• Dews Mascot

Моя історія війни- це Маріуполь.



 

Моя історія війни- це історія моєї сім'ї та мого життя в Маріуполі.


Я переїхала в це місто зі своєї Полтавщини в 2011 році. Поїхала після інституту за коханим, який народився і виріс в ньому. Місто мені не подобалося- воно було сіре, брудне, натомлене. Схоже на якогось дідугана, що гріється на сонечку та бурчить на всіх. Ще й російська мова навкруги. Але там жило моє кохання і того було достатньо, щоб лишатися.


В 2013 році, пробувши у стосунках майже 7 років, ми вирішили узаконити наші відносини. Весілля ми не планували, хотіли просто розпис у РАГСі і поїхати в гори. Вибрали дату так,щоб точно був сніг. Та ще й “приурочили” до мого дня народження. Так би мовити: “ двох зайців….”


Почався Майдан… Оточення поділилося на тих хто любить Україну і тих хто, раптово, став ненавидіти/ боятися якихось бандер, чи відверто висловлював проросійські погляди. Нажаль, перших було менше. Нащастя, це були найближчі люди.


Мій тато поїхав до Києва. Потім свекор поїхав.


Січень 2014 року- наше весілля. Скромно і просто- розпис, трохи фото і потяг до Києва з подальшою пересадкою до Івано-Франківська. В нас був майже цілий день у столиці. Нарешті, хоч на цей день ми потрапили в серце України. Звичайно ж поїхали на Майдан. Ми поринули в ту атмосферу єдності, сили та волелюбства. На якусь мить стали частинкою того процесу відродження українства. Хоча на той момент там було спокійно.


В середині лютого, коли на Майдані був розпал подій, я дізналася про свою вагітність. І про ускладнення, яке потребує спостереження в стаціонарі. Спочатку в Маріуполі. А потім відправили на консультацію в Донецьк, де мене лікарі вимушено залишили в стаціонарі. Тиждень я просто лежала і лише слідкувала за новинами. А потім дозволили невеликі прогулянки і я могла виходити в місто. В місто, в якому вже майоріли якісь незрозумілі стяги на площі Леніна. Де якісь незрозумілі люди, казали незрозумілі слова про бандерівців і якусь республіку в гучномовець…


Коли мене виписали і я нарешті повернулася в Маріуполь- Донецьк вже був на межі “референдуму”. Пам’ятаю, як в черговий раз ішла на прийом до свого лікаря, перевірити чи все гаразд з дитям, а над головою прилетело декілька військових гелікоптерів- всередині прокинувся кимсь тваринний страх та передчуття чогось незворотнього.


Ганчірки і гучномовець дісталися нашого міста. Захоплення міськради. Побиття людей за проукраїнські погляди. Заговорили про референдум…


Звільнення Маріуполя. В нас буде син. Початок АТО. Мій тато- доброволець. Бої наближаються до Маріуполя. Ще досить далеко, але прогнози неблагополучні. В мене почалася декретна відпустка і чоловік відправляє мене на Полтавщину.


За 1,5 місяці, ми вирішили, що вже час додому- місто захистили. Життя в ньому почало повертатися до звичного ритму Але напередодні нашого від’їзду до Маріуполя, на 3 тижні раніше ніж ми очікували, я почала народжувати. Так наш син народився у Полтаві.


Через майже 3 місяці, напередодні Нового року, ми з синочком Андрієм таки повернулися в наш український Маріуполь. Місто продовжувало жити в звичному ритмі, але війна була зовсім поруч. На вулицях ходило багато військових, їздила військова техніка. Обстріл “Східного” показав, що вона навіть ближче ніж нам здавалося.


А потім війна ніби трішки “ відступила”. Почалися роки розквіту та розвитку міста. Ніби прокинувшись від сторічного сну, Маріуполь почав змінюватися, оновлюватись, українізуватися. Навіть карантин не зупинив цих змін.


Восени 2021 Андрійко пішов до школи. До україномовної української школи. В українській вишиванці він виступав на першій лінійці в своєму житті і розповідав українською мовою віршики про першу вчительку. Ніби все це звичайні речі, та для Маріуполя це було величезним стрибком убік України. Так ніби він дуже поспішав до своєї рідної Неньки, тікаючи від тіні, що насувалася.


Тієї осені я піймала себе на думці, що закохуюся в наше оновлено місто. Я зрозуміла, що мені нарешті стало комфортно в ньому, що в моєму оточенні дуже багато патріотичних людей, які люблять Україну і прагнуть розвивати її і своє місто.


Такі ж думки були, на навчанні, організованому азовцями 16 лютого 2022 року. Думки, що з такими людьми і такими захисниками нам нічого боятися. Але десь всередині знову заворушився страх. Тіні наближалися.


22 лютого ми вийшли на мітинг з закликами до росії відчепитися від України, не нападати, зупинити війну. Знову багато знайомих облич. Знову віра, що все буде гаразд. Та тіні були вже над нами. Тіні війни, смертей, горя.


24 лютого о пів на сьому мені подзвонив тато. Сказав, що почалася війна. Що треба тікати, негайно. Я заперечила йому, як завжди, що в нас все тихо, що місто укріплене, що тих росіян пошматують і ніхто не дасть їм зайти в місто. Потім прочитала новини про ракетні удари по всій Україні. Вирішили, що поїдемо поки що на дачу до свекрів. Зібрали в рюкзаки найнеобхідніші речі на декілька днів і документи.


Саме на дачі ми почули перші вибухи. Наша Західна частина міста знаходиться на пагорбі, а дачі розташовані з північної частини під цим пагорбом. Звуки вибухів на іншому кінці Маріуполя відбивалися об місто і значно підсилювалися. Відчуття були наче це зовсім поруч. А потім ми почули гул літака. Його ще не чутно було в центрі міста, Але там, на дачі, цей звук холодив всі нутрощі. Ми чули як пролітає це чудовисько і як воно знищувало спочатку Сартану, а потім пробиралося ближче і ближче до міста. Коханому запропонували волонтерство в госпіталі. Хотілося поїхати з ним, але він не згодився. Мені не хотілося його відпускати, та розуміла, що йому це необхідно.


Літак наближався. Обстріли посилювалися. В місті почалися проблеми з постачанням найнеобхідніших товарів- хліба та палива. В мене трапилася істерика, я дуже боялася літака, боялася, що ми перед містом, а перед нами тільки поля.


Чоловік повернувся наступного дня. Розповів новини з перших вуст- від військових. Заспокоїв, що все добре. Домовилися з’їздити на квартиру- покупатися, попрати речі, заспокоїтися.


Вже коли заходили до свого під’їзду, почули вибухи неподалік, десь в сусідньому мікрорайоні. Побачили як звідти спрацювала наша артилерія. За кілька хвилин декілька десятків наших військових пробігли повз нас. Незабаром подзвонив свекор, щоб чоловік їхав знову до госпіталю. А ми з сином лишилися. Я прибрала всі речі з комірки при вході, принесла туди матрасика та подушки, щоб ховатися там з сином.


Вибухи за вікном посилювалися, тож ми вийшли в перегородки у під’їзді- там вже сиділа сусідка з родичкою та знайомими , що переїхали до них з Сартани. А потім знову зателефонував тесть та наказав збирати речі, щоб їхати в укриття в центрі міста. Ворожі війська обійшли Маріуполь та проривали оборону. Саме з того боку де була наша дача.


Укриття. Там вже декілька днів була моя подруга з донькою. Саме вона запропонувала мені приїхати до них, бо там було тихо та спокійно. Наскільки це можливо. Ця подруга з чоловіком та донькою вже були переселенцями. У 15 році вони переїхали з окупованого селища неподалік Маріуполя. Вони арендували приміщення під хостел поруч з БК Молодіжний, в підвалі якого ми й рятувалися.


Цей підвал використовувався для проведення різних заходів , вечірок. Тож там було досить комфортно- світло, wi-fi, туалет в іншій частині підвалу, але близько. Через наше приміщення проходили труби опалення- тож було тепло.Підлога була застелена килимами, на яких лежали великі пуфіки( ті що з пінопластовими кульками всередині). Подруга поступилася нам одним. Так ми і розміщувалися- вона з донькою на одному, я з сином на іншому. Її чоловік навідувався, але залишався в хостелі перші дні.


Ввечері того ж дня вимкнулось світло. Діти трішки полякалися, почали вередувати, але ми вирішили, що значить раніше ляжемо спати. Наступного дня світло відновили, здається, десь по обіді. А через декілька годин струм знову зник. Бої стали ближчим, вибухи сильнішими. Зі світлом не стало тепла, не стало води. Хто жив поблизу і мав газ, бігали додому та гріли воду для чаю, кави, варили якісь прості каші, яйця, картоплю для себе та інших людей.


Не стало зв’язку. Хоча ще можна було додзвонитися з іншого оператора. Але в нашому місті він був менш популярний, тому мало хто ним користувався. В мене була картка цього оператора, тож я ще могла подзвонити татові, близьким та друзям ще пару днів. Але мій чоловік та його батьки мали лише картки Київстару, тож з ними зв’язатися було ніяк. Потім зв’язку не стало ніякого Не стало газу. Я переживала за свекрів, та сильніше всього переживала за чоловіка.


Почали робити імпровізовані печі. Готували на вогні в дворику. Чоловіки бігали до джерельця неподалік, та роздобували дрова, їжу. Ще працювали деякі супермаркети, трішки ринки, але вже всюди був розквіт “мародерства”- хтось діставав з розбитих магазинів залишки їжі, води, теплі речі та взуття. Хтось тягнув парфуми та окуляри від D&G або телевізори. Пам’ятаю як мене це все лякало, особливо розуміння того, що ми вимушені красти їжу з уцілілих магазинів, та збирати її на згарищах і серед уламків вже розбитих. Розуміння того , що інакше не вижити, розуміння обмеженості ресурсів в оточеному місті.


На дворі було незвично холодно як для весняного Маріуполя. Температура падала до -16° вночі. Було прохолодно, але стерпно. Важливішим було те, що продукти могли зберігатися довше


Інколи, як символ доброї новини, приїжджав свекр. Значить все добре-і вони і коханий живі.


Бої посилювалися та наближалися. Все частіше було чутно гул літака. Саме чутно, тому що небо майже завжди було сірим від хмар та диму. Вибухи були зовсім поруч. Було два попадання в наш будинок культури. Нащастя несильних, без постраждалих. Хоча діти дуже полякалися, коли ніби земля під ногами здригнулася та зі стелі посипалися штукатурка та пил.


Взагалі, вважаю, що нам повезло з укриттям- місця вистачало, було відносно тепло, вода майже в достатній кількості, навіть посуд помити ( хоча все ж економили її та збирали сніг і дощову воду для туалетів), їжі було вдосталь та вцілому смачно. Люди всі адекватні та кмітливість, багато активних. Майже всі були при ділі.


Діти. Їм, звичайно, було непросто. Майже не дозволяли їм виходити надвір. Доводилося сидіти в темному підвалі при тьмяному світлі діодних лампочок. Звичайно вони там нудилися, то намагалися гратися, то сварилися один з одним. То гралися в телефонах , як вдавалося зарадити майже кожного дня від генератора. Син найбільше жалівся на відсутність світла, бо він боїться темряви. Іноді вдавалося їх розважити- то дістали десь пряники, які потрібно розраховувати, то шкарпетки принесли з розбитої Єви. Як же вони раділи тим шкарпеткам- вибирали собі принти до душі. Іноді, коли було затишшя, ми все ж виводили їх ненадовго на свіже повітря, дозволяли побавитися в дворі, або навіть бігали в хостел, гріли воду та обмивалися.


Я допомагала з приготуванням їжі, а ще доглядала тваринок, яких на початку березня визволили з зачинено зоомагазину. Тоді вдалося врятувати пару папужок, двох морських свинок, та декілька кліток з щурами, мишками та хом’ячками. Ми тримали їх на другому поверсі в Театроманії. Намагалася ходити до них коли було тихо, та інколи літак прилітав в той час як прибирала в клітках чи годувала. Тварини дуже нервували. Я не менше.


В ніч з 14 на 15 березня мені наснився сон, що я знайшла двері в звичайний мирний світ. Тут була війна, все навкруги сіре та загрозливе. А там, за дверима, справжня весна- яскрава та сонячна, люди живуть звичним життям. Я пішла, хоча було відчуття, що не треба, що слід повернутися… Прокинулася від гучних вибухів, десь зовсім поруч. Відчувалося здригання землі та стін. Не пам’ятаю точно, але було десь 4 чи 5 ранку. Набагато раніше ніж зазвичай. Вибухи були частими, потужними.


Як зазвичай чоловік подруги пішов у волонтерський центр- він допомагав там з початку війни, там були його батьки, яких він лише минулоріч вмовив переїхати з окупованого селища. Близько 11 години він прибіг і повідомив, що маємо годину на збори і будемо їхати в Запоріжжя. Перша моя думка була, що я не можу! Не можу покинути тут чоловіка та його батьків. Я навіть почала істерити та панікувати. Але друг привів мене до тями. Сказав, що не може залишити мене з сином там, що мій чоловік цього не побачить, а я мушу заради сина зібрати себе. Він вирішив взяти свою сім’ю та свою сестру з чоловіком а також нас з Андрієм, але залишав у місті своїх батьків…


Я залишила записку в хостелі, хоча свекр вже декілька днів не приїжджав, та я сподівалася, що зними все добре.


Ми поїхали. Довжелезна дорога до Бердянська, холодна ніч в літньому готелі, але зі світлом, водою та зв’язком. Знову довга дорога до Запоріжжя. Приїхали вже затемнення, але ми були в Україні! Там нас прихисток у себе на два дні знайомий.


Було так дивно наступного дня вибирати необхідний одяг у волонтерському пункті, купувати продукти в супермаркеті. Маріупольці виділялися в натовпі- погляд у всіх важкий, втомлений, розгублений. Ми ніяк не могли зібратися з думками, що робити далі, куди рушати. Врешті вирішили їхати на захід. Чоловіки і сестра друга вирішили залишатися там у знайомих, а я з сином та подруга з донькою поїхати в Польщу. Там в мене живе брат з родиною і вони нас звали до себе.


На шляху з Дніпра до Польщі, десь під Вінницю, зателефонувала близька подруга і повідомила, що мій чоловік з’явився в мережі. Йому і його батькам вдалося виїхати в той день, 19 березня.


Пізніше виявилося, що він приїхав в те укриття до мене і сина 15 березня за декілька годин після нашого від’їзду. Він пробув там 3 дні, а потім з батьками вирішили теж прориватися. Їх шлях був складнішим, бо блокпостів стало більше, вороги стали агресивніші. Їх оглядали, роздягали. Та все ж їм вдалося дістатися Запоріжжя .


Нажаль переживши ці важкі дні в Маріуполі кожен окремо, ми з чоловіком стали ніби чужі. Ми не змогли стати підтримкою та розрадою один одному. Ми так і не побачились по цей час, не поділилися своїм горем, не обійнялися. Не змогли зрозуміти один одного. Бо ми змінилися. Війна розлучилася нас і фізично і духовно. Вона надавала нас, понівечила наші душі. Хоча я ще вірю, що повернуся в Україну після перемоги і, можливо, ми ще зможемо відбудувати нашу сім’ю, як і наше місто, нашу Вкраїну. Про це мріє і наш син.


А поки час заліковує наші ранені душі.


 

Крістіна Ромашканова

34 роки

13 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум