• Dews Mascot

Забуття



 

***

Цікаво якщо не пам’ятаєш свого минулого, чи будеш ти собою, таким яким був колись раніше? Якщо навіть не пам’ятаєш своєї землі, звідки ти родом? Чи взагалі важливо це чи ні?...

Арина стояла перед потрісканим часом дзеркалом і думала про це. Та хіба це важливо, якщо ти все одно не пам’ятаєш якою ти була вчора. Те що колись було у серці заснуло чи може вмерло.

***

Арина стояла перед старим дзеркалом й можливо вперше дивилася на себе. Бо раніше дзеркала навіть були заборонені. Цікаво чому? Можливо щоб не впізнавати самих себе?

З глибини дзеркала на Арину дивилося досить вродливе обличчя, але з невидимими та все ж глибокими шрамами війни, нерівно коротко підстрижене біляве волосся стирчало на всі боки. Дівчина поворухнулася, відображення ворухнулось у відповідь. Вона доторкнулася до поверхні дзеркала – поверхня була холодна і байдужа як і саме відображення. Ця дівчина зовсім чужа для неї. Хто її любити може, якщо навіть не може упізнати? Вона сама для себе чужа.

Раптом руку пропік нестерпний біль тисячі різок скла. Пролунав вибух. Він зніс своєю нестримною силою намет, в якому була Арина. Вона дивом врятувалася, впала і залізла під стіл. Через кілька хвилин дівчина отямилась й звелася на рівні ноги, струшуючи з себе друзки скла.

***

Нащо перейматися через минуле, якщо сьогодення змінює тебе щомиті. Йде війна. Арина залишилася, як та принцеса у казці, зовсім одна. Але ця казка – то жорстока реальність. Без принців та драконів. Чому вона про це зараз згадала, якщо нічого іншого не пам’ятає? Де той ключ, який вона поверне у своїй свідомості, змінивши цей світ. Вона часто уявляла, фізично відчувала його у своїх руках, лежачи в холодних вогких окопах. За що воюють, за що помирають її солдати, за що помирає кожного разу вона разом з ними, хоч вони один одному зовсім чужі.

Тільки б вона знала, хто це зробив.

***

Одного разу, звісно як завжди виключно заради усього людства, одна людина стерла пам’ять тому самому людству, декількома рядками комп’ютерного коду. Арина тоді була там, вона це пам’ятає, але не пам’ятає, хто саме стер той код нації та напав на її державу. Можливо вона сама? Але вона напевне знає, що її звали по-іншому… тільки …вибух і темрява. Дивом їй вдалося врятуватися з високої башти, в якій вона раніше жила як принцеса. Батько загинув у цій страшній пожежі. А сама башта наразі стоїть обгоріла, як пам’ятник усім цим людям. Та ніхто на світі не може згадати, що в тій башті досі знаходиться той самий ключ, який може повернути все назад. Зробити світ знову цілим. Може й добре, що Арина не пам’ятає, що це зробив саме її батько, диктатор, який прийшов і полонив вільний народ, так легко зробивши його невільником.

Коли вона своєю ніжною ще майже дитячою рукою, повернула ключ, вона не знала, що ділить цей світ навпіл, ділить час навпіл. Час не зупинився, він почав проходити повз людей. Люди відчули, що живуть окремо від часу і у них прокинулась забута жага війни, більше їх нічого не стримувало ні любов, ні вони самі. Так почалася довга війна без кінця, бо немала початку.

Але десь на світі, десь зовсім поруч живе він. Він усе пам’ятає.

***

Гліб можливо був би звичайним хлопцем, мріяв би про новий айфон та розваги, але в іншій реальності. Зараз він був повинен захищати цю тендітну дівчину, оберігати її від лестивого ворога, який вмовляв, що він її батько й вона слабша від нього. Але сталося те, чого усі боялися – забуття. Та в Гліб все пам’ятав. Він пам’ятав, як в її руках виблискував ключ і як усім своїм нутром кричав - що це велика помилка. Але його вуста мовчали, бо він завжди хотів бути з нею. Просто бути поруч. Гліб на власні очі бачив, як її маленьку постать охоплює полум’я. Він не вагаючись ні миті схопив її, і вони почали кудись безкінечно падати. Потім Гліб отямився в якомусь шпиталі з людьми, які нічого не пам’ятали. Він дуже обгорів і ніхто не міг йому надати необхідної допомоги. Та все ж хлопець вижив, а потім почалася війна. Гліб став простим солдатом, тільки б знайти її. Згодом виявилося, що вони опинилися по різні боки однієї прірви – війни. Роками він шукав її по всім фронтах, підкрадався як ніколи близько, але зазнавав поранень, і знову його зусилля сходили нанівець. Та його тримала любов до дівчини, яка відчайдушно вела боротьбу за свободу від ярма забуття, зовсім одна.

***

Вибух був такої сили, що зніс намет. Він рвонув що сили в перед. Вона ж була там. Невже вона загинула? Невже все марно? Хоча сотні разів він казав, що шукає насправді тільки башту. Та більше за все він хотів щоб вона згадала… згадала його.

Але Арина вийшла з диму і куряви неушкодженою. Вона дуже подорослішала, та на вигляд була виснаженою. Її рука міцно тримала пістолет, який був націлений прямісінько у його голову. Вона не схибить. Але біль прошив наскрізь тільки плече. Другою рукою вона збила хлопця на землю. Навколо них здійнялася курява та стрілянина.

- Ти хто? Чого стежив за мною? – Арина приставила пістолет до його серця.

- Ти не пам’ятаєш мене? Я Гліб, – назвавши своє ім’я, безнадійно запитав хлопець.

Вона засміялася у відповідь.

Тоді він зрозумів, що його пошуки були марними. Це вже не вона і ніколи нею не буде. Його охопив відчай та лють. В одну мить Гліб збив її з ніг на землю та оглушив її ж зброєю.

***

Арина отямилась в якійсь темній кімнаті. Руки були вільні, тільки боліла голова. Вона була одна в цій кімнаті. Дівчина підвелася. Навколо лише обгорілі стіни. Тільки в темряві блищала одна маленька червона лампочка. Дівчина пішла на її поклик. В червоному тьмяному світлі виблискував ключ. Такий знайомий, що рука сама потяглася до нього…

- Стій! – пролунав чийсь незнайомий голос. – Я думав, що зможу, але ні. Іди звідси, тікай, поки я не передумав, – з темряви вийшов той самий хлопець.

Арина кинулася навтьоки. Так страшно, як зараз їй ще ніколи не було. Вона бігла не помічаючи нескінченних сходів униз.

***

Арина отямилася уже внизу, коли пролунав вибух. Вибух пролунав угорі та був такої сили, що дівчину кинуло на землю. І тієї самої миті той ключ відімкнув її душу. Це сталося за мить до того, коли на людей припинило діяти випромінювання. Вони почали згадувати.

Вона підвелася і здивовано озирнулася навколо. Це той самий світ, яким він був колись раніше, тільки зруйнований майже вщент. Люди приходили до тями, хтось кидав зброю та тікав, хтось падав на землю і починав гірко плакати. Вони всі згадували себе.

Та хто ж така вона? Чому вона згадала все окрім себе? Мабуть вона назавжди загубила себе в тій страшній темній башті.

Постоявши ще кілька миттєвостей, дівчина розвернулася та побігла у бік палаючої башти.

***

Вона шукала його всюди та на її шляху зустрічалися лише вогонь і ядуча задуха. Та вони не могли їй зашкодити, бо вона шукала його, так неначе шукала себе.

Він був ще живий. Арина не пам’ятала як вони вибралися з палаючої будівлі, яка кожної миті погрожувала полум’ям та страшним скрипом поховати їх разом з собою.

Вона поклала хлопця на землю. Він відкрив очі, і на одну мить вона в них побачила своє відображення. Він завжди беріг її у собі.

- Я пам’ятаю тебе, - сміючись і плачучи промовила дівчина. – Я згадала тебе. – Вона хотіла його пригорнути до себе, та злякалася, побачивши що його сили згасають.

Він доторкнувся до її руки.

- Будь ласка не кидай мене. Розкажи мені будь ласка хто я, - пошепки благала вона.

- Ти вільна. У тебе сотні імен… і я завжди буду любити тебе, - ледь чутно прошепотів Гліб.

***

На цьому наша гірка казка з присмаком диму, який зоставляють нам пам’ять та час закінчується. Кожен допише її як знає, наскільки він згорів чи загубився сам для себе у цьому світі. Але втомлені, зранені воїни завжди будуть любити і рятувати свою Батьківщину… а народ постане від забуття.


 

Поліна Лівшиць

30 років

130 переглядів1 коментар

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум