• Dews Mascot

Ми більше не розстанемось узимку



 

Мені не було вісімнадцяти, коли я прокинулась раніше свого, з такою ненависною мелодією, будильника, десь на дві години. Я ніколи не страждала на безсоння, тривожні думки не з'їдали мене о глибокої ночі, а сонні паралічі рідко наважувались до мене завітати. І то був навіть не кошмар, що змусив мене розплющити очі так болісно рано, коли початок першої онлайн-пари й не виднівся на горизонті.


Це був той день на тижні, на який я зазвичай не чекала, не любила його через те, які предмети були запропоновані нам кожного такого четвера, а також їх доволі сумна кількість – чотири. Тоді я б багато віддала за те, щоб цього дня просто не існувало, але мені й на думку не спадало, що я можу віддати так багато. Я цього не хотіла. Досі не хочу.


Зараз, коли я мимоволі пригадую старі часи, відчайдушно опираючись тому, як тепер я називаю своє довоєнне життя («старі часи»? що зробило їх старими? коли вони такими стали?), мені думається, що я б з дорогою душею зробила кожен свій день зненавидженим четвером, тільки щоб повернутись назад і ніколи не знати такого життя. Нестерпного, одноманітного, самотнього, воно тепер наче випробовує мене, мовляв, а як ти впораєшся на цей раз? Що ти зробиш?


Та я продовжую сидіти на прохолодній від нічного дощу траві, торкаючись її руками, вбираючи в свої пальці кожне маленьке відчуття життя, бо я не дозволяю собі втратити жодної такої можливості, поки я тут, поки я є – я хочу їх усі собі. Тим паче, що зараз їх і так вже залишився не багатий вибір. І я не знаю. Не знаю, що буде зі мною у цей раз, що я буду робити, до кого піду кричати про нещастя, що так раптово прийшло по мене, зловісне і непрохане, наче та Пані Смерть, яка привітливо (але це ілюзія) дивиться на своїх жертв. Коли вона піде? Чому вона не йде? Скільки ще тихих, затишних домівок із ароматом свіжоспеченого хліба або ранкової кави, є у неї у списку?


Польові квіти з мовчазним розумінням продовжували споглядати мій розпач – мої єдині друзі тут. У такий час цінити починаєш надто багато речей: зручне ліжко, в яке лягаєш і засинаєш швидше, ніж встигаєш помітити, не думаєш собі про завтра, про те, чи прийде воно взагалі; людей, що поруч, їхні посмішки, їхню безпеку, свою безпеку; починаєш нарешті бачити небо і ці неймовірні літні заходи, що їх ні з ким розділити – і цінуєш це все так сильно, наче у наступну секунду воно щезне. Наче цього не стане, наче не стане мене і більше ніколи не буде існувати.


З цими думками я продовжувала бути увесь цей час. Чи я жила? Ні, лиш була. І моя історія довжиною у півроку у тому, що її немає. І невже це не дивно? Я відчувала всі базові людські емоції, намагалась робити те, що робила все своє свідоме життя: навчалась, читала, писала і танцювала під улюблену музику (хоч вона аж ніяк не підходила до того відрізку світової історії, у якому я опинилась). Тож чому все сталося саме так? Куди зникло відчуття життя, яким я так щиро захоплювалась? Чи я колись відчую все це знов?


Я, напевно, знала всі відповіді ще тоді, вранці. Я здогадувалась про причини цієї порожнечі надто багато разів. Гарячі сльози прикрашали моє обличчя, коли незліченну кількість ранків потому я прокидалась від задушливого жаху. Це не було для мене чимось неочевидним, чимось настільки потаємним, що я не могла його видерти з несвідомості, але було надто боляче хоча б схопитись за кінець цієї думки, оселити її у своєму мозку, навести на неї сліпуче світло прожекторів і з острахом подивитись їй у очі.


Хоча може я й збрехала. Це все ще надто боляче.


– Ало?


Я спробувала вгамувати тремтіння у голосі, та це було марним жестом.


– Ейпріл? Ти тут?


– Так-так, я тут, я в порядку, ти… ти в порядку? Ти вдома? – нарешті вийшло з мене, більш невпевнено, ніж я очікувала. Можливо, мені просто було складно повірити у свої ж слова. Їх звучання, їх поєднання один з одним не здавалось мені реальним.


– Я в порядку, я вдома. А ти?


– Вже ні, – я зробила паузу, а потім додала: – Приїхали до бабусі, за місто. Тут є підвал. Будемо тут, поки все не скінчиться. Сподіваюсь, що скінчиться скоро.


– І я.


Ми замовкли, не знаючи, що казати одна одній. Що взагалі кажуть у ситуаціях, коли в твоїй країні раптово починається війна? Я точно не знала.


Але Марі знала краще. Хоча, можливо, просто була сміливішою.


– Ти не переживай за це сильно, добре? – вона казала це так, що не дивлячись на становище, у якій ми опинились, я задумалась над тим, щоб і справді скористатися її порадою. – Не встигнеш помітити, як ми вже знову сидимо у кав'ярні за твоїм домом. Я серйозно.


Але я й не збиралась їй не вірити. Бо з іншого боку – що мені насправді залишалось?


– Добре, – так, наче я знала, що все закінчиться на наступному тижні, я посміхнулась собі, не зводячи погляду з сірого асфальту, яке покривало все подвір'я. Сирий від деінде розтавшого снігу, він не пахнув нічим, окрім приголомшливої невизначеності. – Добре. Дякую, Марі. І ти… не хвилюйся. І бережи себе, о’кей?


– Домовились.


Я відчувала її посмішку, та не бачила її. Я чула її голос, та її тут не було. Я могла навіть уявити, як змінюється міміка її обличчя, як вона, можливо, жестикулює, або як сидить на своєму ліжку у просторій кімнаті; я бачила, які сумні в неї очі, могла уявити собі, як худі у кільцях пальці крутять пасмо кучерявого, скуйовдженого від страху волосся, поки так важко даються їй слова. Але запах її парфумів залишився в моїй голові – як і все інше – і у дійсності я ніколи не бачила її під час будь-якої нашої телефонної розмови опісля. Хоча це здавалось приємним відчуттям полегшення, майже весняним, коли я натискала кнопку виклику, а на іншому кінці, десь в десятках тисяч кілометрів від мене, вона тиснула на зелену. Я знала, як мені пощастило, хоч ніколи так і не змогла цього усвідомити. І я намагалась бути щасливою, бо вона є. Бо я є. Нехай тепер ми існуємо у різних світах, а мій час більше не збігається з її, і нас оточують різні люди, з різними мовами і цінностями, досвідом і майбутнім – та це було неважливим, поки ми розмовляли. І я була певна, що кожна з нас оберігала мрію про момент нашої зустрічі десь на трьох ключах у самому серці. Цього мені було достатньо.


Як шкода, що час ніколи не був на нашому боці. Минали місяці: холодні, теплі, потім – спекотні, палючі, коли все, чого хочеться – це вкритись під листям найбільшого дерева і тихо собі спозирати за тією жахливою несправедливістю, яка називається «літо 22-го року». Сонце затягувалось темно-сірими важкими хмарами, коли я перевернула календар і він показав мені жовтень. Це вже не було чимось дивним – те, як швидко, наче декілька секунд, проходив повз мене час, ніби той пісок, що ти його тримаєш у руках, а він сочиться нахабно крізь пальці, так немов знає, що жодна сила у світі не здатна спинити його.


– Ти можеш у це повірити? Тепер він просто ігнорує мене! Це так жалюгідно. Здається, у дитинстві мама не обіймала його вісім разів на день.


– Стривай-стривай, Марі, – я не могла стримати вибухів сміху, коли іноді її заносило і вона починала оперувати словами так, що з них, особливо не напружуючись, можна було б створити цілий цитатник для майбутніх поколінь. – Ха-ха, боже, зупинись. Давай ще раз подивимось на ситуацію. Під іншим кутом. Спробуєм?


На тому кінці, у цілковитій тиші приміщення, почулось безутішне зітхання.


– Ет, давай. Спробую на п'ять хвилин уявити, що він не сама звичайна падлюча істота.


Це було весело. Попри поганий зв'язок, що існував між нами на дві різні країни, – ми гарно проводили час, дискутуючи про все і ні про що. Та й ми, на перший погляд, були геть різними, але ж ви знаєте, як воно буває, еге ж?


Так проходили дні. Одинокі, остогидлі. В чому був їхній сенс? Весь цей час був лише однією великою серією-філером, не потрібною для сюжету: вона не могла розповісти про щось важливе, її можна було просто безсоромно перемотати до чогось більш цікавого, та тільки кнопки ніде не було. Але сенс все ж таки існував.


Бо як людина усвідомлює, що прожила гарне, наповнене, яскраве життя? Як студент розуміє, що виконав роботу на відмінно? Якщо приготувати добру вечерю на велику сім'ю, за бездоганними сімейними рецептами, як точно знати, що всі залишаться задоволеними? Ти ж бо не бачиш цього, коли тільки починаєш мити овочі.


Що якщо саме результат, саме кінець складає найбільшу суть, створює собою незаперечне значення всього, що було зроблено дотепер?


Я усвідомила це, коли крихітні пелюстки вишні, що щойно знову відродилась, проспавши цілий убивче довгий рік, заплутались у моєму волоссі. Я все зрозуміла, коли моє серце так відчайдушно жадало вирватись з грудей, поки я бігла, поки у голові паморочилось, а легеням не вистачило кисню. Коли я вперше не спізнилась і почала тривожно шукати очима знайомий силует, не вірячи жодній секунді цього моменту, не в змозі відчути його гостру реальність, яка пливла мені назустріч: заквітчана й весняна, весела й сумна, ніколи не забута, але згадана – та невже я колись змогла б її забути?


Я обіцяла не плакати. Таке безглуздя. Ця обіцянка здалася ще абсурднішою, коли тепло мого тіла відчуло її тепло. І ніби хтось натиснув-таки на цю кнопку і стер назавжди ті жахливі, наповнені казна-чим дні. І все це здавалось більшим за мене. Те, як наполохано я дивилась в її червоні очі, красиві, як ніколи до цього, бо я боялась, по-справжньому боялась, що зараз вона зникне, що я не зможу розгледіти її, як вона знову загубиться без єдиного натяку на повернення. І якщо це так, я повинна встигнути. Я повинна сказати їй.


– Я обіцяю, ми більше не розстанемось взимку. Ми взагалі більше не розстанемось, – я намагалась придушити емоції, дрібно тремтячи від того, як вони переповнювали мене. – Чуєш?


– Чую. Надто добре. Без телефонних перешкод і вітру на фоні. Тепер я чую тебе так добре.


Я посміхнулась і ця посмішка уперше за такий довгий проміжок часу була справжньою, я була справжньою. Мені більше не потрібно вдавати, наче все добре, наче я почуваюсь пречудово, коли насправді я б була рада, якщо всі люди навколо мене просто б зникли, залишивши мене на самоті, бо я не хотіла розмовляти з ними на всі ці нескінченні теми, що анітрохи мене не цікавили: дорослі, нудні, без жодної душі в цих дискусіях, приречених тільки на свій кінець, бо я не мала ентузіазму відповідати на дурні запитання. Університет? Хоббі? О, так ти танцюєш? Покажеш? Ну, добре, не буду турбувати, заходь як-небудь. Читаєш? А що це? Психологія… Цікаво (насправді ні). Ти, мабуть, дуже розумна (і як вони це визначають, звідки їм взагалі знати, яка я?). Натомість ніхто не зміг спитати мене елементарних речей: “Як ти почуваєшся?”, “А правда ж небо сьогодні прекрасне?”, “Коли в останній раз ти плакала і чому?”, “Тобі потрібно з кимось поговорити?”. Та я звикла до цього. Більш того – я навіть була рада, що вони такі, які вони є, бо саме вони своєю байдужістю до емоційної близькості допомогають мені цінити те, що є у нас з Марі. А те, що є у нас з Марі ще треба пошукати.


Бо вона була тією самою відповіддю на усі мої запитання.


– Куди підем?


Таке легке, таке по-сумному знайоме запитання, яке у дійсності майже не потребувало відповіді. Ми завжди йшли, як відчували, наші ноги вели нас несвідомо, та ми були певні у кожному кроці. Час минав за розмовами і гучним сміхом, і вже вмикались помаранчевим світлом вуличні ліхтарі, бо вже сутеніло, бо ми знов не зрозуміли, як години перетворились на кілька митей, у яких ми просто дивимось одна на одну, несамовито щасливі від того, що у цьому непередбачуваному житті нам вдалось опинитися поруч.


І так, наче вся моя реальність відновилась у секунду нашої зустрічі, а ми ніколи не втрачали весну, літо, осінь і тисячі нервових клітин; так, ніби ми не бачились усього два тижні, бо були дуже зайняті навчанням і ще купою якихось справ; ніби я не побачила на її завжди спокійному обличчі відголоски безсонних ночей і мокрих солоних доріжок на її щоках, ні, ні, ні, ми ніколи не були розкидані світами, засмучені днями, забуті у чужих містах серед чужих людей – і так, немов почувши хаос моїх думок, вона промовила:


– Куди завгодно, тільки не у Парк Перемоги, – Марі подивилась на мене поглядом «ну, ти знаєш». – Він нагадує мені про того йолопа, – і закатила очі.


 

Саід Марія

18 років

11 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум