• Dews Mascot

Мій друг Кидя



 

От і настав час нам познайомитися. Я — білий тигр, бенгальський із вродженою мутацією. Не вважаюся окремим видом від моїх рудих смугастих братів. Точніше, проста м’яка іграшка на ім’я Кидя.

Чому назвали саме так? Не Шерхан, не Барс і навіть не Гострий кіготь. Тому що це ім’я мені дав найкращий друг, український хлопчик Саша. Зараз йому 2,5 рочки. Коли він ще тільки почав говорити, то вимовляв «тигр», як кидя. Так і вийшов тигр Кидя.

В нас на селі ще є Каді, названий за таким же принципом. Хоча в реальності — це чорний з білою грудкою Чарлі. Колись безпритульна собака, а зараз грайливий домашній пес, якого прихистили Сашині бабуся й дідусь.

До того, як наш хлопчик почав вимовляти все чітко, були цілі джунглі та савани нових звірів. І члепакаки (черепахи), і бімутки (бегемоти), бабуди (верблюди), а зовсім нещодавно ще водилися ляляпарди (леопарди).

Ми з моїм другом завжди разом, звичайно маємо й свої традиції. На денний сон він міцно тримає мене за смугасту лапу. А на ніч вкладає біля себе на ліжку на моїй власній подушці і дуже обережно вирівнює мені хвоста, щоб він теж добре спав. І так кожного вечора.

Я дуже бережу його ніжні дитячі сни. Ви навіть не являєте, яке щастя бути другом маленькій людині з великим добрим та безхитрісним серцем.

Зараз не часто, але ми всі разом їздимо у передмістя Миколаєва. Звідки родом батьки Саші. Де живуть його бабуся й дідусь. Там шумно, там прифронтова зона, там неспокійно. Але серце все одно тягне до рідного дому.

Так сталося, що одного єдиного разу мене з моєю подушкою там забули. Я дуже переживав, переживала й бабуся, що робити, хоч біжи в слід за авто.

Та мама в нас кмітлива, швидко знаходить вихід зі складної ситуації. Підготувала Сашу, що приїду згодом, мене обов’язково відправлять поштою.

Сказала, що поки обов’язки тигра буде відповідально виконувати хом’як.

Малий кожного дня чекав на мене. Я передавав йому привіти по телефону, кажу, вже виїжджаю з іншими посилками на червоній вантажівці.

Нарешті забрали на пошті маленьку коробку з-під взуття. Вже по дорозі Саша запитував: “Кидя, ти там? Ти в коробці? Мама дасть коробку Саші!” – він їхав в зеленому візочку й обіймав її, прислухаючись. Я все чув, дуже чекаючи на нашу зустріч.

Потім вдома урочисто відкривали: “Кидя, ти сумував?” – запитував Саша. Я був дуже радий повернутися додому. Все одно, де бути, де жити аби з цими людьми.

Знаєте, іграшки навіть більше розуміють ніж дорослі люди. Бо вони багато слухають і мають вдосталь часу, щоб розмірковувати. А ще на нас, м’яких і хвостатих, покладений особливий обов’язок – не розчаровувати, а лише радувати та підтримувати маленьку дитину.

Хоча Саші ще немає і 3 років, він вже знає про тривоги та бентежне завивання сирен. Коли спрацьовує ПВО, збиваючи ворожий безпілотник чи ракету, недалеко дико рокоче приліт, він каже, що це грім. Так мама навчила. Грім – це лише звук, його непотрібно боятися. “Як сусіди роблять ремонт”, —

порівнює і заспокоюється малий.

З початком війни перед кожною мамою стояв вибір чи забрати дитину і виїхати за кордон чи лишитися тут. На жаль, в нашій рідній країні немає абсолютно безпечного місця. І жодне рішення не може бути вірним чи правильним, лише прийнятим чи ні.

Цей вибір дається настільки важно, що я навіть не можу собі уявити. Бачив, як він давався Сашиній мамі. Підтримую її в будь-якому рішенні, бо знаю, зробить вона все правильно. Нехай це буде не зовсім раціонально, нехай керуючись серцем та інтуїцією, та це буде те саме рішення, що в майбутньому піде всім нам на користь.

Знаю, що нас запрошували надзвичайно добрі та сердечні люди. Читав в одній із домашніх книжок, тільки не смійтеся, іграшки теж читають книги, думаю, і справжні тигри від них у захваті. Так от там, здається це був Ремарк, гарні влучні слова: “У темні часи добре видно світлих людей”. Саме такі люди нас запросили до себе.

Ви це точно вже встигли помітити, війна жорстко перевірила на міцність і справжність всі без винятку стосунки. Лишилися саме ті люди, які, наче, чарівні світлячки, посеред морозної темної ночі злітаються до вас, щоб зігріти й допомогти.

Летіти ми мали в далеку прекрасну країну. Жили б у казковій місцині, де п’янке від чистоти та свіжості повітря, благородні олені, сіромахи-зайці, де довгі полярні ночі. Де нас чекають люди, яким небайдуже.

І я вже бачив на столі документ про дозвіл на вивіз дитини, бачив і новий великий синій портфель для далеких подорожей.

Вибір цей давався дійсно страшенно важко. Тоді холодною воєнною весною Сашина мама виглядала змарнілою та майже не спала від однієї єдиної думки.

Дуже хотів допомогти, бачу, як важко матері з маленькою дитиною жити у війні. Розумію, як важно всім мамам, адже вони вже не самі, а з величезною відповідальністю. Завжди вагаються у своєму виборі, бо фактично для багатьох він стає доленосним.

Майже зібрані речі, записані маршрути, куплені консерви й дитячий шампунь “Зайчик”.

А серпень на півдні України видався дощовим та спекотним. Ми поки нікуди не поїхали. Мама з Сашею і я залишилися вдома.

Дуже по секрету вона мені зізналася, що так і не знає чому. Чи то через далеку дорогу для малої дитини, чи через інший клімат, а, можливо, через розставання з рідними довжиною у Всесвіт, адже звідти не зможеш кататися туди-сюди, якщо сильно затужиш і захочеться повернутися.

Ми тут, ми в невеликій віддалі від рідних. Ми ростемо на сонечку. Вже 99 см і сам залазить на високу гірку, майже сам робить метеликів і бджіл з кольорового паперу в садочку.

Вчора ми зранку гралися разом. Він посадив мене в дерев’яний будиночок і каже: “Кидя, сиди поки вдома, в хатці! Не буде тривоги, дадуть відбій, підемо гуляти на вулицю!”

 

Верба Інна

34 роки

211 переглядів1 коментар

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум