• Dews Mascot

Окупована Батьківщина


 

Кожен рік, з того часу як померла моя мама, я їздила в рідне селище, щоб сходити на кладовище, в день її дня народження 24 травня. Але не цього року, я не змогла. Бо мене “ спаслі “, “спас руській мір ", який прийшов в Україну. Ця країна вбиває і руйнує все на своєму шляху, все що тяжким трудом діставалося кожному українцю.

Приїжала автобусом, в центрі була автостанція і поряд магазин з квітами. Я купувала ромашки або щось схоже на них (мама дуже їх любила). Кожен раз йшла знайомими вулицями до неї, щоб вшанувати її пам’ять. Це була як традиція: сфотографувати кожне дерево, пройти поряд з хатою бабусі в якій жили вже чужі люди, зустріти знайомих і спитати як їх життя? Спуститися до річки та пройтись навісним місточком, сходити на подвір’я школи. Згадую своє безтурботне дитинство, час який може залишитися лише в пам’яті. Моє селище для мене як віддушина, в якій я забувала про все, я йшла і відчувала себе тою дівчинкою яка в ньому росла.

10 березня непрошені гості заїхали до Великої Олександрівки. На танках і БТР, з різною важкою військовою технікою, увірвались в наш спільний будинок, і повністю захопили всю Херсонщину. Мені телефонували рідні, казали що Z окупантів не злічити, їх було, - як гною. Вони були скрізь. Солдати з російським триколором на формі почали грабувати, трощити все, залякувати автоматами. Замінували кладовище на якому поховали мою маму. Там поряд лежить воїн АТО, який захищав Україну 8 років тому на сході, ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Згодом люди почали виїжджати, та багато хто залишився. Не у всіх є можливість та сила духу покинути рідний дім. З кожним днем я дізнавалася про руйнування які причинила країна - агресор. Місця які я любила нещадно розбомблені. Зруйновані будинки і школа, в магазинах нема даху, навіть в тому який чекав на мене кожен рік. Повалені ялинки які росли скільки я себе пам‘ятаю, цим нелюдям вони теж заважали. Жахливі фото, біль з ненавистю. Невже можна так ненавидіти? Та цієї ненависті стає ще більше – бо окрім зруйнованого селища страждають люди, окуповані росією мешканці села. Ти не знаєш як їм допомогти , не можеш обійняти рідних які ще там. За що весь цей біль? Кожен день я не втрачаю надію і вірю нашим захисникам що скоро я повернуся додому, бо я люблю своє селище. Я люблю його навіть зруйнованим – відбудуєм, аби лише ця погань закінчилася, аби вони покинули нашу землю. Тяжко дзвонити рідним , кожен дзвінок це біль, який не можливо уявити. Слава Богу що хоч є поганий, але зв’язок, чую голос знаю що не все гаразд і дуже часто чую в телефон вибухи, але вони тримаються, бо іншого виходу нема. А якщо тримаються вони, - нам гріх жалітися. Молюсь кожен день, кожну хвилину думки з ними. Страшні довгі ночі, кінець зими, весна, а ось майже й літо закінчується, а війна продовжується. Скільки ще триватиме не знає ніхто... Я виїхала з окупації, але душа залишилася там, серце болить - ти знаєш як це, знаєш як не спати вночі - не дай Боже вб’є, знаєш що в будь-яку мить тебе можуть забрати, бо їм щось не сподобається. В тебе немає права голосу, ти фільтруєш повністю свій телефон, часто говориш пошепки на вулиці, ти наче не в себе вдома. Окупація - це тюрма, в яку тебе посадили ні за що. Це як вбитий - але ще живий. Це вічний страх смерті, але й вона з часом стає не страшною, бо ти звикаєш...


 

Передерій Олександра

32 роки

7 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум