• Dews Mascot

ЗВИЧАЙНИЙ ГЕРОЙ



 

Сьогоденні умови існування змушують людей економити час на роздуми, тому ми узвичаїлись мислити стереотипно. Зазвичай суспільство навіть не помічає, наскільки укоріненими є їхні розумові установки. Так, наприклад, укрилося стереотипами старовинне місто на Сумщині – Конотоп. «Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха» – щось знайоме, правда? Ну, звісно, це ж всюди відома повість Г. Квітки – Основ’яненка. Конотопська відьма була і до сих пір залишається брендом славного містечка, хоч і самі жителі говорять про неї неохоче. Конотопські жінки настільки відчувають в собі прадавні відьомські сили, що навіть під прицілом танка не бояться погрожувати оркам власними магічними здобутками.

Також цьогоріч минає 363 роки від славетної історичної події – Конотопської битви чи, як звикли стверджувати росіяни, – «братської зради». Згадувати про цю подію так, щоб уникнути паралелей із сучасною російсько-українською війною, – неможливо. Через усі ці стереотипні установки легендарність міста завжди була сумнівна. Проте рано чи пізно в системі стається злам і раптом все змінюється. Ти починаєш розуміти, що антигерой Забрьоха чи повалені росіяни ніяк не уособлюють дух Конотопу, бо справжня героїчність зовсім не прагне розголосу.

Чоловік-герой може не бути всесвітньовідомим, навіть не мати якихось почесних звань, відзнак, головне, переконана, має бути альтруїстом. Таким для мене є батько. Він завжди підтримає, допоможе, розвеселить, зробить усе, що побажає його донька. До недавніх пір, я думала, що так і годиться. Адже батько – це батько, а як інакше? В усіх сім’ях панує винятково такий порядок. Однак війна відкрила мені батька з іншого боку. Все змінилось 24.02.2022. Це була п’ята ранку, задзвонив телефон, і батька викликали на термінові робочі збори. Моє тривожне передчуття підтвердилося, коли стрічка новин замайоріла повідомленнями про початок війни.

Я була в розпачі, адже не розуміла, що відбувається і як бути далі. Проводжаючи тата на роботу, я не знала чи побачу його ще, чи зможу обійняти й пригорнутися, чи буду захищена, як це було з ним раніше. Наше місто почало тримати оборону ще того ж вечора, ми з мамою не знаходили собі місця, адже почався обстріл біля татової пожежної частини і він довго не відповідав на дзвінки. Це була страшна ніч, ми не зімкнули очей ні на хвилину, а на ранок я побачила тата зовсім іншим. Майже беземоційний, мовчазний, він зайшов додому і міцно притиснув нас до себе, обійняв так, як ніколи раніше.

Дні минали один за одним, ситуація напружувалася, ночі ставали безсонними, тривоги лунали безупину. Сидячи в підвалі без зв’язку, без заряду телефона, з відголосками пострілів над головою, лише дивлячись в маленьке віконечко світла – було моторошно. Але тільки згодом, я почала розуміти, наскільки глибоко всередині було лячно татові, адже він йшов рятувати інших, знаючи, що може не повернутися додому. Зв’язок зі світом я тримала завдяки йому, бо він добував продукти, він розповідав, що відбувається, поки ми сиділи без води й світла, він заспокоював та пригортав до себе в тяжкі хвилини. І несподівано я збагнула, що відтепер ніколи-ніколи не буду ніяковіти від питань, ким працює мій батько. А гордо і впевнено казатиму: «Та він найкрутіший! Він – пожежник!»

Війна, на жаль, триває й досі… Ми всі змінилися, переосмислили свої цінності, оточення, бачення світу. З кожним днем люди споглядають ще більше історій наших хоробрих військових, які розривають душу. Однак за цими подіями не слід забувати, що всі ми відважні, кожен по-своєму, проте, всі. Тому не варто уявляти героїв якось особливо, вони звичайні люди, вони серед нас, вони поза стереотипами. Мені – тато, іншим – герой. Ось так й руйнуються стереотипні установки. Одні продовжують жити з ними, а інші їх нищать – вибір за вами.


 

Аліна Кашук

22 роки

15 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум