• Dews Mascot

Добро від щирого серця



 

Привіт, мене звати Єва. Моя розповідь, на перший погляд, виглядає доволі фантастичною, але насправді це реальна історія з мого життя, яка закінчилась декілька днів тому. Я вирішила, що про цей випадок повинно почути якомога більше людей. Варто розпочати з того, що я не звичайна дівчинка. Коли мені було чотири рочки ми з сім'єю потрапили у ДТП. Після цього я не можу ходити... Зараз мені десять років і я вже звикла до різних знущань зі сторони однолітків або старших за мене дітей. Спочатку мені було дуже важко, та одного дня я зрозуміла, що є і гірші речі, а ніж каліцтво.

Не так давно ми з моєю матусею гуляли по набережній нашого рідного міста Херсона. Погода в той день була мінлива: То сонечко відблискувало своїми ніжними промінчиками на гребенях морських хвиль, то Чорне море шаленіло, немов лютий звір, але попри все ми з мамою любили нашу набережну, тому гуляли по ній як тільки з'являвся час. Добре, що місце, де ми гуляли, було близько до нашого дому, адже якби воно було далеко, то ми б так часто не ходили на прогулянки біля моря. Мамі було б надто важко самостійно тягати інвалідний візок, щоб вивести мене подихати морським повітрям. Я сиділа у візку, а мама пішла купити нам солодку вату - я її так обожнюю!

Спостерігаючи за тим, як море відігрувало ноти своєї пісні, я помітила щось незвичайне. До берега наближався дивний корабель. Аж тут мої спостереження перервав голос мами:

- Доню, я купила солодку вату. Тримай, серденько.

Я подякувала мамі і розповіла їй про корабель і тих людей, які хижо визирали з нього. Спочатку мама не повірила, але потім сама побачила той корабель. Я здивувалась, коли побачила перелякане обличчя матусі:

- Мамо, що з тобою?

- Євочко, ти тільки не хвилюйся, але нам негайно треба їхати додому.

- Але чому, адже ми лише недавно прийшли?

- Доню, бачиш на тому кораблі видніється прапор?

- Так. Бачу, - відповіла я.

- Це прапор росії. Ой, чує мамине серце щось недобре.

Одразу ж після маминих слів ми вирушили додому. Вдома на нас чекав батько. Він не пішов з нами гуляти, бо відпочивав після нічної зміни. Мій татко працює пожежником - Він рятує людей від вогню. Мама відвела мене в мою кімнату, а сама пішла розмовляти з татом. Краєм вуха я почула, про що вони говорили. Мама сказала, що почалась війна, а батько на те нічого не відповів, але я здогадалась, що він її обійняв. Через декілька секунд тато промовив:

- Не хвилюйся, кохана, ви з Євочкою тікайте, а я залишусь тут і буду захищати батьківщину, людей і наш дім.

Мама змушена була погодитись, адже хвилювалась за мене. Після розмови вона одразу зібрала наші валізи і батько нас провів на потяг. Ми їхали спершу потягом, а потім ще й автобусом і в результаті опинились у Польщі. Коли в нас нарешті налагодився зв'язок, ми зателефонували татові. Він сказав, що ми вчасно виїхали, атже наше місто руйнують російські загарбники, продуктів у крамницях мало, людей винищують, немов отруйних змій, над головою літають бомбардувальники, в морі загарбницькі кораблі, горять ліси і будинки. Наш будинок вже зруйнований. Я заплакала, бо згадала свій дім, родичів, друзів, яких у мене хоч і не було дуже багато, але зате вони були найкращими для мене. Також згадала про свою собаку, яку ми змушені були залишити вдома, а тепер цього всього немає... Мама мене міцно обійняла, а тато сказав у слухавку:

- Не сумуй, сонечко, все буде добре. Ми обов'язково відбудуємо наш дім і всю Україну. Прийде час і ви з мамою повернетесь додому і ми заживемо ще краще. Я вас дуже люблю.

- Дякую, татусику. І ми тебе дуже-предуже любимо! До зустрічі.

Після того як ми попрощалися з татком, мама повезла мене в парк, щоб трішки відволіктись від думок про війну. Коли ми з мамою під'їжджали до мальовничого парку, то побачили бігборд, на якому було написано: "Допомога Українцям, контактні дані" і ще щось, що я не змогла розгледіти. Я сфотографувала цей бігборд на свій смартфон і ми продовжили нашу прогулянку. Удвох з мамою ми ще довго гуляли і дихали свіжим повітрям, але я захотіла повернутися додому. Повернувшись, я пообідала улюбленим маминим супом, який так само полюбляє мій татусь, і поїхала у свою кімнату. Хоч було важко, але я все ж таки навчилась потроху керувати візком і вже в сім років могла вільно пересуватись по приміщеннях. Найважче мені переїжджати з однієї кімнати в іншу, якщо там високий поріг. Вдома мої батьки максимально облаштували все для мене, а в Польщі ми навмисно вибирали найбільш підходящий будинок. Мама завжди говорить, що мені дуже личить усмішка і що в мене сильний характер, а я в таких випадках їй відповідаю:

- Я не звикла опускати рук. Я ж оптимістка, тому шукаю щастя у дрібницях.

На столі біля вікна лежала папка з листками, а поруч з нею - органайзер з приладдям для малювання. Я не могла займатись гімнастикою, яка мені колись дуже подобалась, але я можу гарно малювати. Як сьогодні пам'ятаю, що в папці лежало близько сотні аркушів паперу. Дивні речі я запам'ятовую, але ж у цьому моя особливість. Я взяла олівці жовтого та блакитного кольорів і почала творити: я намалювала прапор України і під ним написала "Слава Україні!", "Україна переможе!" і ще всілякі побажання для наших воїнів і на кожному аркуші ставила підпис. Коли ввечері я закінчила творити, я помітила, що папка була порожня. Прийшла мама і побачила купу малюнків. Вона розплакалась і сказала:

- Доню, в тебе дуже гарні малюнки. Здається, в мене виникла ідея з приводу твоїх творінь.

- Яка саме? - поцікавилась я.

- Завтра побачиш, - відповіла матуся і перед сном поцілувала мене. Я заснула швидко, бо дуже хотіла, щоб настало завтра.

Коли я прокинулась, зібралась і поснідала, ми виїхали на прогулянку, мама нарешті розповіла про свою вчорашню ідею:

- Доню, знаєш куди ми зараз їдемо?

- Ні, - спантеличено відповіла я.

- Ми їдемо віддавати твої малюнки волонтерам.

- А навіщо?

- Щоб підтримати наших земляків, - сказала матуся і лагідно усміхнулась. -Твої малюнки дуже гарні і я вважаю, що їх має побачити якомога більше людей.

- Коли я малювала, то зовсім не замислювалась над тим, що вони можуть бути комусь цікавими.

- Якраз в тому і є їхня цінність. Ти малювала від душі, а це найголовніше.

Я скромно подякувала мамі і ми продовжили наш шлях. Приїхавши до волонтерського пункту, ми віддали мої творіння. Дівчина, яка прийняла їх, спочатку здивувалась, а потім лагідно мені усміхнулась і сказала, що обов'язково передасть малюнки нашим захисникам. Чемно подякувавши, ми з мамою повернулись додому.

Через декілька днів нам зателефонував мій тато. Мама зраділа, бо батько вже три дні не брав слухавку і не писав.

- Як ти, любий? - запитала мама.

Тато довго мовчав, а потім сказав:

- Привіт, кохана. Вибач, що не дзвонив. Як ви?

- У нас все гаразд. А що з тобою? Я чую, що в тебе щось з голосом.

- Нічого від тебе не приховаєш, - засміявся тато. -Річ у тім, що коли ми з бригадою гасили пожежу, біля нас вибухнула граната і мене зачепило осколком. Не хвилюйтесь, мене не дуже поранило, але все одно довелось лягти у лікарню.

Почувши таку новину, мама розплакалась і багато розпитувала що і як, але вкінці батько сказав, щоб ми не переживали, адже всі з його бригади вижили, а це найголовніше.

Пройшло ще декілька днів. Знову дзвінок від татка. На цей раз я взяла слухавку.

- Привіт, татусю, як ти? Як ти себе почуваєш? Як здоров'я? - почала засипати питаннями рідного татуся.

- Євочко, ти ж моє сонечко, мені подарували малюнок, де підписано від твого імені. А ще у мене є друг, пам'ятаєш романа?

- Так, пам'ятаю.

- Він був важко поранений, а коли йому принесли твій малюнок, він почав моментально одужувати. Ще багато випадків було, коли твої малюнки рятували поранених і навіть майже мертвих.

Від усього сказаного мені стало неймовірно тепло на серці і я нарешті збагнула весь сенс маминих слів, що варто робити все від душі, бо це найголовніше у житті.

Війна - це найстрашніше, що може бути, тому варто робити все від щирого серця, тоді ви справді принесете своє добро іншим. Сподіваюсь, що моя історія надихне не одного Українця на подвиги, бо чим більше буде добра, тим світлішим буде наш світ.


 

© Аґнєшка Мокшицька

29 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум