• Dews Mascot

Оберіг для тата



 

Марійка прокинулася не в гуморі. Вона озирнулася й згадала учорашній

вечір, коли разом із мамою проводжали тата. Відчувала, що дорослі пригнічені.

Вони удавали, що все гаразд, і постійно повторювали сухе слово «мобілізація»,

яке відлунювало липкою тривогою в грудях. Від нього серце починало калатати

сильніше, долоньки пітніл и, і хотілося сховатися, замотавшись у мамину довгу

спідницю.

— Ти вже прокинулася, — мама зайшла до кімнати, сіла на ліжко та

ніжно пригладила розпушене волосся доні, — зараз будемо снідати.

— А коли тато повернеться?

— Після ротації, котику, — мама зітхнула.

— А з ним нічого не станеться? — допитувалася Марійка.

— Він обіцяв бути обережним, а ми молитимемось за нього.

Мама швидко відвернулася, витираючи непрохані сльози. Марійці

зробилося сумно. Вона піднялася з ліжка, вдягнулася, поснідала, але день

здавався сірим та похмурим. Іграшки не тішили, мультики не цікавили.

Марійка зачинилася у своїй кімнаті та вмостилася на широке підвіконня. Вона

любила там сидіти. Мама пошила м’якенький матрацик, тож утворилося щось

на кшталт міні-диванчика.

Марійка дмухнула на скло, від чого воно вкрилося тонкою плівкою

конденсату. Намалювала пальчиком чоловічка й обвела його сердечком.

— Хто це? — спитав глибокий оксамитовий голос.

— Мій тато, — відповіла автоматично і відразу здивовано озирнулася, але

нікого не побачила.

— Не шукай мене очима, шукай серцем.

Марійка закліпала й ще раз роззирнулася.

— От, усі ви люди такі. Завжди хочете побачити, помацати, понюхати.

Важко з вами.


Перед Марійкою виникла істота розміром з невелику подушку. Вона

нагадувала плюшеве серце з очима та ротиком. Дивувало, як воно тримається

на тоненьких ніжках-ниточках. Дівчинка простягнула руку, щоб помацати, але

ухопила лише повітря.

— Чому я не можу тебе торкнутися?

— Бо це не я. Просто форма, яку обрав, щоб тобі було простіше

сприймати. З часом навчишся просто вірити, а поки побуду цим дивним

створінням.

— А ти, взагалі, хто?

— О, вибач, не представився. Я — Оберіг, — очі Марійки збільшилися до

розміру чупа-чупсів, а брови поповзли догори. — Ух, якби пояснити. Я такий

дух, сутність, істота, як там по вашому. Моя роль берегти того, кого щиро

люблять. З давніх давен люди переживали за своїх близьких. Коли вороги

нападали, й чоловіки мусили йти на війну, жінки намагалися бодай чимось

зарадити. Вишивали хусточки, робили ладанки, плели з соломи, чи ліпили з

глини різні речі. Вони вкладали в них надію. Поступово з тієї великої любові

виникнув я.

— Слухай, Оберіжчику, а якщо я щось таке зшию, чи зліплю, ну, оту

ладанку, чи, як там, то ти оберігатимеш мого татка?

— Тільки, якщо зробиш це щиро і з любов’ю. Тоді довкола нього

утвориться отаке невидиме серце, як на твоєму малюнку, — кивнув на скло.

— Так! Так! — Марійка аж підстрибнула.

До кімнати увійшла мама:

— Ти щось розшумілася, настрій з’явився?

— Так! Я хочу дещо змайструвати. Ми зможемо мій подарунок

відправити таткові?

— Чому б ні. Мама зраділа, що доня пожвавішала.

Марійка відшукала цупку червону тканину й намалювала на ній сердечко.

Вирізала його, зшила та наповнила духмяною лавандою. Цей сухоцвіт вона

збирала разом із татком під час спільної мандрівки до Болгарії. До іграшки, яка

вийшла пузатою, як подушка, пришила шнурочок. Подумала й маркером

намалювала лупаті очиська та усміхнений ротик. Закінчивши, сіла писати

листа: «Татку, зшила для тебе оберіг. Пообіцяй, що завжди носитимеш його з

собою. Я тебе дуже люблю».

На наступний день Марійка з мамою пішли на пошту та відправили

посилку.

Минуло два місяці. Мама з Марійкою дізналися, що тато потрапив під

обстріл і лежить у шпиталі. Не гаючи часу вони поїхали до нього. Усміхнений,

він зустрів їх на лікарняному ліжку.

— Не хвилюйтеся, — було першим, що сказав після обіймів та

поцілунків. — Все обійшлося. Легке поранення, — дістав з-під подушки

Марійчин подарунок. Червоне сердечко мало посередині наскрізну дірку.

Довкола неї тканина обгоріла і скрутилася. — Твій оберіг врятував мені життя.

Куля, пробивши наскрізь іграшку, уповільнилась і зупинилася в м’яких

тканинах.

Тато підняв ковдру, показуючи наклеєний хрестом пластир на животі.

— Але ж, як трава та тканина могли стримати кулю, — мама з недовірою

оглянула пробите серце.

— Лікарі теж дивуються. Але я тут, і ми можемо разом поїхати додому,

поки одужаю. Вибач, доню, що зіпсував твій подарунок.

— Татку, ти борониш нашу землю — робиш те, що мусиш. Так і оберіг

виконав свою роботу, — Марійка поцілувала тата, — Ти наш справжній оберіг,

а іграшок я ще нашию.


 

Олена Скуловатова

40 років

15 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум