• Dews Mascot

Маленькі люди


–Це тобі, – хлопчик простягає мені ромашку і часто-часто кліпає.

– Мені?

– Тобі. Ти дуже красива.

Беру квітку і опускаю очі, часто кліпаючи ними в траву

– Мене звати Лев. Але я не справжній лев. Тому не бійся мене. Я не кусаюсь.

Ми зрізали шлях, йдемо понад озером. Лев штовхає візок із сестричкою. Йому – п'ять. Їй – три. Обоє занадто тихі, занадто дорослі.

– Давай я повезу?

– Ні, я сам. Я сильний.

Ми йдемо поміж густого розпеченого повітря, колеса буксують по мокрій від грози землі. Я зупиняюся витрусити з кросівка камінець.

– Це тобі. Земляничка. Не бійся, її можна їсти. Я завжди їх тут збираю і їм.

Беру ягоду, невпевнено кладу до рота. Давно забутий смак.

– Коли я виросту, то одружуся з тобою, – Лев по-дорослому зітхає і знову береться за візок.

– Він у мене такий.

Ми йдемо повз літо, повз біль і втрати.

– Мій чоловік... Він там... Я не пам'ятаю, коли спала.

Ми йдемо повз людей, повз сміх і життя. Я шкодую, що не вмію малювати. Бо лише заплющу від сонця очі – бачу картину, на якій маленький хлопчик стає навшпиньки й штовхає візок, в якому спить маленька дівчинка.

Ми заходимо в дім. Лев стає на коліна й розв'язує мені шнурки. Бере за руку й веде до ванної.

– Можеш взяти моє мило. Воно пахне морем.

Воно пахне горем. Горем від втраченого дитинства. Від сліз матері, коли діти сплять. Від доброти і щирості.

Ми готуємо їсти. Діти збирають залізничні колії, на яких за кілька хвилин їхатиме поїзд.

– Ми теж на такому їхали. Я не плакав.

Лев вмикає свою улюблену музику. Я ставлю його сестричку собі на ноги, і ми танцюємо. Вона дрібно сміється і просить ще.

– Вони давно не сміялися. Дякую тобі.

Лев бере мене за руку.

– Я теж хочу з тобою танцювати.

– То ставай мені на ноги.

– Ні. Чоловік і жінка мають танцювати не так. А коли я виросту – ти будеш моєю жінкою.

Ми танцюємо не так, стіни злипаються і тиснуть втомою на очі.

– Тобі треба спати. Уже пізно, дітям треба спати.

– Я дорослий, – ображається Лев, і тягне з кімнати плед, щоб вкрити сестричку.

Прибираю зі столу. Думаю, як швидше дістатися дому.

– Ти не помреш? – Лев бере мене за руку і часто-часто кліпає. – Мама каже, що всі люди колись помруть. Але ж ти – не всі люди, ти не помреш?

Я навчилася не плакати. Але так і не навчилася брехати дітям про смерть. Про свою смерть. Про їхню смерть. Про смерть тих, кого любиш.

За кілька днів, коли я лежала в ліжку з температурою, Лев вирішив перевірити, чи я справді не зібралася померти. Він стояв за вікном, тримав у руках банку й букет.

– Ми з мамою зварили тобі суп. Коли ти одужаєш – я одружуся з тобою.

Такі дорослі маленькі люди. Які вчаться жити навпомацки. Які ще не бояться любити і казати правду. Які, насправді, не бояться навіть смерті.


 

Шевель Юлія

33 роки

110 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум