• Dews Mascot

Поговоримо, мій любий..?!


 

Вже 182 дні як ми не бачились. Такої довгої розлуки за мої 38 років життя ще не було. Ми були один у одного завжди і це здавалось непорушним. Втім, усе змінила ВІЙНА..

182 дні з думкою про Тебе і тих, кого ти незламно оберігаєш. 182 дні, коли перше, що роблю ранком, то відкриваю новини, аби дізнатись про ще одну ніч Твого героїзму та стійкості. 182 дні очікування новини про те, що можна повертатись.

Поговоримо?! У думках моя розмова із Тобою не переривається ні на мить, я ніби надолужую усе, що не встиглось, не отрималось сказати, коли було стільки можливостей для цього..

Поговоримо?! І нехай це буде мій монолог, я знаю, Ти мене чуєш.. А відповідати будеш легким плескотом хвиль Інгулу, які, закривши очі, я розслуховую у своїй голові у миті, коли думаю про Тебе..

Поговоримо?! Впевнена, Ти знаєш, де саме б я Тобі призначила зустріч, якби ми були поруч.. У серпні останніми роками це місце стало моїм осередком сили. Розумієш, про що мова? Так-так, все вірно. Саме там. Оглядовий майданчик біля Дикого Саду. Коли? Десь після 17-тої години там пречудово: літня спека вже спадає, дує тихий вітерець, чується подих річки і настає повна гармонія. Чим не прекрасне місце для душевної розмови? Приходь. У думках я вже там, чекаю на Тебе із горнятком терпкого чаю. Це нині дуже заспокоює.

Поговоримо?! Що-що? Там небезпечно зараз? Розумію.. Додаток знову спрацював. Лунає повітряна. Шириться країною. Ховаюсь. Не хвилюйся. Головне, бережи себе. Дочекаємось відбою повітряної і продовжимо розмову.

Відбій! Поговоримо?! Я знову за мить подолала 800 км і от вже сиджу на улюбленій лавці і дивлюся на річку. Як Ти, любий? Трохи ображений? Розумію. Не цінувала Тебе. Ти мені здавався таким пересічним і сірим. Знаєш, це як у стосунках між чоловіком та жінкою: вона постійно шукає когось ідеального, довгий час не усвідомлюючи, що він постійно був поруч.. А втрачаючи, починає себе картати. Ти маєш повне право ображатись, але впевнена, що великодушно пробачиш мені. Бо по-іншому не вмієш. У тебе добре серце. Мені теж довгий час було непереливки: картала себе, що поїхала, відчувала зрадницею, навіть істерила. Але прагнула бути потрібною у цій битві добра і темряви, тож шукала хоча б відносної безпеки.. Питаєш, чи знайшла? Знайшла, тут трохи спокійніше. Гадаєш, вчинила правильно? Так-так, не сиджу на місці, перетворилась на «плетунію» маскувальних сіток. Посміхаєшся? Не уявляв мене в цій ролі..? Ну що ж, я теж не уявляла, проте ВІЙНА. Мусимо бути максимально корисними, погоджуєшся? Що кажеш? Аха, жартівник.. Просиш надіслати пару сіточок і Тобі? Не хвилюйся, друже, моїми сітками захищено вже багато тих, хто боронить Твій спокій на Півдні.. Усе – для Тебе..

Ти раптом замовк…Дослухаєшся до чогось? Знов вибухи.. Знаю, вони лунають майже постійно після відбою. І знов Тобі болить. І знову рани. Де цього разу? Аж хочеться кричати. Яке місце я не пізнаю після повернення до Тебе? Усі живі? Слава Богу.. Це головне. А зруйноване – відбудуємо.

Поговоримо?! Не мовчи. Коли болить, треба говорити. Мені легше, я можу плакати, хоча заріклась цього не робити до Перемоги. Можу кричати, можу шаленіти. Втім, знаєш, після чергового скаженого удару по Тобі, я кожного разу на мить ніби припиняю дихати, а потім збираю усю свою волю в кулак і ще із більшим завзяттям починаю діяти, бо Тобі потрібні підтримка, віра і сила..

Я плакатиму, коли повернусь до Тебе і йтиму нашими вулицями.. Плакатиму від щастя, що перемогли. А біля кожного дорогого серцю місця на Твоєму тілі, що руйнував ворог, ставатиму, як і інші містяни, сильнішою, витривалішою і лютішою. Бо ми сильні і все відновимо. Я стану сильнішою біля зруйнованої будівлі мого єдиного до цієї війни місця роботи – університету, в якому здобула освіту, шлях у життя та професійний досвід, я стану як залізо міцною біля будівлі ОДА, де загинуло багато людей, я стану ще більш витривалою, стоячи біля рідної школи, де колись усе починалось…Кожна будівля, кожен клаптик нашої землі загартовуватиме мене до нестями. Загартувавшись, ми загоїмо усі Твої рани. Обіцяю..

Поговоримо?! Тобі легше, правда? Це добре. Тішить. Ти – мій герой, ніколи про це не забувай. Я із такою гордістю промовляю до усіх, звідки я, що навіть передати це не можу. Треба чути і бачити. Ще ніколи так не пишалась цим. Готова усьому світові кричати.

Поговоримо?! Про Тебе раніше так мало згадували у новинах, а тепер Ти у тренді. Щоправда, краще б це були новини про те, що у наш, найкращий в Україні, зоопарк привезли, приміром, слоненятко, а не про те, що тварини потерпають від постійних обстрілів. Чи про те, що у нас відкрили новий парк, а не про постійні руйнування цілих районів..

Але знай, Ти зараз надихаєш. Так-так, не червоній, не соромся. Це круто. Бо Ти зараз – символ незламності, мужності, відчайдушності. Ти найкращий приклад для тих, хто зневірений і думає, що малий, нікому не потрібний і невідомий. Ти довів світові, що кожен, хто має тих, які вірять у нього, попри свою простоту і гадану пересічність, здатний на все. Неможливе можливо. Це про Тебе.

Поговоримо?! Так-так, вже сутеніє. Розумію, що треба завершувати. Комендантська і все таке. Не будемо порушувати правил.. Ти, головне, пам’ятай: я поруч, хай і на відстані, і якщо Тобі почується у перервах між обстрілами, шепіт: «Миколаєве, любий мій, тримайся», то це я, як і сотні інших Твоїх рідних людей, розкиданих по країні, промовляємо до Тебе.. І знаємо, що витримаєш, бо Ти такий. Непомітно героїчний. Хоробрий. Напрочуд стійкий. Український. Так було і буде завжди.

Поговоримо. Неодмінно. Після відбою.

Люблю Тебе, Миколаєве.

Переможемо.


 

Морозан Олена

38 років

35 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум