• Dews Mascot

ПОТІМ…



 

На годиннику була третя ночі. Артур швидко побіг нагору.

— Бери найнеобхідніше! — крикнула жінка. — Ми тут чекаємо.

Чотирирічний Максимко сидів і тремтів від холоду, притулившись до матері. Другий тиждень ночівлі у підвалі не пройшов повз — у малого бронхіт та гарячка.

«Господи, дай сил вибратися звідси! Будь милосердним», — потай про себе проговорювала Ірина, дивлячись на хворого сина.

— Мам, мені дихати важко, — почав задихатися хлопчик.

Ірина не жарт злякалася. Вона не могла допустити, щоб її син помер, але і вийти з ним із підвалу вона не могла — Північна Салтівка була повністю у вогні. Дівчина від кожного вибуху, від звуків ворожих снарядів тремтіла, наче осика. Вона тримала на руках Максимка і боялася не так за своє життя, як за сина.

— Ну де ти? Де ти? — мов мантру шепотіла Іра та колихала знесиленого хлопчика на руках.

— Там таке, — крикнув зляканий Артур та швидко упірнув до підвалу. — Там усе горить! Там ракети! Там «Гради»! Сусідка з третього поверху лежить вбита біля під’їзду. Без ніг. Там пекло.

Артур, хоч і був мускулистим хлопцем, мало чого боявся у житті, не раз бачив смаленого вовка, але зараз перед цими жахіттями він почувався кроликом, до якого повзе вогняний удав і прагне його проковтнути.

Годину просиділи мовчки. У кожного в голові думки роїлися й не давали нікому, окрім Максимка, задрімати хоча б на двадцять хвилин.

— Ми повинні їхати, — наполягав Артур.

— Але там небезпечно, — заперечувала Іра, бо боялася за життя сина.

— Тут теж.

Хлопець акуратно підвівся з підлоги та підійшов до дверей.

— Я вигляну, що там.

— Не треба.

— Якщо там тихо, будемо їхати.

Артур обережно відчинив двері, що вели до підвалу. Навкруги наче було тихо. Таке собі затишшя перед бурею.

— Спокійно, — промовив він. — Можна виходити.

Іра повільно підвелася з сином на руках. Дівчина вже ступила крок уперед, як знадвору пролунав гучний вибух. На мить їй здалося, що вона нічого не чує, що їй просто заклало у вухах.

— Лягай! — крикнув Артур та скочив на дружину з сином, аби закрити їх собою.

Мить — і двері до підвалу вирвало з коренем вибуховою хвилею.

Час до ранку тягнувся дуже повільно. Заспокійливі препарати вже не допомагали. Синові ставало гірше. Необхідних ліків не було. Тепер уже проблема вибору для Іри не була такою гострою. Вона вирішила, що треба, в першу чергу, рятувати сина.

— Артур, їдьмо, — о шостій ранку вона промовила перше слово.

— Давай.

Хлопець вийшов з підвалу. Надворі ледь-ледь починало розвиднятися. Зараз був саме той момент, коли можна було швидко скочити в машину та їхати якомога далі з цього пекла.

— Побігли! — крикнув Артур, і дружина з сином вибігли.

За мить усі троє сиділи в машині. Чоловік одразу ж завів старенький позашляховик і тронувся з місця. У автівці не було заднього скла, але це найменше хвилювало батьків. Зараз головне для них — врятувати малого Максимку.

До виїзду з Харкова розмов не було. Іра постійно озиралася, чи не їде хтось позаду, чи не видніється десь на горизонті танк, чи не летить десь у небі ворожа ракета. Вона вся тремтіла від тих жахіть, які проживала останні два тижні. Її психіка вже просто не витримувала цього фізичного та психологічного терору. Вона усвідомлювала, що їй обов’язково буде потрібна післявоєнна реабілітація. Можливо, навіть пожиттєва.

— Артур, нам треба до лікарні, — сказала Ірина, коли побачила, що синові стає ще гірше.

— Знаю, відповів хлопець й натиснув міцніше на педаль газу.

Спідометр показав 130 км/год.

— Поспішаю, — відповів.

— Тут холодно. Починає мести сніг, — звернулася до чоловіка Іра, визираючи у вікно, яке було повністю без скла. — Зупинимося в Мерефі. Там безпечніше.

Якось доїхали. Одразу ж повезли Максимка до лікарні. Діагноз: бронхіт з ускладненнями. Виписали купу ліків та порадили їхати якомога далі звідси, бо тут теж небезпечно. Подружжя не суперечило. У Мерефі залишилися на ніч, а наступного дня вже прибули до Дніпропетровської області.

Пройшов місяць. Іра, Артур та Максим винаймають хатину в невеличкому селі. Хлопчик тільки адаптувався до нових умов життя та лише інколи, буває, може підкашлювати. Усе, на щастя, обійшлося. Тепер інше питання: а жити за що? Чоловікові довелося влаштуватися звичайним різноробом, але він не цурався такої роботи, бо знав, що треба ставити на ноги сина. Грошей вистачало лише на певні невеликі потреби. Добре, що гуманітарку хоч видавали, а згодом і матеріальну допомогу постраждалим.

Життя начебто стало налагоджуватися у порівнянні з тим, що їм довелося пережити. До нового місця родина потроху звикла, хоча у періоди морального загострення вважала себе чужою в цьому селі. Тут було трохи спокійніше, сюди не прилітали ракети, тут не горіли будинки, тут не падали суцільною грудою лікарні, школи, дитячі садочки. Але тут було не так, як удома.

— Іро, а ти хочеш додому? — часто питав Артур.

— Дуже.

— Як думаєш, ми туди повернемось колись?

— Думаю, що повернемось, — відповідала Ірина і в глибині душі вірила своїм словам.

Повернемось… Про це вони мріяли так давно. Життя змінилося до невпізнанності.

Артур… Його забрали. Хлопця забрали захищати його рідне місто. Він боронить свій Харків, своє місто-герой, місто свого щасливого дитинства й першого кохання; місто, де він вперше став батьком; місто, де він був абсолютно щасливим і максимально нещасним; місто, якому ворог спотворив і спалив обличчя.

Ірина… Ця дівчина у свої тридцять років зростила в собі мужність, вона загартувала свій характер, вона стала надійною опорою і тилом для свого сина. Поки що вона не може нічого, вона сидить вдома і збирає гроші, продукти, необхідні речі для захисників України. Вона наближає Перемогу саме так. Як може. Як уміє.

Пройдуть дні. Тижні. Артур поранений повернеться додому. Тільки він повернеться не у свій Харків, а в чуже село, яке стало вимушеною домівкою для родини.

— Нарешті, — зрадіє Ірина.

— Ура! Татко повернувся, — закричить Максимко й обійме татуся.

— Як ти? — спитає жінка.

— Ніяк.

І все. Спустошеність зсередини Артура з’їла його. Внутрішній світ хлопця скрутив себе у міцний вузол. Це все війна. Він побачив стільки смертей, він побачив стільки знущань, він стільки побратимів виніс на своїх плечах. А скільки ще залишилось на полі бою! Це жах. Це біль. Це крик… Душі. Серця. Себе.

Тепер очі Артура назавжди глибоко сумні. Його усмішка буде іноді прокрадатися крізь суцільну темряву та з’являтися на обличчі. Тільки для сина. Тільки для дружини. Все. Він продовжуватиме далі ходити, їсти, спати, говорити, існувати, але не жити. Він побачив багато. Для цього «багато» мало душі людської, щоб це можна було відболіти. Болітиме. Вічно…

— Як там Харків? — спитає Іра.

— Ніяк.

— А квартира?

— Ніяк…

— Люди живуть?

Артур начебто усміхнеться, але ця усмішка буде жестом спустошеності, жестом неповернення до минулого життя.

— Скоріше виживають, — скаже, й одразу пригадається йому усе те, що довелося побачити.

— Багато лишилось? — розпитує Іра.

— Багато… Мертвих.

Усі прожиті дні війни не раз будуть Артурові снитися у нічних жахіттях. Він здригатиметься, кричатиме: «Утікаймо!» або «Лягай!» Його холодний піт по тілу буде підсилювати ці спогади. Він захоче колись усе забути, він захоче знову бути щасливим, дарувати радість дружині та синові, він хотітиме знову купатися з ними в річці, їздити на море, довго валятися в ліжку у вихідні. Вони з Ірою багато планували, мріяли про ще одну дитину, може, навіть дві — не важливо. Аби в мирі. Без війни.

— Артуре, — якось завела розмову Іра. — Кажуть, що Харків звільнили.

Чоловік дивився нерухомо у стелю.

— Чуєш? — сіла ближче Іра.

— Чую.

— То, може, будемо вертатись? А раптом наша квартира вціліла? А якщо і не вціліла, то хоча б поглянути на неї, — вмовляла дівчина. — То ж все-таки наш дім.

— Не хочу, — сухо вилетіло з вуст Артура.

— Але чому? — не розуміла Ірина.

— Бо там моє життя зупинилося. Я там помер.

— Нічого ти не помер. Усе можна відновити. Можна відбудувати квартиру, можна відновити себе, можна ходити до психолога — усе можна, аби було бажання. Чому ти такий категоричний?

— Я не хочу, — не пояснював нічого хлопець.

Ірина не наполягала. Вона сподівалася, що чоловікові відболить, він оговтається, й вони повернуться додому. Не сталося, як хотілося.

— Іро, не годуй себе марними сподіваннями. Ми не повернемося вже туди.

— Чого? — не знала усієї правди дівчина.

— Нашого дому немає. Зовсім! Наш новий дев’ятиповерховий будинок тепер на руїнах війни. Це суцільна купа каміння. А під камінням люди. Його немає. Усвідом це! Немає! Він похований на кладовищі людської жорстокості.

Дівчина вибігла з кімнати. Вона заплакала. Вона не хотіла вірити в почуте. Вона до останнього сподівалася, що знову переступить поріг своєї квартири. Ірина вибігла на подвір’я та закричала. Хто мав право забирати у неї її домівку? Хто мав право руйнувати життя її родини? Хто мав право ламати її свідомість та спопеляти душу? Хто? Хто мав на це право?

— Господи, чому? — звернулася до небес. — Якщо Ти є, зроби хоч щось. Подивися, скільки сліз пролито, подивися, скільки людей закатовано, скільки міст спалено. Подивися!

Заспокоїлася. Увійшла знову в хату. Вирішила заговорити до чоловіка першою:

— Будемо жити тут? — спитала.

— Так.

— Довго? — Іра хотіла почути більш розгорнуту відповідь.

— До Перемоги, — подивився реальності в очі Артур.

Іра сприйняла слова як вирок. Діватися було нікуди. Безвихідь.

— А коли ми переможемо, ми поїдемо до нашого Харкова? — спитала у чоловіка.

— Поїдемо.

— Обіцяєш? — перепитала.

— Так. Ми обов’язково поїдемо в наш Харків. Спочатку ми постоїмо на руїнах нашого знищеного будинку, ми схилимо голови та вшануємо пам'ять всіх загиблих, ми прочитаємо за них молитви та запалимо свічки пам’яті. А потім ми станемо на ноги. Потім ми знайдемо в собі сили, ми зберемо свою волю в кулак, ми наростимо нові крила, ми вилікуємо душі, зашиємо рани, ми почнемо знову жити. Ми згуртуємося та будемо усі разом відновлювати наше місто, інші міста, села, ми будемо відновлювати нашу країну, ми будемо насаджувати квіти, дерева, ми будемо кохати, народжувати дітей, відпочивати, вільно дихати. Ми будемо щасливими. Ми будемо жити. Ми просто будемо. Потім…


 

Базя Юлія

32 роки


120 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум