• Dews Mascot

МАЛЕНЬКИЙ СМІЛЬЧАК



 

То був один з квітневих вечорів, коли ще рано темніє, але відчуваєш, що ось-ось день стане довшим, і весна не забариться дарувати тепло і всюдисущу зелень. Проте цьогоріч весна була з присмаком страху, відчаю і тривоги. На вулиці не чутно було дитячого сміху, жвавих розмов підлітків, навіть пташки наче не так впевнено цвіріньками, гулькали і каркали. Щодня я всотувала в себе енергію навколишнього простору, дослухалася до щонайменшого звуку. І намагалася призвичаїтися жити одна. Мій чоловік на початку війни відчайдушно зважився підписати контракт резервіста. Він сподівався, що ночуватиме вдома. Проте з’ясувалося, що перебуватиме цілодобово на блокпосту, а додому приходитиме ненадовго, щоб змінити одяг і встигнути допомогти мені в побуті.

Ми рідко бачилися, наші розмови були здебільшого насичені діалогом про новини. Війна вкрала в нас спокій і безтурботний плин повсякдення. У той період я жила в повсякчасному очікуванні. Зрештою чоловік потрапив до підрозділу, який мав взяти участь у бойових діях. І тепер, крім розмов про новини, до наших зустрічей долучився мій панічний страх – Андрій попереджав, що незабаром їх відправлять до лінії фронту. І цей день настав. Проте дожити до нього з менших стресом мені допомогла сім’я, що живе поруч. Це молоде подружжя з трьома дітками щодня дарувало мені звичний сенс життя. Ми багато часу були разом. І тривожними ночами я спала в їхній квартирі, бо одній було надто моторошно.

Діти цієї сім’ї швидко призвичаїлися до нового життя. Їхня мама з дивовижним біблейським іменем Марія дбайливо пояснила, що під час повітряної тривоги вони мусять бути в коридорі. Там діточки зазвичай їли, гралися, там же певний час спали на матрацах на підлозі.

І ось, повертаючись до квітневого вечора, я вирішила, не зважаючи на присмерк, купити найменшій Олюні подарунка, бо наступного дня вона була іменинницею. Але доля того вечора приготувала подарунок і мені.

Я вийшла з супермаркету, де придбала подарунки для маленької Олі. На дворі майже стемніло і несамовито ревла сирена. Наче назавжди розрізаючи простір на час до війни і нову реальність, де це слово звучало нерідко навіть з вуст дітей. На алеї до мене швидкою ходою наблизився хлопчик і пішов поруч. Я збагнула, що йому, певне, так спокійніше, а вголос спитала:

– Ти чого так пізно один на вулиці? Ще й сирена зараз.

– Ми з друзями будуємо бліндаж, – охоче відповів хлопчик.

– Це не дитяча гра, – розгублено відповіла малому. – Тобі б зараз уроки вчити. Ти в якому класі?

– У третьому, – жваво відповів той, але тему розмови міняти не хотів. – У нас вже майже готовий бліндаж. А сьогодні навіть військові приходили подивитися на нього.

– Справді? – щиро здивувалася я.

– А ще вони давали нам потримати автомати.

Я згадала, що неподалік розташована військова частина, саме звідти мій Андрій у кінці лютого потрапив до лав територіальної оборони. Саме там, на плацдармі, де Андрій чекав перевірки документів і розподілення, застав його мій дзвінок. Я тоді була в батьків у Києві. Але коли вранці двадцять четвертого лютого пролунали перші вибухи, то наступного дня попрохала чоловіка приїхати і відвезти мене додому. Від тих швидкоплинних спогадів по шкірі майнув морозець.

Я отямилася і підтримала розмову з хлопчиком. Він і далі завзято розповідав, як вони з друзями класно облаштували свого бліндажа, вилаявся зовсім по-дорослому на адресу путіна. І застеріг, що в Київ їхати не варто, бо там все місто розбомбили.

– Хто тобі про це сказав? – спитала якомога спокійніше.

– Мама розповіла, що Київ вже розтрощили.

Гнів і злість затьмарили мені розум. Це ж треба мати клепку, щоб власній дитині таке казати! Але я опанувала себе і впевнено відповіла:

– У Києві все добре. Я була там нещодавно у батьків. Та й в жодних новинах немає згадки про те, що наша столиця потерпає.

Батьки… Серце знайшлося шаленим ритмом. Рідня виїхала у березні до Черкаської області, де наче більш безпечно. Чи побачимося? Сестра з племінничкою, що за віком така ж, як цей хлопчик, нині знайшли прихисток від війни у Швейцарії. Чи зустрінемося? Що нас очікує попереду?

– То так мама казала, – вихопив мене з виру думок малий. – Я її дуже люблю і захищатиму, якщо сюди прийде ворог. А як виросту, то стану військовим!

У цю мить я збагнула, що хлопчик насправді не боявся йти один додому. Він побачив мене і вирішив бути поруч. Підбадьорити і зцілити своєю сміливістю мою ницу душу від страху.

Ми добрели до нашого двору, який виявився спільним.

– Бережи себе, – попрохала я, прощаючись з малим.

І відчула себе беззахисною дівчинкою поряд з цим кмітливим і відчайдушним хлопчиком. Я поверталася у своє помешкання сповнена вдячності. Нам і справді нема чого боятися, якщо у нашій країні зростає таке сміливе покоління.


 

Христина Фоміна

46 років

128 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум