• Dews Mascot

Провина



 

Витончені довгі пальці надто часто й надто нервово збивають попіл. Виє сирена, проймаючи до кісток невідворотністю, але він сидить незворушно, ніби то все відбувається в телевізорі. Відвідувачі кав’ярні поспішають в укриття, офіціант нервово зиркає, смикає плечем.

— Ви йдіть, ховайтеся, — каже незнайомець, відсьорбуючи каву. — Я, з вашого дозволу, посиджу тут.

Я зчитую на обличчі офіціанта нерішучість. Зрештою він махає рукою і поспішає до підвальчика. Там ще з перших днів війни облаштовано бомбосховище. Тому й кав’ярню не зачинили, навпаки вона процвітає, бо ж зручно, коли схрон поруч.

Я сідаю напроти незнайомця, натягую найзагадковішу усмішку. Мені подобається його схудле обличчя та густа кількаденна щетина, але найбільше зачаровують руки. Засукані рукави, оголили зап’ястя з лабіринтом виразних фіолетових вен. Це руки вмілого коханця, музиканта-віртуоза, або кишенькового злодія. Сирена, нарешті, змовкає і кав'ярню наповнює незвична губчата тиша.

Він підкурює та дивиться впритул, від чого стає незатишно, ніби наперед читає мої думки. Грайливий настрій зникає:

— Мабуть, я все ж піду, — повільно підводжуся.

— Куриш? — простягає відкриту пачку Ротманса, — полегшено приземляюся на стілець, з надією, що не все втрачено. — Я, взагалі то, покинув ще студентом, — повідомляє, розчавлюючи недопалок у попільничці.

— Тут раніше забороняли палити, але зараз всім пофіг. Багато що стало пофіг.

Незнайомець не підхоплює моєї думки, хоча, зазвичай, цю тему люди здатні качати годинами. Його інакшість інтригує.

— Навіщо ти підсіла? — знову цей погляд, який препарує думки.

— Бо почуваюся самотньою. Чоловік завіз мене сюди разом зі свекрухою та кинув, а сам на фронт подався. У неї онко, тож має хтось глядіти. Але це не справедливо, ця жінка з’їдає мій мозок… Ти зараз почнеш казати, що я не права, що треба допомагати…

— Та нормально, коли щось бісить. Не нормально намагатися вдавати того, ким ти не є.

— А ти кого вдаєш? — я набралася нахабства зазирнути йому в очі.

— Хочеш знати? — примружився, — ходімо.

Ми йшли пустим містом і рахували гулкі кроки, які відбивали такт старою бруківкою. Рахувати — чудовий спосіб витіснити зайві думки. А потім був секс. Я не помилилася, його руки знали, що робити, і не тільки руки. Усе тіло, спрагле та упевнене, розгойдувало мій світ, звільняло від усього, що гнітило останні місяці.

Коли він по звірячому заричав, кілька разів конвульсивно здригнувся та відкотився на бік, я гучно вдохнула та озирнулася. Маленька кімната дешевого готелю не сприяла романтичним почуттям. За стіною чувся істеричний жіночий голос, а нюх подразнював настирний запах тушкованої капусти.

— То кого ти вдаєш? Я так і не одержала відповіді.

— Себе минулого. Успішного чоловіка під тридцять, який розуміє життя і впевнено почувається у світі.

— Хм, тобі гарно вдається вдавати. То що тепер не так? Війна?

— Провина. Мені тепер жити з нестерпною провиною.

Я сіла по турецьки склавши ноги та обійняла велику пухку подушку, прикривши нею своє оголене тіло.

У нас усіх провина того, хто вижив. Чув про такий синдром? — подумала, що мимоволі почала вдавати психолога, але не могла зупинитися. — Я от чоловіка зрадила, тепер теж мушу мучитись провиною.

Поглянув скептично, і я відчула, що він не вірить моїй історії. Потягнувся за цигарками, які лежали на тумбочці. Запалив, — у мене все гірше. Я кинув своїх пацієнтів.

— Я знала, що ти хірург. У тебе руки, — спробувала пояснити, але він не чув, заглибився у власні думки і відразу посірів, ніби вкрився порохом.

— Коли почалося війна, я продовжив працювати в клініці. Щодня привозили поранених. Роботи стало стільки, що ми не їздили додому, спали по черзі в ординаторській. Потім зламалося опалення, зробилося нестерпно холодно. Ми одягали під халати куртки й лижні штани. Обстрілювали лікарню постійно, тож звикли та не зважали. Якось вибухом вибило вікна в операційній. Їх затулили плівкою. Але ж надворі мороз, а в нас голі скалічені люди. Вмикали дуйки, поки електрика не зникла.

Його спогад про холод здавався таким реальним, що моя шкіра вкрилася сиротами. Але поворухнутися здавалося не тактовним, менш за все хотілося перервати його монолог.

— Для обігріву операційної використовували генератор. У котельні зберігався запас палива, і кілька разів військові бензин підвозили, поки мали таку змогу. Продукти теж закінчувалися. Хворим урізали пайку до жмені каші та чаю без цукру. Персонал голодував, ходили злі, їли що прийдеться. Нашого зав відділенням вбило уламком на подвір'ї, коли ніс кип’яток в сусідній корпус. Жив на роботі, там і поховали, прямо на клумбі.

Незнайомець говорив спокійно, ніби перерахував якісь буденні події, а перед моїми очима поставали страшні картини пережитого цим чоловіком. Я бачила велике, немов желейне, тіло завідувача, що лежало розкинувши руки. Вкритий темним густим волоссям живіт, немов земна куля тяжів до небес, а навколо сивої голови розтікався кривавий німб.

— Їх привозили дуже багато, скалічених, в основному цивільні. Я не хірург, анестезіолог, ти не вгадала. Знаєш, що найстрашніше? — його репліка не потребувала відповіді, всередині мене все стиснулося від передчуття, що після почутого я більше не зможу спокійно жити, що всі вигадані мною історії збліднуть і стануть тінями. — Найстрашніше, коли привозять дитину, і все, що ти можеш для неї зробити — це знеболити, щоб менше страждала, поки помирає.

Він помітив, що я похапцем витерла очі, і скривив тонкі губи в вимушеній гіркій усмішці:

— Їх привезли разом. Дівчинка та хлопчик. В обох відірвані ноги, велика крововтрата. Поклали поряд, щоб не так холодно, я ввів анестезію та накрив пледом. Кожні десять хвилин підходив перевірити пульс та переконатися, що не прокинуться до того, як помруть.

Я уявляла худі дитячі тіла під брудним закривавленим пледом, бліді знекровлені обличчя та безмежний біль, який став останнім їхнім спогадом.

— Коли закінчилися медикаменти, ми з хлопцями-санітарами пішли до єдиної вцілілої аптеки на території лікарні. Як злодії зламали двері, але того, що принесли, не вистачало. На перев'язки використовували старі простині. Поранених везли та везли. Ми не думали про евакуацію, майже не мали зв’язку. Хто молодший, залазили на дерево й там ловили ті жадані «палички». Коли відновився зв’язок, ми дізналися, що є маршрути евакуації. І з того моменту всі тільки про це й говорили. Ті, хто не витримував, поїхали в перших, але потрапили під обстріл і повернулися, добре, що живі залишилися.

— І як ти наважився їхати, вас же постійно бомбили? — я не стрималась.

— Залишатися — означало, або загинути під руїнами лікарні, або потрапити в окупацію, не знаю, що гірше. Мене б рашисти відразу ідентифікували, як ворога, варто подивитися мій мобільний. Мусили їхати. Нас щось берегло, бо попри труднощі, близькість лінії вогню та небезпеку прорвалися, й ось я тут.

— Виїхав весь персонал лікарні?

— Так, вісім автівок. Але ми не могли забрати хворих із собою, — він затулив обличчя руками, й тієї ж миті мене оглушило, підкинуло і світло згасло.

***

Пробираючись крізь гуркіт у власній голові, я розплющила очі. Спершу все пливло, утворювало химерні візерунки, але поступово картинка набула чіткості. Над головою побачила конструкцію, схожу на турнік, до якої припнута моя нерухома, стягнута гіпсом нога та побілену стелю зі світильником, який став кладовищем для мух.

— Прийшла до тями, чудово!

Свіже обличчя з рожевими щічками осяяла радісна усмішка. Медсестра, оповита яскравим денним світлом, здавалася школяркою.

— Як я тут опинилася? — гуркіт у голові стихнув, і з’являлася розгубленість. Я згадувала зустріч у кав’ярні, кімнату в готелі, діалог із незнайомцем. Думка, що в момент вибуху я була роздягнена, примусила почервоніти.

— Ракета влучила в будинок. Вас та ще кількох постраждалих, які опинилися у кав’ярні цокольного поверху, привезли до нас. Ті, хто ховався в підвалі, вціліли, а ті, хто проігнорував попередження, — голос медсестри набув менторського тону, — тепер тут.

До мене починало поступово доходити. Я повільно скрутила голову на бік. Там лежало накрите тіло. З під білого простирадла звисала рука, яку я відразу впізнала за тонкими чуттєвими пальцями, які мусили належати ідеальному коханцеві.


 

Олена Скуловатова

40 років

33 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум