• Dews Mascot

Наші вже близько...

 

Знову чути вибухи, зовсім поряд (замість будильника) потрібно швидко йти подивитись може вже згорів, чи зараз горить дім моїх батьків, який все життя вони будували, відмовляючи собі в одязі, їжі, відпочинку, відкладаючи копійка до копійки, а знищити його можуть за хвилину, тому і залишився в окупації, (щоб хоть щось встигнути врятувати). В сусіда вирвало всі вікна від вибухової хвилі, та пошкодило майже весь дах, забиваємо плівкою та фанерою на певний час. Допомагаємо чим можемо. Після перемоги буде велике будівництво.

Ніч була зовсім не спокійна. Було чути літак, і не один. Хто? Куди? Невідомо, ракети літали, одна, дві, три, чотири,...Набридло вже їх рахувати як паршивих овець, щоб скоріше заснути, тішиш себе однією лише думкою,- вистоїть, погріб повинен вистояти. А в голову лізе все тільки погане, дуже погане. Авіакатастрофа найгірший з варіантів, знайдуть зовсім не скоро, та й уявляю що залишиться на цьому пекельному місці. До вибухів якось звикаєш, але кожен раз коли їх чуєш якось зовсім не спокійно на душі.

Після темряви, (яка живе в погрібі), разом з відром води, іконою, свічкою та банками консервації (стратегічний запас якого повинно було б вистачити, якщо не чіпати кожен день). Очі не хочуть бачити сонячне світло, яке пробивається крізь щілини дверей. Потрібно йти, трохи поспав, досить, встигну ще. Піднявшись на ноги, тримаючись за холодну стіну, йдеш, на світло, воно в кінці "тунелю", прихопивши з собою тяжку, теплу ковдру. Потрібно розвісити її на сонці, щоб просохла хоч трішки (в погрібі дуже сиро). Стоїш, чекаєш, затамувавши подих, прислуховуєшся до кожного звуку. Ба-бах, вже знаєш десь зовсім поряд, потрібно виходити, щоб все затихло чекати можна дуже довго. Ну, з Богом, промовив про себе (затиснув в зубах натільний дерев'яний хрест). Так звучно заскрипіли двері, не встиг їх змазати, та багато що не встиг, ні, тільки не сьогодні...

На горизонті знов горить ліс, він вже не зелений (як раніше) а став зовсім рудим, тому що кожного дня його обстрілюють ці покидьки. Боляче на це навіть дивитись, знаючи що там наші захисники. Чи встигли вони сховатись? Чи викопали вони окопи? Чи є в них що їсти? Чи є поранені? Чи?...дуже багато запитань, на які я отримаю відповідь вже зовсім скоро від наших героїв. А зараз, на жаль, я можу тільки спостерігати за цим. Розвішую ковдру на сонечку, слава Богу хата ціла, припікає.

Чутно неподалік голоси, двоє, троє?, Знову питання, які не дають спокою, зараз все побачимо. Не вірю своїм очам...На кладовищі, що біля мого будинку (через дорогу) ці нелюди сидять і палять. Чотири брудних солдата (стало відразу зрозуміло чому свино-собаки) за бронежелети забули, а може їх і зовсім в них не було. Тринога стоїть, пристрій якийсь для спостереження, міномет з ящиком для боєприпасів, та автомати. Один, щось там дивиться, (наче щось розуміє), головне гучно командувати. Ба-бах,... полетіло знов вороже залізяччя у ліс, горить, димить. Ба-бах, сидять вуха позакривали, щось розповідають один одному (пояснюють на пальцях). Телефонують "вище" а, все зрозуміло, - це пішаки, гарматне м’ясо, нікому непотрібне, навіть своїй країні. От суки подумав, а можливо і в голос промовив. Ба-бах знов, швидко зібрали речі і на ноги. Нічого святого в них не залишилось, на кладовищі, турбувати померлих, стріляти наосліп в ліс. Це не люди, це істоти, і погляд мій зупинився на сокирі. Зміг би я вбити людину? Людину ні, а істоту так, так, і ще раз так. Тільки не сокирою, бо невстигну навіть до них зараз підійти блище, розстріляють відразу. Як забрати в них зброю? Де знайти гранату, щоб кинути до них в їх зміїне кодло? Щоб розірвало їх на шматки, та порозлітались частини тіла в різні боки. Ненависть вже через край. Налякані, (так це і зрозуміло), їх знищують кожен день, знають що вони під прицілом і в будь яку хвилину може прилетіти. Та так, що нічого буде збирати у пакет для сміття, я б і сам це зробив всіх чотирох, чи скільки їх там лишилось. Розмовляти з ними це марно витрачати свій час. Дурним нічого не доказати, а тим паче зомбованим. Засрали їм мозок лайном,- це не виліковно. Не знаю скільки їх вже тут лишилось навічно, і скільки ще стануть добривом. Вони вже і самі розуміють: що вони окупанти, яких ніхто з хлібом і сіллю не зустрічав та не підтримував. Що це наша земля, і віддавати її ми не збираємось. Ми нескорені, чекає кожен на зброю будь яку: пістолет, - значить пістолет, по одній кулі будем вибивати, дадуть танк, - поїдем і на танку давити їх як тарганів, морально тяжко, не вистачає сил за цим спостерігати. Те що розбили нам в селі газопостачання (і ми знаємо що найблищім часом його не буде) - нічого страшного, якось переживемо. Готуємо на вогнищі, дров вистачає. Мотор для перекачування води, - теж з ним біда, згорів, води немає. Світло буває рідко, але ж буває, наші электрики на дротах як павуки знають вже кожен метр нашої спільної павутини. Ніхто не здається, у всіх одна спільна справа ,- вижити. Єдина мрія яка об’єднала всіх, - це перемога, чекаємо на ЗСУ, щоб визволили нас від цих катів, які знищують моє село (Мала Олександрівка) кожного дня, окупація це дуже страшне слово.

Знайшов в гаражі старенький приймач, дістав батарейки з пульту від телевізора (все одно не відомо коли буде світло) Fm...Звуки порожнечі, перебивають всі хвилі. Аm... щось шумить, слова пробиваються крізь мовчання, чути незнайомий мені голос, який гучно промовив:

- Тримайтесь, не опускайте руки! (зробив трохи тихіше...)

- Наші вже близько...


 

Андронов Євгеній

35 років


13 переглядів1 коментар

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум