• Dews Mascot

Останній вікінг



 

Молодий воїн їхав за кермом свого автомобіля з палаючими від люті очима.

Дорога вела в пекло, а точніше на схід України. Сюди прийшла війна, яку ніхто не кликав, але російському тирану було все одно. Машину геноциду українського народу було запущено і вона працювала на повну. Спорожнілі від бомб, ледь дихаючи, стояли у чорному гарі зруйновані будинки. Біля них вже встиг вирости невеликий цвинтар з величезною кількістю хрестів із свіжозрубаних дерев. Стежки залиті багровими ріками крові безневинних цивільних людей. Праворуч стояла колона прострілених автомобілів, які більше нагадували сито для муки. Це автомобілі тих, хто лежить в землі під дерев’яними хрестами. Вони хотіли просто жити. Але російські окупанти думали інакше, якщо звісно вони вміють думати. Наказ був безпощадно вбивати всіх цивільних громадян. Не вижив ніхто, навіть собак не жаліли. Диявол і смерть з посмішкою косили всіх на своєму шляху.

Нашого воїна звати Бйорн, що значить на шведській мові ведмідь.

Хоча колись дуже давно його звали Святослав. Коли йому виповнилося п’ять років померла мати. Батька він ніколи не знав. Його виховував дід Нечай, хоч всі його кликали Мольфар.

Дід вчив онука всім українським традиціям та привив справжні людські цінності й любов до природи. Жили вони в дерев’яній старій хатинці в горах. Там не було електрики, тому вставали вони вдосвіта і лягали спати з заходом сонця. Хлопчик ріс, а з ним і його знання. Він багато читав, збирав з дідусем різні трави та полюбляв рибалити. Перед сном Святослав любив слухати історії про козаків, вікінгів і інших славних лицарів.

Минуло ще п’ять зим. Весняне сонце зазирнуло своїми променями в кімнату до хлопця.

- Діду, справжня весна прийшла! – Кричав, тішучись малий.

- Гайда до лісу! - Відповів Нечай.

Вони піднялись високо в гору, лісовою стежкою. Дійшли до галявини, на якій крім дерева в яке влучила блискавка нічого не було. На цьому місці дід подарував хлопчику невелику сокиру. А з куска обпаленого, Перуновими стрілами дерева, він вирізав сопілку для Святослава.

- Ну тепер я справжній вікінг. - Втішно відповів малий.

- Ти український лицар! - Сказав дідо.

- Знаю! Але зараз я вікінг, - Вимахуючи сокирою, яка блистіла на сонці сказав хлопчина.

Минуло ще три весни.

Наш вікінг віртуозно володів сокирою. Правда зараз він рубав нею дрова, щоб натопити піч. Нечай хворів, треба було його зігріти.

За тиждень Мольфар встав з ліжка і сказав:

- Збирайся пішли на полювання. Це наша остання подорож.

-Як? Про що, ти говориш?

- Нічого не питай, просто збирайся.

Ну ось вони з дідом вже у рідному лісі. Перепросили у матері природи і розпочали полювання. Дід перший почув дальні звуки, які видавав кабан. За мить й наш воїн це відчув. Ще трішки і вікінг вже знімав шкуру з вепра.

- Знатна буде вечеря, дідусю!

Мольфар вийняв ікло з пащі кабана, прошепотів замовляння над ним - мольфа для малого лицара була готова. За мить ікло на шнурку вже обвивало шию хлопця.

- Це ікло навіки пов’яже тебе і твій розум з цим місцем і допоможе вижити у цьому світі.

- Дякую, діду!

Святослав спустився до ріки,щоб вмитись. У водяному дзеркалі він зауважив, що став дорослим. Він з лука вирішив ще вполювати рибу. Після вдалого полювання онук з мольфаром разом повернулись додому.

Сонце, стомившись світити, почало ховатись за обрій. Настав вечір.

Після вечері Нечай звернувся до онука з проханням.

- Завари мені друже чаю з полуниці і чебрецю. Хочу в останнє відчути енергію нашої матінки землі.

- Ти чого діду?

- Ти все сам скоро зрозумієш.

Після смачного чаю, мольфар з задоволеною душею ліг спати, а внуку сказав, щоб той його до ранку вже не турбував.

- Завтра розпочнеться твій шлях, мій вікінг.

Дід заснув. І, а ні зранку, а ні в обід вже не вставав. Він більше ніколи не прокинеться у цьому світі.

Ось так малий хлопчина залишився сам.

Його забрали в дитячий будинок у народі дітдом. Там він став замкненим у собі, але образити себе нікому не давав. Особливо двом нащадкам любителів "Руского міра". Ті два неуки якось підійшли до Святослава зі словами " Слиш ти, гані п’ятдєсят копєєк". Після цих слів, підлога жадно пила червоний борщ з їхніх носів. Вікінга більше ніколи ніхто не рухав.

Через рік мук, доля усміхнулася хлопцю. Його приїхала всиновити сім’я з Швеції.

Життя налагоджувалося. У перший день навчання, вітчим повіз Святослава до школи. В дорозі їх застав шторм з градом. Мужчина не впорався з керуванням і злетів з моста в озеро. Машина з пасажирами пішла на дно.

- Відкрий очі, мерщій вибирайся з відси!

Хлопець відчув присутність свого діда. І в голові ніби в кіно він бачив картину із полювання на яке ходили з дідом. Святослав вибрався з автомобіля і вже жадібно пив перший ковток повітря на зовні. Він пірнув і витяг свого названого батька, а був він кремезним мужчиною. Якраз приїхала поліція і швидка. Працівники між собою говорили, що з цим міг справитися тільки сильний ведмідь. З цього часу хлопця почали звати Бйорн.

Здійснились слова мольфара. Вікінг почав свій шлях.

Усе в хлопця було добре. Тільки спогади часто повертали його в рідну батьківщину. У дерев’яну хатинку до діда.

Юнак став мужчиною. Він зумів застосувати у роботі всі свої навики, якими тільки володів. Його поважали і навіть боялися. Бйорн був снайпером у повітряно штурмовій девізії К3.

Нажаль сумна звістка з України тимчасово паралізовала його мозок. 24 лютого 2022 року російська імперія зла віроломно здійснила військовий напад на українську незалежну державу. Це цинічний акт приборкання маленької на карті, але великої в серці, держави під синьо-жовтим прапором.

Місяць переживань біля телевізора. Місяць роздумів. Місяць підготовки. Місяць надії. Один єдиний місяць здавався для Бйорна вічністю.

- Час настав, я їду. Я мушу їхати.

Прощання із вже такими ніби рідними батьками.

Дорога, дуже довга дорога. Але ось він тут, він в Україні. І синьо-жовтий прапор на в’їзді майоріє. Хотів заїхати на дідову могилу, та не було часу. «Заїду після перемоги» подумав і повернув ліворуч від головної дороги.

Тепер він серед своїх, таких, як він вовків і ведмедів. Достойних лицарів України. Він воює на справжній війні, не за гроші, а за честь і правду за свій народ. На прикладі його снайперської гвинтівки красується двадцять одна висічка. Це значить, що Бйорн відправив двадцять одного нелюда до чортів варити смолу. Серед них два генерала і дев’ять полковників терористичної держави під назвою "раша".

Тут, на лінії вогню, чітко видно де - добро, а де – зло і хто тобі брат.

Вікінг варив борщ у бліндажі по дідовому рецепту, який всі любили. Він схиляв голову перед українськими волонтерами, які сьогодні не маючи ні копійки, на після завтра вже привозили все необхідне для хлопців. Він пишався українськими дівчатами-медиками, які рятували життя наших хлопців. Він дуже пишався, що він Українець з великої букви.

Це було щось неймовірне. Це був його шлях, шлях до рідного дому.

Сьогодні чорна хмара затягла небо над Маріуполем, день перетворився на ніч.

Засвистіли в повітрі Гради і полетіли бомби. Молоду медсестричку Юлю ранило в ногу. Бйорн наклав їй кровоспинний турнікет та взяв на руки, щоб віднести у безпечне місце. В цей час пролунав потужний вибух. Великий осколок пробив шолом вікінга. Його оглушило і кров залила лице, тільки виднілися сині, як волошки очі в які дивилася Юля.

- Я бачу мольфара, я йду за ним! - Усміхаючись промовив вікінг.

Йому було лише тридцять. Він встиг тут побачити лють, ненависть, як плаче від крові його рідна земля, ярмо яке хочуть надіти на шию його батьківщині. Вікінг був в пеклі і бачив самого диявола, тепер настав час зустрітись із богом, шлях до нього йому показував дід мольфар.

- Живи! Живи вічно, нене, живи моя Україно!

Твій вірний син Святослав.


 

Андрій Кушнір

40 років

98 переглядів2 коментарі

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум