• Dews Mascot

Пилипко



 

Пилипко дуже любив коли приходило літо. Тепле сонячне яскраве. Воно вабило барвистими фарбами, пригощало різними свіжими овочами і фруктами і манило багатьма розвагами. Можна підти на вулицю до дітвори. А можна гратися і самому. Тільки літом донесхочу аж до вечора можна пірнати у річці аж доки щедрий місяць не насипле на небосхилі зорі. А якщо не має зірок, то значить буде дощ. Або цю ніч або наступну. А бо зранку небо проллється водою. Але це нічого. Адже навіть намокнути під дощем це цікаво. І тоді дуже весело бігати по калюжам і споглядати веселку. Якщо бабуся побачить, тоді вже треба перестрибувати калюжі. Та вона все одно насварить, зажене у дім і переодягне в сухе. З вікна після дощу видно краплі, що не стекли основною масою води, а трималися на поверхні скла, листі дерев. Випуклі краплі переливалися на сонці діамантовим блиском, виграючи всим спектром кольорів. Коли не було компанії, Пилипко любив гуляти на луках. Якщо присісти в траві, то його ставало зовсім не видно. Якщо знайдеться кропива, то треба з нею поборотися, побити її знайденою неподалік палицею. Можна доганяти метеликів. Або влаштувати перегони з бабками. Бабки полюбляли літати до води. Чого там тільки не було. На теплому піщаному мілководді можна було спостерігати зграйки прісноводних рибок, в водоростях були водоплавні жуки, ближче до очерету жили равлики. Вони мали закручені у різні боки ракушки, були більш пласкими або об'ємними, різнокольоровими або однотонними. Вони дещо змінювали свій колір, коли потрапляли на повітряну частину стеблинки. Якщо їх не чіпати, то вони неквапно показали згори вниз. І ховалися в свої закручені будиночки якщо до них доторкнутися. Тут же кумкали жаби. Ввечері, коли спадала спека, вони об'єднувалися в своєрідні хори і видавали набагато більше звуків, ніж вдень. На очереті утворювалися качалочки. Погано було те що їх неможливо було надавати не забруднившись в склянку. Але поруч ціла річка теплої води - відмивайся скільки хочеш. На суходолі було не менш цікаво. Тут була велика кількість невеликих різноманітних тварин. Їх можна було побачити в траві, де полюбляв грати в хованки Пилипко. Якщо сидіти тихенько, то всі вони з'являлися на очі. По землі пробігали прудкі зелені і сірі ящірки. Можна було дочекатися чорну болотяну черепаху. Вона, як і бабки, рухалася до води, але набагато повільніше за прозорокрилу комаху. Зачіпати її чи ставати на шляху не можна, бо більше не прийде. Твердокрилі завжди прилітали шумно. Тут були жуки темного косоельору овальної форми з червоними розводами на спині. Вони купками кучкуються навколо старого пенька. Ще є сонечка: червоні і жовті в чорну краплинку. Бронзовки з блискучими спинками пролітають повз високої трави і завжди обирають собі кущ бузини. Інколи можна побачити чималих рогатих жуків Ще є великий мурашник який не можна чіпати. І дикі оси до яких взагалі заборонено наближатися. Ось на палицю до Пилипа застрибнув коник. Він секунду - другу посидів і зіскочив собі десь у траву. Пилипко любив гуляти ся луками. Вчора, сьогодні і завтра він зможе піти відомими протоптаними стежинами. І бабусі так спокійніше. Бо з городу добре видно де бавиться внук. Після першого сінокосу трава вже не відросте такою високою, щоб ховатися у ній з головою. Але а траві стає видно яскравих фазанів, що ходять зі своїх гнізд клювати соковитий виноград після того як наїдяться сухих злаків в полі. Частіше вони це роблять з самого ранку. Але якщо їх не ганяти, то вони сміливішали і приходили "хазяйнувати" на виноградник і вдень. Одного разу, коли ці птахи лежали в траві, хлопчик підійшов до них. Він навіть не думав побачити таку дивину. Птахи з виразними довгими хвостами рвучко зналися з місця і полетіли. Хоч зазвичай вони пересувалися пішки. Більше ніколи так близько Пилипко не бачив фазанів. Лише інколи степові перепілки перебігали дорогу. Але вони були менші за розміром і не такі яскраві як фазани. Багатий тваринний світ ніколи не був ворожим до хлопчика. Ніхто його ніколи не вкусив, не важливо під час його прогулянок. Навіть коли він хотів наздогнати жовтрвухого метрового вужа і наступити йому на хвіст. Плазуна вдалося спіймати наступного дня. Пилипко навіть приніс його у двір - похизуватися. Вуж випрямився на всю свою довжину і тримався рівно над землею. Пес бува ледь не захрип, вгледівши такого " гостя" у руках хлопчика. А бабуся попросила більше нікого не приносити з поля. Але скільки неприхованих заздрощів отримав Пилипко від сусідських хлопчаків! Він навіть не очікував на такий успіх у селі. З відкритих природніх просторів ще прибігла руда хитрунка, ласа до чужих курей. Та наполохав її Пилипко своєю небоязкістю. Не було у нього страху перед незнайомими пухнастиками. Під дахом бабусиного сараю жил а ласка з своєю самкою та виводком. Дорослі тварини були відсутні, можливо були на полюванні, а Пилипко знайшов те кубло і взяв собі "кошенятко"- погратися. Так вдалося знайти і знешкодити хижаків, що шкодили всьому селу. "Кошенятко" у Пилипка відібрали. Проте він не сумував. Скільки ще всякої різноманітної живності було довкола що сумувати не приходилось. Один лише коник чого був вартий. Він застрибував до Пилипка на палицю і вже не тікав одразу як було раніше. А сидів деякий час нерухомо. Тож хлопчику вдалося його розгледіти. І на наступний день до хлопчика застрибнув коник. Пилипкові здалося що це той самий коник що був і вчора. Коник навіть вибрав місце, де йому зручніше було розміщуватися. Це була верхня частина палиці. Пилипко розповів про коника бабусі. І у відповідь почув, що цей луговий коник, мабуть, найбільший лінько у світі. Замість того щоб самому стрибати, на палиці катається. Більше спостереженнями за живою природою хлопчик не ділився. Просто гуляв собі. Сьогодні однолітків на вулиці не було. Тому знову Пилипко пішов на луки, тримаючи в руках палицю. Як іграшку, засіб від колючок і місце паркування коника. Той, як завжди, застрибнув на палицю і перебрався повище, всівся і почав роздивлятися хлопчика. Дитина теж дивилася на комаху. Коник був струнким, мав крила за спиною, на кінцях ніг у нього були гачки, що допомагали триматися за палицю. Коник мав довгі вуса і вилупкуваті очі, якими він роздивлявся хлопчика впритул. Хлопчина, не довго думаючи, перевернув палицю догори дриком. Так що нижній її кінець опинився вгорі, а верхній навпаки. Коник знову зайняв верхню частину палці і продовжував витріщатися на хлопчика. А Пилипкові сподобалось дресирувати коника. І він весь час перевертав палицю. А коник весь час стрибав на гору. Так вони йшли , доки стежка не розійшлася на дві. Де коник зіскочив геть. Без компанії було гуляти сумніше. Тож хлопчик повернувся додому. Він завжди повертався додому вчасно та живим - здоровим. Ввечері він сидів біля дому на лаві і слухав як заливається соловейко, гудуть жуки. Навпроти світлячки "увімкнули нічне освітлення" і на мить Пилипкові здалося, що на нього хтось дивиться з трави і хоче йому щось сказати. Хлопчик пішов у дім, вмився і ліг спати.

Двері на ніч зачинялися. Квартирка залишалася відкритою, наповнюючи приміщення свіжим повітрям, змішаним з ароматом квітів. На темному тлі ночі добре вирізнялися великі грамафони тютюну. Матіола і флокси були не такими помітними, але мали виразний аромат. Квітами був обсаджений весь двір. Вони цвіли, починаючи з ранньої весни і до осені. Дім був оточений різними квітами. Найдухмянішими були літні квіти. Вони наповнювали все навколо своїми ароматами. На луках теж було багато квітів. Вони не були такими яскравими і великими як садові, але їх було набагато більше. За штанці хлопчика іноді чеплялася череда своїми гачками. І тоді треба було сидіти і вибирати з одежі її насіння. Туди Пилипко старався більше не ходити. Щоб потім не сидіти без штанців і не виливлятися де ж там причепилася череда. Ромашка була білою ніжною і гарною не менш духмяною, але не такою нав'язливою як череда. Луговий горошок цвів завжди багато. Біліли своїми парасолями борщовики. Займали цілі поляни дзвоники. Найбільш духмяним був чебрець. Ще були цілі острови мати-й-мачухи, схожої на лопух, але листя було в неї менше і інше за формою. Багато чого було у лузі. Тому Пилипко і полюбляв тут гуляти. Знову на його палку застрибнув коник. Хлопчик вже не перевертав жердину. Акробатичні номера показувала сама комаха. Він перестрибувати з верхньої частини палиці на нижню і навпаки самостійно. Тоді почав спіралевидно пересуватися по ній. Все це коник робив, видаючи якийсь звук. Пилипкові на мить здалося, що він вже чув саме цей звук коли сидів увечері біля хати. Наостанок коник заліз на верхню частину палиці, уважно подивився на хлопчика, підморгнув йому одним оком і зістрибнув геть. Пилипко уважно придивився до своєї проткропив'яної зброї- палки- нічого дивного не помітив. Але на завтра вирішив знайти собі якусь іншу жердину. Дуже вже незвичайні трюки на цій викручував коник. Пилипко закинув далеко у траву палицю, подалі від своєї стежини. Цього вечора хлопчик знову споглядав зорі і слухав звуки живої природи. Серед інших акустичних ефектів знову було чути стрекотіння коника. Воно було ненав'язливим. Просто зливалося з іншими голосами живої природи. Всі ці звуки були заспокійливими. Тому Пилипко не став цьому суперечити і пішов спати. Щоб зі свіжими силами зустріти Новий день які дозволять йому продовжити подальшу дослідницьку діяльність бабусиного села. Ніч вже повністю спустилася на землю. Тому всі звуки затихли. Щоб на ранок з першим промінням сонця знову зазвеніти багатоголоссям. Чому таке коротке літо? Чому воно так швидко закінчується? Воно несе з собою тепло, радість, розваги. І на луки ішов Пилипко в останній раз. Він просувався знайомою стежиною. І дуже здивувався тому, що його палиця, яку він закинув далеко учора сьогодні знову була перед ним. Мало того, здогадайтеся кого ще побачив хлопчик? Правильно, з іншої сторони стежини, просто до нього стрибав його старий знайомий коник. Він на хвильку заскочив у траву і вистрибнув звідти, тримаючи в своїх передніх лапках іншого коника. Коник разом з іншою комахою застрибнув на палицю. Пилипко її підняв. Комахи зайняли верхню частину жердини. І хлопчик помітив, що коники дещо відрізняються один від одного. У пилипкового коника було два простих ока, а у іншого два складних по бокам голови і три простих поміж ними. Коники покинули палицю. Тоді хлопчиків знайомий з лугу знову застрибнув на палицю. На цей раз під черевцем він тримав якусь цікаву штучку схожу на намистину. Але вона не мала наскрізного отвору для того щоб пронизувати волосінь. Коникова кулька була спочатку блідо-рожевого кольору. Але вона, пульсуючий, набувала іншого більш насиченого відтінку. Пилипко хотів було до неї доторкнутися, але коник не дав, відвівши своєю ласкою палець хлопчика вбік. Сьогодні коник був в ударі. Він зістрибнув і сховав свою дивовижну кульку десь в траві. Що було неважкою справою вважаючи на велику кількість різноманітної квітучої рослинності. Тоді сів перед Пилипко на стежині і потяг до себе палицю. Пилипко віддав її. А коник наче списа закинув її далеко в траву. Наостанок він помахав хлопчику лапкою і сам зник в зеленій гущавині на луках. Скоро хлопчик поїхав додому. Він мешкав у великому мегаполісі на 23 поверсі. Займав він дитячу кімнату квартири своїх батьків. Дім був розташований поблизу шумної великої траси. Але до тієї висоти, на якій мешкав хлопчик шкідливі викиди автомобілів не доходили. Також на таку височінь не доростало і жодне дерево. Тож Пилипко дещо сумував за соковитими сільськими пейзажами. Цього року йому треба було іти в перший клас. Пилипкові подобалося у школі. У нього з'явилося багато друзів-одноліток. На перервах було особливо весело. Також вдосталь можно було набігатися на уроках фізкультури. Веселою гамірною компанією завжди першачки ходили додому. Школа внесла корективи в життя Пилипка. В нього з'явилися нові обов'язки. Він став більше часу приділяти серйозним справам. Цього року батьки стали довіряти йому допомагати по господарству. Тож багато часу на те щоб сумувати за бабусиним селом не лишалося. Зміни в звичний літній прогулянковий розпорядок дня були внесені згідно нових потреб життя. Зараз, після насиченого шкільного дня та вже вивченого домашнього завдання Пилипко сидів в своїй кімнаті, відпочивав і настроювався на те щоб скласти на завтра портфеля. І ось він почув тихий стук у вікно. "Мабуть почулося"- подумав він,-"хто може стукати у шибку на 23 поверсі?". Та стук повторився. Хлопчик відхилив фіранку і з подивом подивився у вікно. На підвіконні знадвору сидів його старий знайомий луговий коник. При собі він мав свою незвичайну кулю. Пилипко причинив вікно і коник разом зі своєю дорогоцінною кулею потрапив у кімнату. Він значно збільшився у розмірах з того часу, як його бачив Пилипко у селі. Свою кулю коник зразу ж розмістив за спиною, щоб не дати до неї доторкнутися. Коник посміхнувся і хлопчик побачив що в нього білі і загострені зуби як це буває у хижаків. Пилипко почув його голос у своїй голові:

-Привіт

-Привіт,- відповів хлопчик

-Здивований мене бачити?

-Так

- Як справи?

-Нормально

- що будеш робити?

- Хотів зібрати портфель на завтра у школу

- Чого ж не збираєш?

- Відпочивав.

- Тебе дивує те що я розмовляю?

- так, це дещо незвично

-Пам'ятаєш, я на луках тебе уважно роздивлявся?

-Так

-Я вивчав твій голосовий апарат і спосіб мислення. Я хотів щоб ти мене розумів. Я ще прийду і наступного разу ми поговоримо більш докладно.

Коник легко вислизнуа у прочинене вікно і опинився ззовні. Наступного разу він прийшов надвечір. Коник став набагато більшим за розмірами. Свою незвичну кулю, що теж збільшила свій об'єм, він залишив за вікном якраз навпроти місяця. Тож з квартири здавалося що це не якась неприродна штука, а нічне світило. Світло від кулі коника, що проникало у квартиру було більш теплим за світло місяця. Це помітили і батьки Пилипка:- Місяць сьогодні якийсь дивний. Червоний. -Так дощі передавали, швидше за все вони будуть з грозою. От того місяць і такий незвичний,- розмовляли вони між собою. Для того щоб коник сьогодні зміг зайти, прийшлося повністю відчиняти вікно. Він не лише виріс. Він ще став людиноподібним. У нього стали коротшими нижні кінцівки і довшими верхні. Він став темнішого кольору. І тепер виглядав так, наче був вдягнений у смокінг. - Ти багато часу приділяв мені влітку у селі,- сказав коник,- тепер я хочу запросити тебе на прогулянку. - Ні,- захитав з сторони в сторону головою хлопчик,- вже пізно. Мене у таку пору гуляти не пускають. - Не треба ніде іти. Просто дивися у мою кулю за вікном. Якщо уважно дивитися на кулю, то вона починає розкриватися. Причому вміст її ставало видно не з поверхні, а з середини. З планетарного ядра, тоді була мантія і все як і у всих інших планет, що мають живий світ. На поверхні був єдиний материк червоного кольору і його омивав багряний океан. На поверхні червоної планети клопоталося населення. Всі вони були дуже схожі на друга Пилипки - лугового коника. Але вони були повільними. Якимись заторможеними. Наче були зануреними у якусь в'язку речовину на манер густого киселю. На поверхні планети було лише її населення. Там не було ні будинків, ні промислових підприємств. Одні лише коники серед червоного кольору рослинності. - Там немає нічого, окрім нас,- сказав коник. - Чому?- запитав Пилипко. - наша планета зараз проходить складний етап розвитку, і ми намагаємося зберегти свій вид, тож не можемо більш нічому приділити уваги. Зараз ми проходимо стадію спокою. Як метаморфозі зміни у метеликів. Спочатку гусінь, тоді лялечка і аж насамкінець- метелик. - І що ви будете їсти коли будете у стадії гусіні- людей? -Чому ти так подумав? - У тебе дуже гострі зуби як у хижака. - Це за нормами твоєї планети. Як ти сам міг бачити на моїй планеті окрім нас і рослинності не має ніякого. Тож полюємо ми на червону флору. Наша рослинність має більш цупку структуру, тож для її вживання у нас такі гострі зуби. - Вам там не сумно одним на цілій планеті? -Аж ніяк. Ми намагаємося вижити. Зберегти себе. Якщо ми будемо вести якийсь інший спосіб життя ми можемо вимерти як мамонти. Пилипко здригнувся на цих словах. - Звідки ви знаєте про наших мамонтів? На вашій планеті не має нікого окрім вас. - Ми більш давня цивілізація. І ваша планета завжди була для нас запасним варіантом. - Ви що хотіли нас колонізувати? - Якщо я б прибув би сюди за декілька мільйонів років тому, то такий варіант був би можливим. А так, коли вся наша цивілізація, знаходиться у стані сну, вибирається один найжиттєздатніший і він несе відповідальність за всих інших. У вас я трохи набрався сил. Мої сородичі теж почали почувати себе краще. - Ти завжди носиш їх з собою. Тобі не важко? -Ні. Коли наступають несприятливі умови моя планета зменшується до розмірів зиготи амеби і розміщується в спеціальному контейнері. Навіть коли я загину, вони продовжують мандрувати міжзоряними світами. І як потраплять в сприятливі умови, вони оживуть і пристосуються до навколишнього світу. -Я знаю одну планету поруч з кисневим середовищем. -Цікаво, розкажи докладніше. -Це Марс, про нього всі знають. -Дякую за рекомендації. Ми теж розглянули цей варіант у вашій галактиці як один з найперших. Бо Марс незаселений. І нам не прийшлося б відвойовувати собі територію у місцевих. Та, з другого боку, там не має цупкої рослинності, якою ми харчуємося. - Як ти подорожуєш у космосі? -Ми дуже давня і розумна цивілізація. Ми вже давно передбачили необхідність пересування міжзоряними простором. Ми розвивали не промисловість та економіку. А власні сили організму. Це і дає мені змогу підкорювати недоступні іншим біологічним видам шляхи. - Ти будеш подорожувати далі? -Так, доки не знайду підходящу планету.-Тобто у нас ви не залишається. - Ні, тут вже є розумна цивілізація. - Ви не хочете воювати з землянами за територію?-Ми не можемо. Нас мало і у нас не має зброї. Ми набралися у вас сили і можемо пересуватися далі. Я повинен зберегти свій вид, а не пробудити їх для війни на якій всіх винищать. -Чому ти вирішив почати спілкуватися зі мною?-Бо ти добрий. Я спостерігав за тобою на лугу. Ти не ображаєш живий світ. Я хотів щоб ти помітив, що я теж розумний. -Після твоїх акробатичних трюків на палиці я в це повірив. І, до того ж, не такий я вже й добрий. Я бив кропиву.- А я її із задоволенням їв. Хотілося б щоб вона була цупкішою, такою як червона рослинність у мене вдома. -Що будеш робити, коли заселишся на підходящу планету?-Звернуся у міжгалактичну раду і буду просити для себе посаду рятівника зникаючих цивілізацій.-Я навіть не здогадувався що десь є така організація. -Ви земляни дуже складні істоти. У вас багато воєн. Непорозумінь у сфері збереження екологічної безпеки. Тому інші давні цивілізації просто змінили свої міжгалактичні маршрути, щоб ви навіть не здогадувалися про їх існування. У мене безвихідна ситуація. Тому я тут. І дуже уважно я собі обирав співбесідника. -Навіщо тобі співрозмовник? Міг би нічого не казати. Набрався б сил і продовжив мандри світами.-Річ у тім, що ваша цивілізація теж еволюціонує. Спочатку добрих і готових до діалогу буде небагато. А з плином поколінь ви станете готовими до міжгалактичного співробітництва. Зараз я розумію, що якщо про мене дізнаються, то швидше за все закриють у якійсь лабораторії для досліджень.-Тому ти і обрав мене? Якщо я щось десь розкажу мені просто не повірять, бо я дитина?-Так сталося що я знайшов той тип людей з якими можна вести діалог. Мої наступники або я, коли буду в міжгалактичний раді, перш за все звертатимуться до тебе. - Ти повернешся на Землю?- Лише у разі необхідності. Якщо вашій цивілізації загрожуватиме знищення від агресорів. -А просто так, по старій дружбі? - Все може статися. - А що було б , коли люди знайшли твою кулю і теж посадили її у лабораторію?- Головне, щоб вона вціліла. Для того щоб цього не сталося я до неї приставлений. Але якщо на вашій планеті був би знищений і я і моя цивілізація, то міжгалактична рада автоматично отримує повідомлення про загибель одного з видів розумних істот. І проти вашої Землі буде застосовано зброю абсолютного знищення. -Це як? - Це як проти динозаврів була використана кліматична зброя. Їх вже немає. Планета ціла і готова до іншого біологічного виду. Аби міжгалактична рада вважала вас достатньо зрілими для членства з іншими розумними істотами, то ви б знали, що війна між свідомими цивілізаціями заборонена конвенцією. Але ви дуже зайняті міжусобицями, тому не можете мати право голосу від планети. Хоч на мій погляд ви достатньо розумні створіння. -Ну от я вже, наприклад, сьогодні взнав багато чого цікавого про зоряний всесвіт. -Добре, друже, мені вже пора. -Бувай. -І тобі всього найкращого. Коник вийшов за вікно і почав складати свою кулю. Він робив це згортаючи її з країв до середини. І так аж доки вона не стала поміщатися йому у кишеню. Тоді він повернувся до Пилипка, помахав хлопчику передньою лапкою і полетів угору. Насамкінець він мав вигляд зірки на темному небосхилі. Тільки ця зоря не падала, а стрімко підіймалася вгору. З плином часу Пилипко став забувати свої літні пригоді і незвичайного друга. Круговерть шкільних подій, допомога по дому - ніколи було думати про інші розумні планети всесвіту. Та ось хтось знову постукав у вікно. Це був він- космічний коник. - Привіт,-сказав він. -Привіт,- відповів хлопчик. - Не сумував?-Якщо чесно сказати- ні. Ніколи було. Ти знайшов планету для своєї цивілізації?-Майже. Після того як ми покинули Землю у нас була проміжна зупинка на Місяці. Ти напевно знаєш, що місячний ґрунт це не земляний покрив твоєї планети. Він має більшу кількість гострих країв. Так от, цей ґрунт сконтактував з зародком моєї планети і деякі мої сородичі вийшли з анабіозу. А це були наші вчені. Ми з ними поспілкувалися і колегіально вирішили, що ми не будемо шукати іншу планету, а виростимо нову з цього зародка, що у нас є.-І де ви тепер розмістилися? -Ви одному з кілець Сатурна. Там новий об'єкт не викличе зайвої уваги.-А де ж ваша червона зелень?-Рослинна їжа, до якої ми звикли є у нас в обмеженій кількості. Ми наполегливо працюємо над її збільшенням до достатньої кількості. Виявляється що на мене за весь час перебування у вас начіплялося багато всякого насіння різних бур'янів, у тому числі і кропиви. Вона тепер одна з моїх найулюбленіших страв. Невідомо як весь цей посівний матеріал не згорів при виході на орбіту. Тож моя рожево-пурпурна планета має тепер подекуди і зеленкуватий віддіток. -У Сатурна кільця газопилові. Де ви берете воду? Невелика кількість була у нас своєї червоної води. Вона зараз у нас вважається заповідною і ми цією реліктовою водою не користуємося. А основну воду для наших потреб ми добуваємо якраз з газу газопилового кільця Сатурна. - Ви дійсно дуже розумна і розвинена цивілізація. - Я хочу запросити тебе до себе в гості, подивишся як ми живемо.- Мене ввечері з дому не випускають. Не думаю що батьки дозволять мені гуляти поблизу Сатурна. -Ніде іти не треба. Коник протягнув хлопчику свою верхню кінцівку. Пилипко довірливо її взяв. І у цю мить вони опинилися в океані під водою. -Ти ж казав що ми на Сатурн, а не на море.- Річ у тім, що ми йдемо іншим шляхом. Не через космос, щоб тебе не зменшувати.Твоя планета утворилася в результаті вибуху. В цій реакції брав участь хімічний елемент водень. Його атоми є складовою молекули води. Тож якщо знайти воду у якій є водень причетний до вибуху зародження планети у двох різних світах, то нею можна переміщатися приблизно як тротуаром. -Тобто тут ми занурилися у воду, а у тебе випірнемо з неї?-Так,- відповідав коник. А тоді його голос змінився і він став говорити як мама:-Пилипко, синочку, ти дуже зморився і заснув за столом. Переходь на ліжечко. Там буде і м'якше і зручніше. Хлопчик погодився і пішов спати під теплу ковдрочку. У ліжку дійсно було набагато комфортніше ніж на стільці. Коник до нього більше не приходив. Ні у ві сні ні наяву.


 

Солдатенко Ольга

45 років

9 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум