• Dews Mascot

Коли всі говорили про війну



 

Коли всі говорили про війну, ти теж хотіла про неї говорити. Але чомусь складалось враження, що ніхто говорити не хотів.

— Яка війна? Перестань? — казали вони.

— Та не буде ніякої війни, це ж маразм просто.

Всі говорили і не говорили одночасно.


А коли одного разу ти запропонувала помолитись на групі, то у відповідь почула смішки і щось на кшталт:

— Що ти піднімаєш паніку!

І це казали люди, які під впливом тієї ж паніки вилетіли за чотири дні до війни. Одразу про неї забувши, ні разу не написавши в групу слів співчуття, так і не дізнавшись, що ж таке справжня війна.

А ти що? А ти слухала про війну, про яку ніхто не хотів говорити і твої думки плутались як вермішель в друшлаку. Бо ті думки ніяк не могли сформуватись і дуже залежали від тисячі чужих думок.

Ти дивилась, що роблять інші: складають валізи, закупають продукти. І собі робила те саме. Ну і закордоні паспорти зробила завчасно собі і дітям. Потім ти будеш вдячна, що все ж таки готувалась до війни.

А якщо ти чула, що хтось хоче виїхати і десь пересидіти, то ти відчувала, що ти нормальна. Бо теж хотіла виїхати. Дуже хотіла, але боялась про це вголос сказати. Бо таке враження, що готуватись до війни — це було слабкістю. Тому ти готуєшся, але тихо.


Коли ти розмовляла з чоловіком про війну, то говорила про те, що будете залишатись. Але в душі ти знала, що будеш тікати. Ти залишалась вдома сама, ходила кімнатами, торкалась пальцями корінців книг і начебто прощалась. Тобі було невимовно шкода залишати весь цей світ, який ти будувала багато років. І тільки думка про війну, про абсолютне зло, що сновигає десь поряд, як рикаючий лев, тільки ця думка робила всі ці речі не вартими того, щоб тут залишатись.


Коли почалась війна

Коли почалась війна, ти не знала, що робити. Так і не було рішення, тікати чи залишатись. Служити чи спасати себе і дітей.

Коли почалась війна, ти була вдома одна з трьома дітьми. Ти тоді ще вірила, що поряд немає військових об’єктів, а значить по житловим будинкам не будуть стріляти.

Ти дивилась, що роблять всі.

— Всі виїжджають, — говорила сестра.


Це так давить. Треба значить теж бігти. Бо якось дивно залишатись, коли на очах вулиці стають пустими, як після апокаліпсису. Але чи це правильно? А тим часом танки вже на житомирській трасі. І в Іванкові. І обстрілюють Гостомель. Над будинком пролітає реактивний літак. Його гул такий страшний, що всі твої внутрішні органи опустились вниз. І разом з ними ти теж злетіла на перший поверх.

— Що таке, мама? — здивовано запитали діти. А ти звела очі до неба: «Господи, як добре, що вони не помітили, не почули, не зрозуміли»

— Все добре, то я просто … — ти нічого не придумала, та тебе й ніхто не слухав.

Ти набираєш воду в усі каструлі. Постійно читаєш чати. Все місто стоїть. У Василькові палає нафтобаза, а пальне зникає з автозаправок. Твоя машина не заправлена. От і підготувалась.


Під вечір сестра дзвонить і каже, що пакує валізи і зранку будуть їхати. А ти ще чекаєш чоловіка. Ти ще сумніваєшся чи це правильно виїзжати. Через місяць ти побачиш Бучу і тоді дізнаєшся, що то було правильно.


Але зараз ти чекаєш свого чоловіка, його рішення, та хоча б просто його присутності. Тільки вчора ти з ним розмовляла:


— Ти коли повернешся? — він у відрядженні в Харкові.

— Мабуть в суботу?

— Знову? Я не витримаю знов так довго без тебе, — кажеш ти розчаровано, бо його немає вже третій тиждень.

— В нас тут не вистачає співробітників. Мені треба провести співбесіди, — бо тоді ж ніхто не вірив у війну.

— Мені теж дуже не вистачає співробітника. Тебе. — Ти втомилась з трьома дітьми, побутом, школою. Тоді ти теж ще не знала, що справишся і з важчими завданнями, бо Бог готував тебе.


Він обіцяв тобі дуже постаратись і приїхати з Харкова в п'ятницю. А приїхав навіть раніше. В четвер ввечері 24 лютого. Війна звільнила його від роботи. Тепер з ним вдома значно спокійніше.


Другу ніч війни ти не спала. Ти прокидалась кожну годину перевіряти новини. Ти прислухалась чи чути вибухи.

Поряд міцно спав чоловік. Просто він дуже втомився, але його мирний сон заспокоював тебе.


На ранок ти все намагалась пояснити чоловіку, що треба збирати речі, треба їхати, щось робити. «Боже, зроби так, щоб він щось робив». Мабуть це називається недовіра. Але ти хочеш взяти все в свої руки і щось робити.

Поряд діти то плачуть, то радіють. Як діти. А тобі хочеться кричати.


Погода 25 лютого була чудова. Чоловік витягнув тебе на прогулянку. Ти тоді ще не знала, що востаннє гуляєш поміж цими дубами, що колись будили тебе зранку, заглядаючи у вікно. І тільки той факт, що більше нікого немає на вулиці, насторожує тебе.

Зрідка доносяться вибухи. Чоловік каже, що це ПВО. Небо здається мирним. Може й не буде війни?

Вдома стоїть нерозібрана ялинка. Мабуть зовсім не на часі займатись цим. Хай стоїть до мирних часів.

Ти відкриваєш чати. Знов зростає напруження, але водночас і гордість за наших військових. Ти стаєш на коліна і молишся.

А потім чоловік сказав збирати речі — зранку треба їхати.


Ввечері ти вклала дітей спати, але заснути було важко. Вибухи в Гостомелі, в Києві підірвали міст. Діти просили тебе не залишати їх самих в кімнаті.

Вибух. Задзвеніли вікна. Ти точно знаєш, що то була найгірша ніч.

Але також ти точно знаєш, що в майбутньому почнеш системно вчити з ним історію.


Зранку 26-го лютого ти була готова ще до кінця комендантської години. Напередодні чоловік знайшов, де заправити твою машину. Сумки зібрані. Діти хочуть взяти все, але це не можливо. Ти з ними сваришся, хоч не хочеш цього. Ти робиш останні знимки свого дому. А потім швидко сідаєш в машину і більше не обертаєшся. Ти знаєш чому ти їдеш. І немає жодної причини залишитись.


Адреналін несе тебе нерівними дорогами. Ти думаєш про все і одночасно не можеш зловити жодної конкретної думки в голові. Блокпости. Немає знаків. Від цього з одного боку моторошно. А з іншого ти розумієш, що так треба.

Ти їдеш за чоловіком і не думаєш про маршрут. Адреналіну вистачає на довгу і важку дорогу майже без зупинок. Без їжі. Хто взагалі зараз думає про їжу? Точно не ти.


Паш пункт в Хмельницькій області. Це як розвилка з народних казок: на ліво підеш —прихисток знайдеш, на право підеш — дракона зустрінеш. Щось в цьому роді. І ти йдеш в одну сторону, за прихистком. А чоловік назустріч дракону. Ти його цілуєш швидко і пристрасно. Твоє серце готове до всього, але ти нікому в цьому не зізнаєшся. Ти всміхаєшся так, наче він просто поїхав знову у відрядження. Діти граються і поспіхом кажуть «пока», не розуміючи, що не побачать тата ще довго. Вони збудженні пригодами, не усвідомлюючи до кінця їхню причину.


Третій день війни не приніс нічого доброго. Ракетні обстріли по всій Україні. Навіть тут в Хмельницькій області повітряна тривога. Обстріл складів за 40 кілометрів звідси.

Російські війська продовжують десантуватись в Гостомелі. Танки вже за 2 кілометри від вашого будинку.

Здається країну накрив сірий непроглядний туман, з якого треба неодмінно вибратись самій і витягти дітей. Тому пропозиція виїхати в Польщу зовсім вже не лякає тебе. А дорога взагалі не здається довгою і страшною, в порівняні з ракетними обстрілами.


Ти дивуєшся своїм дітям, що так спокійно переносять тисячі кілометрів в дорозі. Що це? Твоє виховання чи Божа милість?


Майже 30 годин за кермом. 18 годин на кордоні. 1-го березня тебе зустрічають волонтери в Польщі. Ви виїхали з сестрою і вашими дітьми. Купи гуманітарки, бутерброди, чай, кава. Ти просиш гарячий суп і намагаєшся не плакати. Але сльози самі тихо скочуються по щоці. Хто ти тепер? Що тепер важливо?

Ти жива, ти з дітьми. Ти тримаєшся за цю думку. Бо немає нічого ціннішого ніж людське життя. Ніж вільне людське життя. Ось що тепер має значення.


Ти п’єш гарячий суп і молишся самими губами за припинення війни, за перемогу, за кожного солдата, кожну дитину, маму і тата. В чатах сотні нових повідомлень, бо ти не могла читати за кермом. Ти усвідомлюєш весь той жах, що відбувається. Твоє минуле залишилось в Україні. Твоє серце залишилось в Україні. Але діти… Вони не повинні бачити війну. Хай вони бігають поміж гуманітаркою і обирають нові м’які іграшки.



3-го березня тебе і твою сестру поселили на християнській базі. Ти абсолютно не знаєш, що робити далі. Ти ще наївно думаєш, що можна тиждень пересидіти і повернутись. Ти ще не віриш, що ця війна надовго. Ти ще не знаєш, що буде в Маріуполі, в Бучі, в Бородянці. Ти вперше сама відповідаєш за дітей, доки твій чоловік бореться з драконом.

— Які плани у вас? — запитують тебе поляки.

— Ми хочемо додому, — відповідаєте ви з сестрою.

Це ти зараз розумієш як це по дитячому звучало. Але тобі треба час, щоб прийняти думку, що далі ти будуєш тут життя сама, доки знову Бог вас не зведе разом з чоловіком.


Твоя сестра з дітьми поїхала до Варшави. А ти до маленького села.

Добрі люди часто запитують тебе: «Чого ти потребуєш?»

Тобі хочеться відповісти:

— Та мені взагалі нічого не потрібно, я просто чекаю, коли поїду додому!


Але ти вже знаєш, що так відповідати не можна. Треба жити далі. Але чи зможеш ти знову собі дозволити нормальне життя?

Тобі дуже допомагали конкретні запитання: Тобі потрібні яйця? Молоко? Весняний одяг?


І ти думаєш: «О точно, мені потрібен одяг. Що там носять весною?»


А твоїм дітям потрібне все: книги, м'які іграшки, машинки, багато машинок. І навіть те, що вони не знають. Вони просто живуть і спасають тебе від депресивних думок. Ти дивишся на їх просте щастя і серце радіє.



Але ти дуже сумуєш за чоловіком, таким рідним і рішучим. Як він там стоїть під нічним небом. Чи видно йому Бога в цій війні?


Коли чоловік дзвонив по телеграму, то середній син першу секунду поривався обняти тата. А потім усвідомлював, що це неможливо, і ти бачила як його очі наливаються сльозами. Твоє серце стискалось. Діти переживають біль, яку ти не зможеш полікувати. Ти молилась з ними дуже багато, і в молитвах ти чула їхню ненависть до ворога і любов до тата.


І тут перед тобою встало завдання, на яке ти не чекала. Ти повинна допомогти дітям вигравати свою власну війну, ту яку не видно іншим. Війна, яка не припиняється, а інколи забирає всі сили. Від неї неможливо втекти, сховатись в окопі, в ній не падають бомби і не вибухають снаряди. Духовна війна має тисячі обличь. І інколи вона навіть може маскуватись під добро. І якщо ти байдужий, не віриш, не береш участь, думаєш тебе не торкнеться, то точно вже програв.


В цій війні спасає Істина, і ти маєш вчити дітей, щоб вони не виросли вбивцями і ненависниками.

Ти нагадуєш їм щодня:

Любов будує.

Зло руйнує.

Любов підбадьорює.

Зло критикує.


Любов співчуває.

Зло голосно вчить.

Любов привітає.

Зло промовчить.


Одного дня ти відправляєш дітей в школу і читаєш про бомбу на Драмтеатр. Це там де було написано: «ДІТИ». Ти голосно ридаєш, сповзаєш на підлогу і молишся запитаннями ЧОМУ? ЧОМУ? ЧОМУ? Як після цього вчити дітей добру? Як самій не зачерствіти?

І так ти живеш весь березень. Діти в школі, а ти в новинах, в сльозах, в молитвах. Без майбутнього, без минулого, без життя. Тільки сльози.


А 11-го квітня ти бачиш в соцмережах кухонну шафку, що висить на стіні зруйнованого будинку. І напис до фото:

— Як ти?

— Тримаюсь.


А ти? Коли ти вперше побачила це фото і підпис до нього, то сама про себе відповіла «А я ні. Я вже не тримаюсь. Я вже давно впала і лежу розбита. »

Неочікувано шафка вивела на роздуми, що тебе має тримає молитва, діти, церква, Бог.


Важко тобі в Європі. Важко самій з дітьми, витримувати їхні сльози, непослух. А як тільки в моменти слабості ти пишеш про це в соцмережі, то отримуєш порцію хейту, бо ти ж виїхала. Тобі точно легше, ніж тим хто сидить в бомбосховищі. Але ж хіба ти сперечаєшся? Хіба ти порівнюєш різні болі людей? Ні, ти не маєш права страждати. Ти сильна. Ти виїхала. Ти мусиш жити. І не просто жити, а розквітати, заради майбутнього. Бо якщо Бог подарував тобі таку можливість, то не для того, щоб ти зруйнувала себе уже під мирним небом.


За два місяці ти потроху звикала до нового життя. Київ не вдалось окупувати. Російські війська відступили. І тоді ти побачила Бучу. Твоє серце розбилось би ще раз, якби і так не було розбите. Ти плакала декілька днів і запитувала у Бога, чому він пройшов повз Бучі, коли ти так сильно молилась на колінах? Мабуть ти не почуєш відповіді. Не зараз. На війні немає справедливості.


Ти не бачиш сенсу жити далі, щоб дивитись на все те зло, що відбувається прямо зараз в твоїй країні. Ти не бачиш Бога і не бачиш майбутнього. Ти не маєш опори під ногами і не можеш знайти за що вхопитись. Ти не знаєш як жити далі. Ти шукає відповідь, але Бог мовчить...


Після побаченого стає соромно жити. Але насправді ти розумієш, що ворогу тільки це і потрібно. Вбити тебе. Якщо не на рідній землі, то на чужій.


Ти маєш надію, що Бог ще не сказав Своє останнє слово і це не кінець історії.


До твого будинку не дійшли. Чоловік весь цей час вірно служив Україні в терообороні. Ти звикла до такого життя. Ти потроху перестаєш плакати, коли діти в школі, а вчиш мову і пишеш вірші.

Твої діти ходять до Польської школи, почали вільно розмовляти іноземною мовою. Тільки відсутність тата найбільше їх засмучує. А також спогади про свої ліжечка, столики, велосипеди, та ще безліч речей, що залишились дома.


За два місяці ти з дітьми почала обростати речами. Виїхали взимку і мали по одній парі взуття. А зараз пакети немає куди ставити. Олівці, пластилін, м'які іграшки, настільні ігри, пазли. І просто гора книг. У дітей з’являються улюблені речі.


А разом з тим частіше крутиться в голові "Як все це перевозити?"


А Бог каже тобі не турбуватись. Ти зможеш це все залишити тут, так як в лютому залишила все, що мала в Україні. Бог вчить жити легко, з однією валізою і цінувати щось більше, ніж просто речі.


Твоє біженство переростає поступово в еміграцію. Спочатку ти думала, що тільки діти закінчать школу і ви повернетесь. Але війна продовжується і їхати додому страшно. Потім твоїх дітей безкоштовно приймають в приватну християнську школу. І ти розумієш, що Бог дає вам можливість. Це важке рішення. Ти вже півроку не бачила рідного дому. Але ти приймаєш цей подарунок від Бога. На фоні проблем з освітою в Україні ти розумієш, яке це благословення для вашої сім’ї.


Ти ще не раз почуєш, що ти зрадниця. Що для того, щоб формувати Україну, треба жити в Україні. Сумніви тебе будуть гризти довго. Можливо до кінця життя. Але ти знаєш, що перед Богом ти вчиняєш правильно.


Ти заспокоюєш себе тим, що твої діти говорять українською, слухають патріотичні пісні. Ти працюєш над книгою для українських дітей. Твоя Україна живе в тобі. І тобі теж болить. А інколи навіть більше, ніж тим, хто залишився і так і не зрозумів, яка різниця.


Бо якби ж то патріотизм вимірювався тільки тим, де ти живеш. А хіба зрадники не живуть на території України? Так як і в часи Ісуса зрадник ходив поміж учнів. Так і зараз вони є серед народу. Так сам і ті, хто виїхали, не завжди зрадники.


Тобі болить Україна. Ти живеш, а твоя біль живе поряд.


Ти згадуєш, коли ти була вагітна, в тебе запалювався сідничний нерв і ти нічого не могла вдіяти. Біль постійно був присутній. Особливо боліло при ходьбі. Але тобі треба було йти. Ти стискала зуби і йшла. А біль прострілював ногу. Так було до самих пологів. І так три вагітності.


І зараз ти пишеш, працюєш, вариш їсти, йдеш в школу, в магазин, а при цьому постійно болить. З цим нічого неможливо зробити. Інколи легше, інколи кричати хочеться. Інколи ти здороваєшся з людьми, посміхаєшся, а все одно болить.


І цей біль не потрібно порівнювати з болем інших людей. З тими, хто пережив Маріуполь, Бучу, Харків. З тими, хто залишився, щоб формувати сучасну Україну. Бо як взагалі можна порівнювати біль. Здається, немає таких приборів.


Можна адаптуватись, звикнути до нових умов. Але не можна звикнути до війни. Ти збираєш всі сили і йдеш вперед.


Боліти буде ще довго, і, мабуть, ніколи не перестане. Просто ти навчишся з цим жити.


 

Габлюк Вікторія

39 років

19 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум