• Dews Mascot

Сила справжнього бажання



 

Місцевий базар швидко наповнювався людьми. Прудкі торговки розкладали свій товар на столиках. Ті, кому не дісталося місця, стелили на землю барвисту клейонку. Якийсь дядько розставляв у кілька поверхів залізні клітки з курями. Пташиний гуртожиток створював какофонію різноманітних звуків від квоктання до кукурікання. Площа оживала після двох місяців переховування та страху.

Перша неділя, коли люди прокинулися у своїх ліжках, а не в тісних підвалах, де пересиджували повітряні тривоги. Кожен намагався заробити копійчину для родини, позбутися залежалого товару, або просто розім'яти ноги. Тих, хто проходжався, насолоджуючись гамором людських голосів, було більшість. Навіть одинаки, які завжди уникали скупчень, відчували нестримне бажання поринути в це людське море, отримати від нього життєві сили, насолодитися ілюзією миру.

Під пишною липою стояв Микита. Він розстелив туристичний килимок і сів на нього, підібгавши ноги. На іншому килимкові лежали іграшки. Біля кожної, охайно виведені на білих клаптиках паперу цифри.

— Продаєш свої іграшки, юначе? — статна пані завмерла біля імпровізованого прилавка.

— Так. Я з них уже виріс.

— Я хочу цю масіну, — якийсь малюк тягнув маму за руку.

Вона поглянула на цінник, відрахувала кілька купюр і простягнула маленькому продавцеві. Він діловито поклав гроші до поясної сумки і простягнув іграшку малюкові. Незнайомка з цікавістю за цим спостерігала.

— То навіщо ти це робиш? Тобі ж років сім. Чи не так? Ти міг би ще бавитися ними…

— За кілька місяців мені виповниться вісім, — мотнув відрослим чубом і прямо поглянув в очі незнайомці. Їй здалося, що то був дуже дорослий погляд. Якби він сказав, що має сто років, вона б повірила. — Я б їх не продавав, але взвод мого татка потребує дрона. Уже багато назбирали грошей, але треба ще. Я хочу допомогти.

— Мета благородна. Скільки коштує ця іграшка? — жінка показала на запраного, колись білого, а тепер рудувато-сірого ведмедика. Іграшка сиділа поряд хлопчика, спираючись на його коліно.

— Це мій улюбленець. Змалку з ним сплю. Але, якщо ви хочете купити саме його, то продам, звісно, — додав, звісивши голову. Дрон важливіший, блиснув очима з під пухнастих темних вій.

Незнайомка нахилилася й обережно взяла ведмедика в руки. Уважно стежила за реакцією Микити, але він закам’янів. Вона ледве помітно усміхнулася, ніби метелик сів на вуста. Дістала шкіряний гаманець і відрахувала десять купюр. Простягнула:

— Ось, візьми.

— Це дуже багато — він не встигнув договорити, бо пані пішла квапливим кроком і за кілька секунд щезла в натовпі.

До обіду всі іграшки знайшли нових господарів, а поясна сумка наповнилася банкнотами. Микита склав свої килимки та попрямував додому. Звуки міста розірвало виття сирени, і Микита кинувся в бік підвалу. За попередні місяці він гарно вивчив дорогу.

— Сонечко, — мама наздогнала Микиту. — Я так злякалася. Хутчій.

У підвалі вже розташувалися сусіди. За звичкою тихо перемовлялися, удаючи, що не прислухаються до звуків знадвору. Микита розстелив килимок і стиснувся в кутку, підібгавши коліна до підборіддя. Зазвичай, у такі хвилини він обіймав свого ведмедика. Спогад про улюблену іграшку засмутив, але сумка на тонкій талії, щільно набита купюрами, заспокоювала. Він спробував думати про дрон, який тато запускатиме і зможе бачити ворогів, а значить, бити їх ще краще. До війни вони разом випробовували невеличкий саморобний дрончик, і то була їхня улюблена забавка.

***

Минув тиждень. Якось мама запропонувала Микиті погуляти в парку. Холодне повітря сповнилося запахом весни, співали пташки, здавалося, світ прокидається і прагне жити.

Мама говорила телефоном, а Микита відстав, задивившись на великого жука-рогача. Комаха повзла по тонкій стеблинці й хлопчик зацікавився, що вона робитиме, коли її місток прогнеться під вагою тіла.

— Привіт, — почув і здивовано озирнувся. На нього дивилася та сама пані, яка придбала ведмедика. — Як справи? Вдалося зібрати на дрон?

— О, так! Татко сказав, що відтепер побратими кличуть його Гостре око.

— Маю для тебе сюрприз. — Пані занурила руку в об’ємну сумку, яку тримала на плечі. — Ось, — простягнула Микитиного ведмедика.

— Він якось побілів… Ніби в снігу вивалявся.

— Я гарно його випрала, — пані піднесла іграшку до носика і вдоволено усміхнулася. Знову Микиті здалося, що метелик торкнувся її вуст. — Він пахнув страхом, а тепер весною.

Хлопчик узяв ведмедика і притиснув до грудей, відчуваючи, ніби після довгої розлуки нарешті зустрів рідну душу.

— Але ж ви його купили, заплатили великі гроші…

— Запропонувавши продати ведмедика, я хотіла перевірити силу твого бажання допомогти татові…

— І що? — Микита примружив очі й зазирнув в обличчя незнайомки.

— Ти віддав найдорожчу тобі річ… Тож бажання було справжнє, а отже мало збутися.

— Микито, — пролунав мамин голос.

Хлопчик на секунду озирнувся, а коли хотів подякувати незнайомці, побачив, що вона зникла. Здивований він обвів поглядом пустинну паркову дорогу, покрутив головою й побіг до мами.

— О, ти взяв із собою ведмедика. Давно його не бачила, — мама поглянула на іграшку в руках сина.

— Я ж тобі казав, тоді в бомбосховищі, що продав його вродливій пані. І тепер вона мені його повернула, ще й випрала.

— Дійсно чистий, — мама взяла іграшку. — Який неймовірний запах. Немов весняний ранок у Карпатських горах. Колись ми їздили туди у відпустку з твоїм татом, — зітхнула. — Але з іграшкою якась дивна історія.

— Я зрозумів! — Микита аж підстрибнув. — Та пані, вона чарівниця, яка приходить до тих, хто має щире бажання. Я в цьому впевнений. Ми всі мусимо захотіти швидше перемогти, і тоді бажання обов’язково забудеться.

Мама та Микита, тримаючись за руки, пішли парковою дорогою. Хлопчик притискав до себе ведмедика й думав про своє найбільше бажання.


 

Олена Скуловатова

40 років

22 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум