• Dews Mascot

Пекло в бурштинових очах


 

Чомусь мені хочеться розповісти власну історію війни через історію очима моєї кішки. Її звати Марта, їй вже 16 і вона є представницею породи висловухих шотландців. Тепер я часто жартую : що вже тільки їй не довелось пережити, а тепер - ще й війну! Справжню і в Маріуполі. Це були 56 днів маріупольського пекла, у нашій квартирі. Практично на самоті.


Саме тому вона тепер і є моєю героїнею. Це - героїня війни, виживша та врятована!


З початком вторгнення вона, як і ми всі, ще не зовсім розуміла, що ж трапилось. Мабуть, до останнього не вірилось її кошачому серцю. І всі її чуття не могли дати відповідь на те, що на неї чекає. Та й я не могла. Бо не знала...


А чекав нескінченний та потужний стрес! Особливо з настанням вечорів. Постійні зарево, сяйво та гуркіт. Сильний, моторошний, вбивчий. Агонія. Жах. Та, я впевнена: найбільше її дратували наші паніка і біганина. Ми порушували її священні спокій і комфорт. От уявіть: вона щойно вмостилася спати під моїм боком, а тут ми ( я, чоловік і син ) уже стрімко кудись тікаєм! Ми розуміли, що бігли ховатись. Марта ж не розуміла серйозність небезпеки та близькість смерті. Ми бачили, як палають будинки, вона - ні. Ми бачили осередки вогню, що розповзались від кожного вибуху. Вона - ні. Вона просто спала і її будили.


Звісно, Марта не бігла, як ми, ховатись спочатку в коридор, а потім - в тамбур і підвал. Бо було страшно і хотілося жити. Вона просто спостерігала. По - котячому!


А коли Марта міркувала про вкрай істеричну та панічну поведінку нашої сім'ї - ми рятувались. Впевнена: моя кішка відчувала цей стрес по-своєму й особливо. Але точно й однозначно! Я це бачила. По очах...


А після 10-го березня, коли розпочалась нова епоха нашого сімейного виживання, вона зовсім зніяковіла. Справа в тому, що в цей день на наших очах від чергового "прильоту" було навиліт зруйновано одразу чотири квартири в будинку навпроти. І коли повністю розвіявся дим і осів пил, ми вже стояли напоготові та з речами. Десь за п'ять хвилин ми вже були в підвалі-укритті. Для того, щоб жити в ньому. Для того, щоб спробувати врятуватись! Але без Марти...


Чи здогадувалась вона тоді, що може померти? Від прильотів. Чи голоду. Чи самотності.


Моїм новим ритуалом стали відвідини Марти. В обов'язковому порядку і тричі на день! Метою було кілька функціональних обов'язків: нагодувати, поцілувати та намостити теплих речей, бо було холодно. Ще обов'язковим і невід'ємним було перебування з нею десь 10-15 хвилин, залежно від інтенсивності обстрілів. Я постійно їй нашіптувала, що ніколи її не покину і що все буде добре. Я намагалась заспокоїти Марту і заспокоїтись коло неї.


І вона протрималась. Вона змогла! Вона вибралась з того пекла разом із нами. Евакуація була дуже напруженою і тривала 29 годин. 29 стресових годин від Маріуполя до Запоріжжя! І весь цей час моя люба кішка пролежала на моїх колінах. Вона зовсім не спала. Бо знову було дуже страшно. Нам усім. Нас залякували невідомістю, вибухами градів неподалік наших автобусів та снайперами вздовж узбіччя.


Але ж ми вибрались! Ми врятувались! Ми витримали це все! І у репортажі про тих, хто "вирвався з пекла" на фото є моя Марта! Моя 16-річна і безстрашна, мудра та розважлива. Моя героїня!


Мій вірш, присвячений моїй Марті також, з розумінням її думок:


Війни відображення вперте

Завмерло в бурштиновом погляді:

Я ще не готова померти,

Хоч вже й не відношусь до молоді.

І хай би життя далі жевріло,

Спокійно ж жилося в квартирі цій.

О, лиш би не чути ці постріли

І лиш би не бути на самоті.

Поспати б, згорнувшись на подушці

І помуркотіти б з хазяйкою,

Із нею, найкращою подружкой,

Не бути б тут зовсім самотньою.

Сховатись, мабуть, було б краще десь,

Хоча утікати нема куди -

Отут мій зачинений всесвіт весь,

В квартирі, де страшно подекуди.

Не знаю, чи буду врятована,

Чи, може, помру, як і більшість нас.

Мій страх у очах намальований...

Здригаюсь від вибухів повсякчас.



 

©Наталя Попко

38 років

53 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум