• Dews Mascot

Маленька легенда землі на краю світу



 

- Виходь звідти, дитино, Шойгурук тобі не зашкодить. Я знаю, що ти там.

Широкі плечі орка перегородили вхід в невелику печеру, ледь пропускаючи залишки місячного сяйва в середину. Розгледіти його не було можливості, відчувався лише його сморід та важке ненависне дихання крізь єдиний клик, що лишився.

- Ага, не зашкодить, - почувся смішок поруч з входом.

Кремезний орк в одну мить, навіть без розмаху завдав сильний удар по комусь, і той хтось щосили гепнувся об землю.

- Заткни свого рота, недоумок!

- Шойгурук, ти що, здурів!

За ниттям можна було припустити, що то був гоблін, бо як один мали дурнуватий підлабузницький голосок, який підвищували хіба на слабкого або коли заганяли чергову здобич.

- Я сказав, заткни пащу, Бурут, або я вкорочу твого дурнуватого язика.

З темряви поодаль долинув голос третього: «Кажу ж вам, далі вона побігла. Не дурна ж вона сама лізти в пастку. Забий на неї. Втікла вона. Але як хочемо встигнути, то маємо поквапитись.»

Шойгурук різко глянув в бік третього, але нічого не сказав, лише промовивши «погнали». Сплюнувши в бік печери трійця важко ступаючи подалася в бік лісу. Стало тихо.

В нетрях печери почулося легку полегшене зітхання.

«Пішли. Але що за зустріч? Треба обов’язково за ними простежити», - здавалося, що навіть думки в цій важкій тиші лунають надто голосно.

В місячному сяйві проявилося обличчя: це був ще зовсім молодий ельф, точніше ельфійка з красивими рисами обличчя, довгими чорними, як вугілля волосами та зеленими смарагдовими очами, яка міцно тримала в руках майже новий лук, з якого можливо ще й не стріляла зовсім.

Прошепотіла «Треба йти за ними» та легкою ходою почала свій рух. Печера, де ховалася Соломіель, саме так звали ельфійку, знаходилася на кордоні Миклаельського лісу. Є легенда, що в цьому лісі є місто Миклаель, в яке можуть зайти тільки справжні ельфи, а та нечисть, типу орків, гоблінів, тролів, яка намагалася це місто знайти ще жодного разу не повернулася звідти. Тому, що охороняє місто воїн, оповитий своїми легендами, на ім'я Кіментор – непереможний вже тисячу років від заснування Миклаелю.

Страшно одній вистежувати трьох. Той, який називається Шойгуруком, явно досвідчений воїн, судячи з впевненості та виважених рухів. Бурут цей, помре перший, бо дуже тупий та нервовий. Напружував третій персонаж: здавалося, що він розумніший за цих двох, а це ускладнює ситуацію. Але розуміння, що орки можуть знайти вхід в місто і якої біди слід від того очікувати, змушували Соломієль рухатись вперед.

Ось і два Миклаєльських дуба – ворота до лісу. Шлях веде все глибше й глибше в ліс. Тропа хоч і вузька, але чітко видно сліди ворогів, які по ній щойно пройшли. Аж раптом…сліди зникли. Соломіель завмерла, дослухаючись до шепотіння лісу, сподіваючись почути бодай звук від ворога. Марно.

- Я ж казав, що повіється за нами, Шойгурук, а ти засумнівався.

За мить випущена стріла з новенького лука в бік голосу, тихий хрип: «Так і знала, що цей Бурут здохне перший». Для другого пострілу лишалося мить, але з темряви запущений кинджал боляче занурився в руку, яка тримала лук, і в мить сильний удар перекинув її на землю.

«Ельфійський кинджал», - тільки й встигла подумати Соломіель, а вже до її горла сильно притискався чарівний ельфійський меч.

- Хто ти, дитино, скажи мені перед тим, як ти помреш, - тихим рівним голосом промовив ельф: високий, міцної статури з наполовину прихованим обличчям. Соломіель не могла відвести погляд від брошки, яка тримала темно-зелений плащ - срібна у шість чорних весел галера. Це ж символ Кіментора – перших ельфів, які перепливли Чорне озеро з містичної землі на краю світу.

- Кінчай її швидше, та веди мене в місто. Часу обмаль, армія вже напоготові.

- Зрадник, - тільки й змогла промовити молода ельфійка, - вбивай - не маєш ти честі знати моє ім’я. Як і честі жити на нашій землі.

- Багато ти розумієш, маля. Історію перепишемо, житимемо з орками разом, як одна сім’я, - він якось хитро посміхнувся та додав, - ну і що, що вони тупі? Головне, що нарешті владою стану я, а не…

- Забагато патякаєш, ельф, - важкий кулак орка вдарив ельфійці в живіт, аж перехопило подих і вона почала втрачати свідомість.

Раптом, важка ельфійська стріла з’явилася поміж очей у орка і він здивовано, не розуміючи що відбулось подивився на неї. Водночас ельф з брошкою впав, наче підкошений. І нізвідки з’явилися вони – в темно-зелених плащах та золотих шоломах. Один з них підійшов до неї і щось поклав їй в руку.

- Дякую тобі, що затримала їх, без тебе ми б не встигли. Ми ще побачимось з тобою, мій герою.

Останнє, що вона побачила, брошку у нього на плащі – золота галера із золотими веслами. Далі очі заплющились самі собою і Соломіель втратила свідомість.

- Соломія, вставай! Вставай донечка, тривога завершилась, можемо виходити з нашої печерки, - лагідно і заспокійливо сказала мама

В місті вже було тихо, деінде було чутно сирени пожежних машин, люди виходили з підвалів та сховищ.

- У вас все в порядку?

Соломія з мамою обернулася.

- Ой так, дякую, - склала мама якось трішки схвильовано, - дякую, Віталію Олександровичу, все в порядку!

- А у тебе, мій герою? - він схилився до маленької дитини, - як у тебе справи?

- Добре… - ледь змогла видавити з себе Соломія, не в змозі відірватися від значка на темно-зеленій курці - золотої на шість золотих весел галери.


 

Кіментор Міклаель

1000 років

19 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум