• Dews Mascot

Друзів не кидають!


 

Вона з’явилася у підвалі нізвідки. Просто вийшла з темряви та всілася на лежанці. Схоже, домашня – охайна та доглянута, зовсім молода кицька. Її великі зелені очі загадково блищали на круглій, абсолютно чорній мордочці.

– Ой, чорна кішка, то до нещастя, – мовила сусідка з третього поверху і

спробувала прогнати кицьку.

– Не треба! – вступився за неї Дмитрик – першокласник з двадцять

другої квартири. – Нехай погріється, надворі ж мороз!

Інші мешканці підвалу не заперечували.

Кицька підійшла до Дмитрика і вдячно потерлася об ноги. Потім знову застрибнула на лежанку і голосно замуркотіла.

– Наче тракторець, – посміхнувся хлопчик. – Мамо, вона така мила.

Невже її кинули? – він підняв свої великі сірі очі. У них світилася вся безпорадність світу.

– Обставини бувають різними, – стенула плечима мама.

– Але хіба можна кидати друзів? – не вгавав Дмитрик. – Вона ж була

чиїмсь другом!

– Тепер, якщо хочеш, ти можеш стати їй другом. Можеш підтримати

кицьку, – мама лагідно погладила сина по голівці.

Дмитрик увечері приніс у підвал мисочку з молоком і ще баночку з

сухим кормом. У нього не було своєї тваринки, тому мама попросила трохи котячої їжі у пункті видачі гуманітарної допомоги.

– На деякий час вистачить, – сказала вона.

Сусідка з восьмого поверху принесла для кицьки м’якеньку підстилочку.

Киця одразу зрозуміла, що то для неї, – умостилася зручно і голосно замуркотіла.

Дмитрик замислився над кличкою для кицьки. Він пів дня ламав голову,

перебираючи різні варіанти. Але жоден його не влаштовував. Увечері в підвалі збиралося багато людей. Вони готуватися до сну.

З вулиці постійно лунали звуки канонади та вибухів. Дорослі втискали голови в плечі. Діти іноді плакали та тулилися до батьків. І лише киця лежала на своїй підстилці, спостерігала за всіма та голосно муркотіла.

З початком комендантської години сусіди спускалися у підвал. Кицька вже була на місці й очікувала на вечерю. Дмитрик погодував пухнасту подружку і заходився гратися з другом. Раптом щось сильно гупнуло. Будинок аж затрусило. Діти злякалися і кинулися до батьків. А Туся стрибнула в руки Дмитрикові. Почала м’яти його куртку лапками та голосно муркотіти. Хлопчик вмить заспокоївся. Туся пішла до його друга Ігорка, а потім і до малої Полінки. Так вона заспокоїла усіх дітей і повернулася на своє місце.

На ранок усі мешканці розбіглися по своїх квартирах.

Дмитрик поспішив після сніданку на урок. Так дивно було бачити свою вчительку та однокласників на екрані. Але тепер усі школи країни працювали тільки он-лайн. Сьогодні на уроці української мови говорили про домашніх улюбленців. Марійка розповіла про свою морську свинку Боню. У Олежика був великий пес на ім’я Шторм. Ніна показала свого папужку Кешу. У Дениска з Настею були миші, а в Данила і Катрусі – хом’яки. Навіть у Марика були равлики! Дмитрик подумав і вирішив розповісти про кицьку, яка приєдналася до них у підвалі. Поки він описував її друзям, вигадав ім’я. Туся! Тепер у його подруги було своє ім’я!

Одного вечора маленька Полінка почала хникати. Виявилося, що у неї жар. Її мама бідкалася:

– Де взяти лікаря? Наша сімейна лікарка не бере слухавку! Аптека не

працює! До кого звернутися?

Вона, ризикуючи, піднялася нагору, у квартиру та знайшла там жарознижуюче. Сусідка, тітка Катя, принесла банку малинового варення. Накип’ятили води та напоїли малу ліками і чаєм з малиною. Потім закутали у що тільки знайшли, адже опалення другий тиждень як було відсутнє.

Полінці ніяк не засиналося. Вона хникала. Аж тут Туся зістрибнула зі своєї лежанки та умостилася біля дівчинки. Цілу ніч кицька мурчала і зігрівала малу. А на ранок Полінка прокинулася здоровою, як наче нічого й не було.

А ще згодом сусіди стали помічати, що за кілька секунд до обстрілів Туся прожогом кидалася у підвал. Якщо в цей час діти були біля будинку, то вони мчали за кішкою. Вона працювала краще за повітряну тривогу.

Якось після чергової серії пострілів Туся сильно рвалася надвір. Вона сиділа біля дверей та голосно нявчала. Ніякі умовляння Дмитрика, що на вулиці темно і холодно, що комендантська година вже розпочалася, на кішку не діяли. Довелося дорослим її випустити. Коли дядько Артем відчинив двері, то за кілька метрів від під’їзду побачив нерозірваний снаряд. А біля нього Тусю. Щоб нікого не хвилювати, чоловік одразу зателефонував на гарячу лінію і повідомив про подію. Там йому розповіли, як слід поводитися. Він зайшов у підвал, але нікому нічого й не сказав. Лише пояснив Дмитрику, що кішка десь побігла. Якщо буде шкрябатися, то він її пустить.

Наступного дня, як тільки закінчилася комендантська година, люди хотіли вже виходити зі сховища. Але той самий дядько Артем, який вже встиг вийти нагору та випалити сигарету, попросив усіх почекати ще пів годинки. Начебто, чув якісь постріли. Через вказаний час сусіди стали виходити і побачили перед під’їздом машину рятувальників. Виявляється, під час нічного обстрілу біля їхніх стін впав снаряд і не розірвався. Кішка Туся усю ніч сиділа біля нього і чатувала, аж поки не приїхали сапери. Лише тоді вона побігла до Дмитрика, вимагаючи чесно зароблений сніданок. Усі сусіди хвалили Тусю, а ввечері у неї було багато смаколиків.

Після цього випадку кішка Туся стала загальною улюбленицею. Навіть Ольга Андріївна, сусідка з третього поверху, перестала бухтіти, що чорні кицьки – то до нещастя. Навпаки, вона усім сусідам розповіла, яка у них є берегиня.

Після чергової «гарячої» ночі тато наказав мамі та Дмитрику збирати валізи. Хлопчику дозволили взяти дві книжки та улюблену настільну гру. Малий збирався повільно і був дуже сумним. Він сходив у підвал, погодував Тусю та тихенько, щоб батьки не бачили поплакав.

– Тусю, пробач мені, що я не можу тебе взяти. Адже ти не моя власна

кішка. Мабуть, тобі доведеться і далі жити тут, у підвалі. Але я попрошу тітку Катю, і вони з Полінкою годуватимуть тебе. Ти тільки оберігай усіх наших сусідів. Будь ласочка.

Коли Дмитрик піднявся у квартиру, тато запитав його:

– Синку, нам скоро їхати, ти нічого не забув?

Хлопчик перевірив свій рюкзак, оглянув кімнату, поправив у боковій

кишені наплічника улюбленого в’язаного ведмедика.

– Наче все взяв, – підняв очі на тата хлопчик.

– А хто казав, що друзів кидати неможна? – примружив ліве око батько і

вказав пальцем на переноску на стільці. А Дмитрик її і не помітив!

Малому не треба було жодного слова. Він прожогом вибіг надвір, покликав Тусю і міцно притис її до грудей.

– Тусю, ми з тобою їдемо у безпечніше місце. Раніше ти охороняла мене,

а тепер я рятуватиму тебе!

Киця замуркотіла і боднула Дмитрика у плече.

А через пів години за родиною приїхала машина. Першою в неї поставили переноску з кішкою, а вже потім валізи. Бо найцінніше – поза чергою!


 

Должек Ганна

39 років

497 переглядів2 коментарі

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум