• Dews Mascot

Моя історія війни


 

23 лютого 2022 року вечір згадувала дуже довго, що повинно було бути вранці....6.30 ранку. Продзвенів будильник і я, як завжди, його вимкнула, розбудила дитину до школи та побачила купу пропущених від моєї подруги, яка дзвонила сказати страшні слова: "ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА"... Незадовго до цього ми обговорювали таку можливість і збирали (але несерйозно) тривожні валізи... Мені здавалося, я була готова до цього, готова в разі небезпеки діяти тверезо, оцінювати ризики, але ні- цього не сталося. Я почала нервово всім телефонувати... Я не розуміла, що мені робити одній з дитиною...На той час чоловік був на заробітках за кордоном. Я лише благала друзів, у яких був автомобіль не залишати нас. Мені було страшно- на мені відповідальність за життя моєї дитини. Дивлюся у вікно- всі кудись біжать, хтось стоїть із сумками на дитячому майданчику. Чути гул. Летить літак. Раптом дуже гучний вибух- з вікна своєї квартири, яка на восьмому поверсі, бачу багато диму - Чорнобаївка... Згодом це слово всі будуть чути дуже часто. Вирішили покинути місто. Я зібрала речі для дитини, моїх майже не влізло: документи, яблука, цукерки і печиво. Більше нічого вдома, з того, що можна було взяти, не було. Вийшли з під'їзду, де нас уже чекали. Сівши в машину ми думали, куди їхати. Гуділа сирена, ми слухали, скільки гудків -треба десь ховатися. Нервово шукали в інтернеті поблизу якийсь підвал або бомбосховище. Було страшно, над головою летіли літаки і гвинтокрили- ми розуміли, що не наші. Вирішивши, що це ненадовго, їдемо на дачу до знайомих. Трохи пізніше ми зрозуміли, що це була велика помилка, бо дача знаходилася недалеко від Антонівського мосту. Усе було, наче уві сні. Ми їхали в надії, що все буде добре, але цього не сталося. Ще навіть не стемніло, як ми почали кричати дітям: "Вибухи!" Зовсім поряд я побачила, як у полі впав снаряд чи ракета- що саме, я не зрозуміла. Усі швидко у підвал... Холод, зима, крижані стіни, я тремчу, мене охоплює паніка і, намагаючись взяти себе в руки, заспокоюємо дітей, кажучи: "То наші". Це слово "наші" давало якісь сили та віру. Ніч булла довгою- ми періодично бігали грітися в будинок, а коли лунали вибухи- поверталися в підвал. Під ранок стало трохи тихше... Нас вісім чоловік в одній кімнаті, діти сплять, ми кожні дві хвилини моніторимо ситуацію в інтернеті. Але було ясно лише одне- росія напала на Україну і намагається захопити південь. Настав ранок. Так нового дня я не чекала ще ніколи. Вже світало, я вийшла палити, було тихо і ця тиша була лякаючою. Пройшло трохи часу і почалося знов- бій за Антонівський міст. Усі разом ми розуміємо, що залишатися там небезпечно, треба повертатися в місто. Їхати було дуже страшно. Дорога склала десь півгодини, за які перед очима пройшло все життя. Пошепки читаю молитву. На узбіччі стоять автомобілі, які згоріли або й досі горять, бачимо, як летять снаряди, вибухають наче далеко, але тоді, здавалось, що ми не доїдемо. Ось він! Ось наш будинок. Знов зайшли до квартири, знов сирена... Страх стає вже, як повсякденність. Я вмилася, покормила дитину. Потім, згадую, дзвонять друзі і пропонують їхати в село, в бік Миколаєва. Я не хотіла залишатися одна і ми погодилися. Сумка так і стояла на порозі. Ми знов їдемо. Діставшись села, ми трохи видихнули, адже в ньому було тихо. День пройшов, як у тумані. Настав вечір, ми полягали спати. У телефоні все більше з'являються чати в вайбері, телеграм-канали- це єдина якась віддушина, щось почитати, когось підтримати. 26 лютого зранку пішли в місцевий магазин, на базар. Селяни одразу помітили нових. Скажу навіть точніше- кожну годину цих "нових" ставало все більше, а це означало, що люди й надалі тікають з міста. Так і проходили наші дні- магазин, будинок. Але це тривало не довго. 3 березня окупанти зайшли в рідне місто. Мені навіть уявити страшно, що в цей час відчували всі херсонці. Танки, БТР лізли з відусіль, на кожній техніці надпис Z . Гортаємо соціальні мережі- люди скрізь викладають відео, як Zросія захоплює мій Херсон. Страху стає дедалі більше, я згадую, що була в Криму, коли його захопили і таким чином ставало легше. Але це- не Крим. Тоді не стріляли... Паніка. У новинах читаю, що окупанти руйнують навмання будинки в Таврійському мікрорайоні, руйнують школу. Починаються сипатися повідомлення в вайбері від рідних, які там: "Саша, ми в підвалі!", "Саша, вони охопили все!". Далі я пишу і вже навіть не знаю дат, дні рахувалися не за календарем, а від початку повномасштабного вторгнення. Zетки почали мародерити- вони били скло автоматами, вдиралися в кожен магазин, в кожні зачинені двері якогось кафе, ломбарду, ветеринарні магазини, грабували все, що ставало на їхньому шляху. Вони забирали все- від коштовностей до їжі. Більшість шукала продукти. Вони були, як гієни в пошуках їжі, але зараз я розумію, що то для них дуже ласкаве порівняння. Новини ставали одним розчаруванням. ТЦ "Фабрика", в якому проводило час все населення міста- воно палає... Навіть не пам'ятаю, як його загасили. Коли почали мародерити місцеві, серце обливалося кров'ю. Хотілось сказати: "Зупиніться! Навіщо вам награбоване -телевізор, білизна, якась дрібна техніка?". Але тебе не почують. Тому наші сміливці- звичайні люди без спеціальної підготовки, ловлять їх і наказують, щоб не вдавалися в крайнощі і не були схожі на наших незваних гостей. Так жило місто декілька днів. Ми сиділи в селі, в яке перестали завозити з міста продукти харчування. Ми почали ходити в магазин кожного дня і на день по декілька разів, щойно чули, як хтось викладав на полиці щось нове. У місті ввели комендантську годину, люди почали виходити з домівок. Окупанти встановили свої правила. Наступні дні були, як в туман і ніхто не знав, скільки ще триватиме цей жах. Однієї ночі ми почули страшні вибухи, знов летіли літаки, в селі розпочалась паніка- орки йдуть на Миколаїв, колони танків їхали в полі. Ми вирішили повертатися в місто... Приїхали додому, рахуємо - нас не було 10 днів. Ранок. Страшне і болісне життя в окупації. Що робити далі? Але часу на роздуми не було, тому я зібралася і пішла на пошуки їжі. Так, саме так це й виглядало- пошуки. Люди, як таргани, виходили з домівок і йшли на пошуки, щоб купити хліб, борошно, овочі. Добре, якщо є за що купити, а ще й треба вистояти чергу від трьох годин і більше. Кожен відчинений магазин, біля якого була черга з декількох сотень людей- це означало, що в ньому щось є. Займаєш чергу за чим? Не знаєш за чим, тому що коли прийде твоя, може вже нічого не залишиться. Скрізь одні черги. На вулиці березень, а наче й досі зима- то сніг, то мороз і вистояти в такий холод задоволення не з приємних. Зустрічали знайомих і друзів. Почали допомагати один одному з цими клятими чергами. Так проходив день. Ну як день... Час до обіду, бо пізніше вийти з квартири було вже страшно. Мешканці мого будмнку (і я чула, що багато хто ще так вчинив) зробили на під'їзд засов, щоб о 17.00 вже його закривати. Ми вірили, що він може врятувати від непрошених гостей, коли не буде світла і не буде працювати домофон. Темніло рано, в квартирі завішані всі вікна, щоб з вулиці не було видно світла. І не через світломаскування від літаків. Маскування робили від окупантів, бо ці скоти приїжали в двір і, якщо в тебе горіло світло,- наводили у вікно ліхтар. Як було зовсім темно, я виходила на балкон палити і дивилася скрізь щілину у вікно- по вулиці постійно був рух техніки. Це означало, що вони патрулюють, нарізають круги по місту. А потім, коли ми лягали спати, починалася "Чорнобаївка". Чорнобаївка означала відльоти в бік Миколаєва, або приліт їм. А саме страшне, що за кожною Чорнобаївкою стояли страждання людей, які там живуть. Усі вибухи були кожного дня, як за розкладом. Сьогодні сильніше- значить все двихтить сильніше, від кожного вибуху здавалося, що будинок складеться скоро, як доміно. Страшно і боляче, коли дитина вночі відкриває очі перелякано і питає: "Мам, це Чорнобаївка?" А ще гірше, коли дитина, якій вісім років, каже: "Мам, можна спати далі- це відліт". Дитині вісім років, а вона вже розуміє, що це відліт, але ще не розуміє, що цей відліт означав, що в Миколаєві тривога.

Час йшов, знаходитися в цьому пеклі сил ставало дедалі менше, а виїхати ми не можемо- з усіх боків Херсон в оточенні, скрізь блокпости з цими нелюдами. Майже кожного дня тисячі людей виходили на мітинг показати які ми сильні, показати, що Херсон є і буде частиною України. Я не пішла на жоден. І це не означало, що я не хочу. Я боялась, бо кожен день зникали люди...

Шукала щодня можливість виїхати з дитиною, але шансів не було зовсім. Одного ранку подзвонила подруга і сказала, що нарешті є гроші в банкоматі, що вже зайняла чергу і чекала мене. Стояли ми довго, було дуже холодно і ми знайшли, де купити каву і хоч трохи зігрітися. Стоїмо розмовляємо, аж раптом бачимо, що їдуть вони- страшенні БТР з кулеметами на даху і автозаки. "Фух, нарешті проїхали", - видихнувши сказала я і побачила, як у наш бік йдуть озброєні солдати. В той час сердце втекло в п'яти. Кажу: "Марина, куди раптом що тікаємо?". Було дуже страшно, не дай Боже подивитись на нього- всі стояли опустивши голови. Наступними днями почали привозити овочі з с.Копані (там був оптовий базар) і черги ставали менші, скрізь розпродавали залишки. Я купувала хоч щось кожного дня, бо ніхто не знав, чи буде їжа потім. Так йшов день за днем і я раптово дізналася, що колони машин з херсонцями виїжджають на свій страх і ризик, знайшли дорогу, якою можна поїхати. Але виявилося, що знайти шлях було пів біди- далі почався пошук, з ким виїхати. Знайомі повиїжджали ще 24 лютого. З'явилися перевізники, які брали від 3000 грн. і до 10000 грн. І, якщо я знайшла б такі гроші, це навіть не означало, що мене не ошукали б. Час йшов... Списалася зі своєю однокласницею, яка теж хотіла виїхати і знайшла перевізника, але поки для нас місця нема... Ми, як завжди, ходили на вулицю, вже було тепліше- майже кінець березня та й темнішало трохи пізніше. Сидимо на подвір'ї, діти граються і раптом задзвенів у мене телефон. "Саша,- чую на другому кінці слухавки голос однокласниці,- є місце! На збори є п'ять хвилин". Сльози болю і радості одночасно... Поцілувала подружку і її дитину та пішли додому збиратися. Я бігала по хаті, збираючи речі. А що збирати? У мене лише одна невеличка сумка- в неї не спакувати все життя. Зібравши теплі речі дитині та щось поїсти, я визвала таксі. Потрібно було їхати ночувати в інший район міста, так як виїзд планували рано вранці, ще до закінчення комендантської години. Таксі приїхало дуже швидко, по дорозі ми бачили багато військової техніки, за весь цей час я вперше їхала в другий район. Добре, що там жила сестра і було де переночувати. Приїхали. Не хотілося ні їсти, ні пити. Нерви давали про себе знати. Сиділа весь вечір видаляла все з телефону, залишивши лише те, що не стосувалося війни, тому що нам треба було проїхати декілька блокпостів з російськими солдатами. Ніч я не спала. Настав ранок, на вулиці було ще темно, але світало. Я розбудила дитину і ми почали прощатися з рідними. Я навіть не знаю, як описати ті відчуття, адже ми їхали туди, де нас могли вбити, але й залишатися вже не було сил. Йдемо до місця призначення, де на нас чекала машина. На вулиці жодної живої душі, наче в фільмах жахів. Підійшли, наклеїли скотчем надпис на машину "Дети" (бо не дай Боже українською мовою написати- ми б не доїхали нікуди ще не виїжджавши). Під'їхали до першого блокпосту, там вже стояла велика черга. Почали роздивлятися навкруги, скрізь ходили військові, гарно одягнені, мені навіть здається, що вони почували себе, як вдома і це для них була, як митниця . Обабіч вириті окопи, закопана військова техніка, трохи далі горів вогник- готували їжу. Ось підходила наша черга, було дуже страшно, тому що на них не лише дивитися приходилося, а й спілкуватися з ними. Під'їхали з відчиненими вікнами і в руках повинні бути документи, поряд сиділа моя дитина- я відчувала, як вона тремтить від страху, тримала її за ручку дуже міцно.


- Добрый день! - сказав один із солдатів. Я і досі пам'ятаю кожного


Ми відповіли.


- Куда едете?


Ми одразу домовилися, що кажемо всі однакове - в Миколаїв. Хоча їхали всі, не знаючи куди, але як найдалі від окупації.


- Вам что здесь плохо? Вот туда, куда вы едете, - там плохо!


Ми мовчали і посміхалися, а в душі була ненависть, хотілося плюнути йому в морду, обізвати всіма поганими словами, які ми знали.


- Проезжайте!


Зраділи, адже нам казали, що блокпости проходять дуже довго. Їдемо далі- попереду другий блокпост і початок пекла.Черга була в декілька кілометрів, на кожній машині напис, як і у нас. І вона зовсім не рухалася. Вийшли з машини, наче все тихо і спокійно, стоїмо, чекаємо. Знайшли якесь СТО, поряд був туалет, в який зібралася чимала черга. На подвір'ї ходив місцевий чоловік, а в кабінці був інший,з неї виходили люди з кавою і ми теж пішли купити, невідомо, скільки нам ще чекати і чи пустять нас далі. Попили каву, трохи прокинулися, десь дуже далеко було чутно вибухи- одже йшов бій, а коли він йшов- нікого не пускали. Було гучно і страшно нам їхати туди. Пройшло ще десь години дві і ми почали потроху просуватися на один оберт колеса, але це здавалось так багато. Так потихеньку і ми все ближче були. Почало припікати сонечко і ми відкрили вікна, постійно їздила туди-сюди машина з кулеметом на даху, який направляли у відчинені вікна. Вже зовсім близько під'їхали, а вибухи так і чутно... У черзі з'явились люди, які почали казати, що у них маленькі діти, прохали пропустити і черга потрохи просувалась. Під'їхали, показали знов документи, водію сказали дістати всі речі. Потім війскові рф почали нишпорити, відкриваючи кожну сумку, що була в нашій машині, роздягли нашого водія і обдивлялися на наявність татуювань. Нарешті обшук закінчився і ми запитали, як бути далі, коли наступний блокпост, але вони, сміючись, сказали:


- Езжайте не сильно быстро, скоро сами все увидете.


Дорога до слідуючого посту здавалася пеклом. Снаряди в полі, повалені дерева, перерито все скрізь і закопана військова техніка, кожен кілометр раніше мальовничого краю був знищений вщент. Дорога, яка до цього була асфальтованою, стала грунтовою. Ми їхали зовсім одні, це дуже лякало, бо кожна машина, яка стояла в черзі та стала рідною, як щезла. Де вони? Невже так швидко проїхали? І ось стоять вже брудні озброєні солдати, враження, що ми попали на передову- все скрізь чорне, а зараз же квітуча весна. Стоять сміяться, перешіптуються. Водій показав документи, наші не питали, ми сидимо молимся.


- Едьте, едьте туда- там только что прилето в машину с гражданскими.


Знов цей сміх.


- Сообщим- и вас там тоже будут ждать.


Від страху я не могла дихати, а лише тримала дитину. Добре, що вона більшості ще не розуміє. Нас відпустили далі, але було дуже-дуже страшно, бо невідомо, що чекає далі. Через декілька кілометрів стояли ще страшніші солдати і вибухи були ще сильнішими. Ми розуміємо, що їдемо майже там, де бій . Сказали дати телефони. Перед цим я зробила в куртці, в кишені дірку і в синтепоні сховала телефон дитини, тому що мій був розбитий і погано працював, якщо б його забрали, то це означало б, що зв'язку зі мною більше не буде. Мій телефон віддали одразу. Ну звісно, кому ж потрібен побитий. Дівчат трохи перевірили довше, а водія знов вивели з машини, знов сунули свої руки в речі і довго шерстили в телефоні.


- Сигареты есть?- сказав один з них.


Водій дав пачку. Про супротив навіть і не було мови. Треба виконувати все, що казали. Їдемо далі, бачимо, видніється надпис "Олександрівка". Ми знали, що там вже чекають наші військові. Ми раділи, що все закінчилося, але виявилось, що треба зробити ще один тяжкий крок. Під'їхали швидко, відкрили вікна, приготували документи, так як думали, що наші теж будуть перевіряти.


- Доброго дня! Слава Україні! Ви молодці, що змогли! А зараз дуже швидко, на максимальній швидкості їдьте по селу в бік Миколаєва і не зупиняйтеся!- сказав один військовий. Інший услід сказав: "Топіть, рєбята, топіть!"

Боже, пишу і сльози з очей,- цей шлях здавався самим довгим. Ми не знаємо, куди їхати, зв'язку немає, щоб включити мапу, а треба гнати щосили. Розвалені будинки, зруйнована школа, а ще зовсім нещодавно ми там жили в Станіславі і їздили до Олександрівки, до магазину. Краєвиди лиману часу дивитись не було, ми спішили. Як зараз пам'ятаю, недалеко від нас попереду їхали сині "Жигулі", які здійняли пил- було зрозуміло, що ця машина летить, а не їде туди, куди нам потрібно. Їдемо за нею і потраптли за село, де був невеличкий місток, а з нього звисала вже видно давно розстріляна автівка. Стоїть пил від ґрунтової дороги, однією рукою тримаю дитину, іншою стискаю іконку на шиї і пошепки читаю "Отче наш". Я за все життя стільки разів не прочитала цю молитву, як тоді. Від страху плутала слова: "Хліб насущний, іже єсі на небесі, амінь"- читала, запинаючись. Зв'язок з'явився. Купа смс: "Як ви? Де ви?". Пишу лише чоловікові: "Напиши всім молитися". Господи, що це? Зовсім поряд перед нами, туди, куди ми їдемо, в землю щось прилітає і вибухає! Страшно! Дитина плаче, всі тремтять, мабуть, ми не доїдемо... Невже це кінець? Невже життя моєї дитини і моє таке коротке, невже ми помремо такою смертю? Молитву вже читаю, як говорю, не можу зупинитися.

Ось він, ось Миколаїв, Корабельний район. Сльози радості- ми змогли! Обіймаючи водія нашого, дякуємо йому за мужність, що зміг нас вивезти з пекла під назвою окупація...


 

Передерій Олександра

32 роки

17 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум