вже фарбою красувалась здоровенна літера Z) в лісосмугу, як собаку, та залишили щоб я здихав.

- Заспокойся Ваник, все вже минуло.

- Та нічого ще не минуло, і коли все че закінчиться ніхто не знає. Наливай.

Трішки начебто заспокоївся, але зовсім мало (очі бігають як у божевільного) потрібен час на адаптацію. А витягувати з нього по слову я не хочу, що хотів все мені вже розповів.

- Жека в тебе гроші є? мені до родини потрібно, я тобі віддам, або відпрацюю. Мені винні багато грошей, але всі виїхали, і де тепер їх шукати я просто не знаю.

- Знайду скільки потрібно, але є одна умова.

- Я сказав, я все тобі віддам.

- Мене це хвилює менше за все. Зараз ми випиваємо все що в нас лишилось, і ти ляжеш відпочити. А ввечері з тверезими думками щось придумаємо. Бо в такому стані ти здатен накоїти багато лиха.

- Можливо ти і правий, суперечити не буду, тобі видніше. Ох і напоїв ти мене. Я ж майже не пив ніколи, та і не хотілось якось. Сім'я стримувала, жінка діти, Аліса...( І я повачив на його очах сльози) чи пам'ятає во мене?

- Я навіть коли був там, у сирому підвалі, ніколи не плакав, коли катували мене нізащо, ніколи не відчував такий біль як зараз. Коли залишився зовсім один.

- Ти не один знай це, розливай все і на дивані відпочивай.

- Я більш не буду пити, з мене досить, потрібно поспати хочь трішки.

В кухні стояв старенький диван, тому і не забрало багато часу щоб покласти його на довгоочікуваний відпочинок.

- Я трішки полежу, ти не звертай на мене увагу, та буду їхати до своєї родини, може ще встигну, не забули...

- Спи, щось ще він шепотів собі на вухо, але я вже не розумів. Вийшов потягнути люльку, та дивувався його звучним хропінням.

Ввечері він був зовсім іншим. Я знайшов йому грошей на дорогу, розповів що через річку знайомий рибак переправляє за певну суму грошей. (Всі береги засипані мінами), А там далі ліс, траса, наші.

- Жека дякую за все, потрібно йти, щоб меньше хто мене бачив. Меньше знають краще сплять. А як голова вона скоро пройде? Ох і вино ти наробив.

- Родині здоровенний привіт, апельсинів Аліскі купи, вона їх полюбляє, тільки знов не пий. Так швидко Ваник зник у темряві, було чутно тільки його кроки, які віддалялись від мене все далі і далі.

Пройшов деякий час, навіть не можу сказати скільки, (не має це ніякого значення) дзвонить якийсь невідомий номер, а я на такі не відповідаю. А раптом щось з кимось трапилось, тільки дурне лізе в голову (як завжди), війна ще триває. Відповідати, так чи ні?

- Алло, я вас не чую, алло

- Дядя Женя д-д-дяк-кую тобі за ап-п-п-ельсцини, вони дуже придуже смачні, мені татко прив-віз.

Це мабуть саме приємне що я чув останнім часом. Ще Аліса розповідала що піде до нової школи, буде первокласниця, дитина так чекає на це свято. Бантики, квіти, різнокольорові повітряні кульки, нові друзі. А коли закінчиться війна вони обов'язково повернуться в село, тому що кращого ніде не має.


 

Андронов Евгеній

35 років

9 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум