• Dews Mascot

Вакуум



 

Я дивлюсь за скло - там повний вакуум. Вимкнені ліхтарі. Відключене місто. Я вгризаюсь поглядом в темінь, у вікно потяга.

Потяг… Ще два тижні тому, мав зовсім інше призначення - мирно перекочував боки і поскрипував з Харківського напрямку. Тепер він евакуаційний. І зараз ми в ньому загинемо…


Хочете спочатку?

Я не хочу. Мені здається, вдруге це вже не винести, не перетерпіти. Тому сухі факти : двадцять четвертого, о п'ятій ранку …життя розділилось на довоєнне і після. За кілька днів ця війна мала завершитись - бо не може бути, щоб в 21столітті , в одній з найбільших європейських держав,- йшла війна. Не може, …правда ?

За кілька тижнів, на початку березня, ми вирішили тікати в Польшу. І я знала, що чоловік не зможе поїхати. "Головне, щоб ви з доцьою були в безпеці".

Нічний вокзал. Сирени. Морок. Сніжна крупа била по обличчю, щоб не сміла рюмсати.

Я і п'ятирічна донька, яка на щастя, зовсім не розуміла, що відбувається, але принишкло виглядала з-за коміру батькової куртки. Нас "закинули" з другої спроби, бо всі напрямки були переповнені.

І як тільки Потяг від'їхав від станції - знов увімкнулась тривога. Небезпека ракетного обстрілу.


Потяг застиг серед сідого поля. І якби він мав шкіру, то відчув би наближення винищувача.

Але Потяг залізний. І люди в ньому залізні.

Вимкніть телефони, не світіть! - гарчали втомлені тіні.

Ми вже годину стоїмо в тамбурі, в зимових куртках, наспіх розсадивши дітей на сумках.

Це вперше я заклякла так, що не могла плакати. Не могла жалітися, обурюватись і злитись. Я навіть трубки не могла взяти, бо увесь вагон заціпенів і вслуховувався, чи не летить у нас снаряд.

Зараз ракета розірве на часті тебе і твою дитину! Вимкни той блядський телефон! - прозвучало в кінці вагону, і людей не сколихнула ця жорстка нападка.

Вони ж тут залізні.

І коли через декілька годин увімкнули світло, я так і не зустрілася поглядом із пустими очима тих людей.

Я розповідала казку своїй донечці. Щоб вона не задавала питань. Мій шепіт здавалось, чули в усіх куточках забитого вагону. Заціпенілі від горя люди, прикидались сплячими.

Вони до цьої поїздки жили у підвалах, в сирих сховищах і розбитих під'їздах. Вони заплатили останні гроші, щоб їх довезли із забутих селищ до залізничних вокзалів. Вони закопували сусідів на їх огородах. І не знали, чи побачать хоч ще раз- когось із рідних. Вони вижили попри все, та здавалось, наче про це забули.

Але замість сліз я викочувала слова, і старалась не чути, як поряд на сидіннях сиплять чоловіки. Всі слухали казку, і ніхто не хотів чути мою безпорадність. І ніхто не пересилував себе поступитись місцем маленьким пасажирам.

Всю ніч люди переступали, лаялись, піднімали з сумок наших дітей, щоб вийти на перекур.

І тут би мені стати залізною і не відчувати цього погляду : мам, чому там сидять, а ми ні? Я чимось завинила? Я чимось гірша?

Кілька годин моя дочка спала в сітці для багажу, і я тримала її руками, щоб не передавило шию.Так я дізналась , що людина насправді винослива (щоправда, психологічно крихка). І десь по третій ночі, забрала її до себе на руки, на підлогу в проході. Де було холодно і душно одночас.

Якось відсторонено я подумала - до речі, щось ні їсти не хочеться, ні пити - а вже в дорозі восьму годину…


Зрештою, на ранок, ми з подругами відвоювали одне сидяче місце на шістьох осіб. І по черзі годували дітей, розминали затерплі спини, ховали погляди і відписували смс. Тим найближчим, що залишились на темному вокзалі. "Все норм, тримаюсь. Ми скоро повернемось додому".

Я ще не знала тоді ні про перехід кордону до п'ятої ранку , ні про те, як довго будь які потяги викликатимуть в мене паніку.

Колись це стане лише спогадом. Інший вагон вкотить нас до вокзалу. Все буде інакше. Мирне небо і вільна Україна.


В потязі ми провели двадцять годин. В Польші ми півроку. А й досі відправляємо тим найріднішим, що лишились - "все норм, тримаюсь. Ми скоро повернемось додому".


 

БЄЛІЦЬКА АННА

31 рік

58 переглядів2 коментарі

Останні пости

Дивитися всі