• Dews Mascot

Новий день

 

Вранішнє сонце освітило похмуру бідно мебльовану кімнату. Сонячний промінчик обережно торкнувся зморшкуватого лоба Василя Юхимовича, пробігся по кудлатій сивій брові й плигнув на ліву повіку. Василь Юхимович неспокійно закрутив головою, почав мружитися і нарешті відкрив очі. Неквапливо звівся, сів на ліжку, позіхаючи та потираючи голомозу потилицю. У сонячному промені дрібно витанцьовували пилинки. Ох-ох-ох, тяжко зітхнув. Посунувшись до краю ліжка, обережно, як немовля, переклав своє могутнє тіло на інвалідний візок, дбайливо присунутий до ліжка Ганною. Знову зітхнув, крутнув колеса і, наче у безодню, виїхав у морок коридору. Починався новий день в окупації.

Зароїлися думки. Ганни вже немає вдома, мабуть ще вдосвіта побігла на базар, вхопити бодай чогось і зайняти чергу біля адміністрації. Там сьогодні мали роздавати гуманітарку росіяни. Вдома з продуктів залишилося кілька цибулин та банка шпротів з минулого разу. Тоді їй довелося простояти в черзі три дні, щоб нарешті вхопити дрижачими пальцями невеликий пакунок з цукром, сіллю, пакетом напівгнилої крупи та кількома консервами. “І коти не стали б їсти! Ой, фашисти прокляті,” — процідив крізь зуби, наливаючи собі у стакан воду з пластикового чайника з тріснутою кришкою, і сплюнув. Випив, задивився у вікно. Літній ранок входив у свої права. Радісно щебетали пташки свою, тільки їм відому пісню, медовою патокою розливалася стара липа під вікном.

У замку забрязкав ключ. Стрепенувся, — Ганна повернулася. Морок коридору відступив, його осяяла її посмішка. Висока немолода жінка зайшла до кухні, пов’язуючи посивіле волосся хусткою. Ласкавим поглядом зелених очей обійняла Василя Юхимовича.

— Вже прокинувся? А я так поспішала! Не буде сьогодні нічого, сказали завтра роздаватимуть, як журналісти доїдуть. Ну нічого, я тут в Наталки трохи борошна перехопила, зараз пісних коржиків напечу.

Він відвернувся, щоб вона не бачила його побілівшого обличчя. Посунув до дверей кімнати.

— Допоможи одягнутися! Сьогодні у форму!

— Ну куди ти поїдеш, холєра? Ти смерті моєї хочеш? Їх же там повно!

— Допоможи!!!

Ганна спритними руками дбайливо підвернула холоші, обсмикнула тільник та подала синього берета. Пересадила чоловіка на електричний візок. Допомогла виїхати з квартири на двір. Привіталася з сусідами.

— Тільки не чуди! От навіжений, — м’яко посміхнулася і зникла у темряві під’їзду.

Василь Юхимович витяг з кишені телефон, уважно його оглянув, з любов’ю провів рукою по екрану, змахуючи чорну цятку. Стареньку Нокію йому залишив син перед від’їздом до Москви по запрошенню на роботу. “Папа, ти нє панімаєш, для мєня там столько пєрспєктів, харошая кар’єра, а что я буду дєлать здєсь, в етом сєльском Хєрсонє?” Василь Юхимович був страшенно проти й перестав з ним розмовляти, і телефоном користуватися не хотів.

Але сьогодні вже точно час. Заклацали кнопки. Маленька сіра коробочка вибухнула оглушливою мелодією. Зграя пташок, налякана голосним звуком, злетіла з липи. Зойкнула сусідка, замахала руками. Василь Юхимович задоволено закректав, — “Так їм, кровопивцям!”, і переможно виїхав з двору. Над вранішнім Херсоном розлетілися звуки українського гімну.


 

Ольга Швиденко

34 роки

180 переглядів1 коментар

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум