• Dews Mascot

Сильний той, хто сильний довго


 

У середу після виснажливого робочого дня, а всі середи є саме такими — найбільш робочими днями тижня, бо всі вже встигають розкачатися для активної праці, — я повертався додому пішки. Кінець лютого не балував снігом і морозами, тому хода була повільною й легкою, як і вечірнє повітря. Я кілька разів намагався звернути з центральної вулиці міста, та ремонтні роботи весь час перешкоджали й повертали мене на широкий бульвар. Потік автівок підхоплював течію думок, повертаючи їх у свою чергу до однієї метадумки — почнеться чи ні? Минулого тижня зустрічався з однокласником. Бачимося ми не часто, тому наші рандеву завжди протікають у руслі обміну новинами із власного життя: сім’я, робота, інколи відпустки, після яких хочеться ще більше відпочити, адже всі наші «відпустки» потрібні для вирішення питань, на які не вистачає часу поки ми працюємо. Та цього разу ми обговорювали події ближнього зарубіжжя. Знову «сусід» нас тероризує. Та чому знову? — Це триває вже восьмий рік. — Знаєш, схоже, що довше. Якщо так добре подивитися, то це триває всі тридцять років нашої незалежності. Нас давлять, як мурах, а ми все ще якимось неймовірним чином виживаємо, тримаємося купи, будуємо власний мурашник. — А це ти красиво сказав. Шкода тільки, що суть цих слів змушує не радіти прекрасному, а плакати від болю й несправедливості. Я таки зайшов у магазин і купив дві бляшанки каші зі свининою, пачку макаронів і півторачку води. Люди скуповують усе доверху забитими візками ще з минулого тижня, коли з Києва почали виїздити іноземні дипломати, а європейські авіакомпанії скасували рейси, бо страхові заявили про відмову відшкодування збитків у разі чого. У разі чого? Наступного ранку, ще до будильника, мене розбудив телефонний дзвінок давнього приятеля. — Спиш? — Сплю. — А ми вже годину як ні. Таки почалося. Нас обстрілюють. У нас війна. Це був дзвінок із Харкова. Не знаю що я відповів, але вже за хвилину був прикутий до соцмереж і новин в інтернеті. Таки почалося. Обстріли, вибухи, ракети, звернення Президента, заяви агресора. А ще паніка, розгубленість і… відмова вірити в реальність. Як минули перші два дні війни говорити складно. Здається мало хто розумів, що потрібно робити. Море, я б навіть сказав океан, новин, які змінюють бачення кожного про війну, що знову прийшла на нашу землю. У п’ятницю я плентався з роботи тим самим шляхом, що й у переддень війни. Тільки стан і думки були кардинально іншими. Як надовго це все? Тоді в моєму місті вперше зазвучала сирена. Сирена! У двадцять першому столітті в центрі України, в центрі Європи! Що робити? Логічно йти в укриття. Але де воно? Усе, чого хотілося в ті перші дні війни, так це закритися від усього цього страхіття, що зненацька безжально ввірвалося в наше життя. Сховатися за зачиненими дверима власної домівки, під ковдрою миру й спокою, який був колись у кожного із нас, і заснути, щоби прокинутися у світі без війни. Та заснути не виходило. Реальність не дозволяла викинутися з неї ні думками, ні тілом. Залишалося лишень сподіватися й вірити, що все це скінчиться за день чи за два. Ну максимум за тиждень. Третя доба без нормального сну. Щоночі мені вдавалося поспати три-чотири години, прокидаючись щоразу, як тільки телефон сповіщав про черговий пост у пабліках. Вимкнути звук? А якщо повідомлення про чергову тривогу? Що тоді? Ні, треба бути готовим до всього. Тривожна валізка зібрана. Одяг напоготові, частково завжди на мені. Телефон постійно, коли це можливо, на зарядці. Вікна квартири відкриті, бо сирени чутно погано й не щоразу. Потрібно все тримати під контролем. Пізніше, на п’ятий день війни, а саме так всі українці почали вести лік часу з 24 лютого 2022 року, я зрозумів, що ці мої відчуття характерні для всіх мешканців моєї країни, моєї України. Навіть ті, хто були впевнені в початку повномасштабної війни, у перші години були розгублені й спантеличені, а фінальні дні календарної зими 2022 року ніяким чином не могли остудити запал українців — ні на полі бою, ні на інформаційному фронті. Перший день весни. Шостий день війни. Я сиджу в укритті разом з кількома десятками зляканих людей. Сьогодні пішов сніг. Це вже третя повітряна тривога за сьогодні. Додому я приходжу, щоб у перервах між тривогами зарядити телефон, зробити свіжого чаю в термосі, якщо пощастить, щось перекусити. Підвальне приміщення, в якому ми всі ховаємося від ворожих ракет і літаків, що замінили цивільну авіацію в нашому небі, будувалося ще за радянських часів. Важкі бетонні перекриття, цементована долівка, яку місцями люди вже встигли застелити килимами, принесеними скоріш за все з домівок, стільці й лавки, занесені з приміщення, що нагорі. Раніше там — на горі — була їдальня машинобудівного заводу, а зараз — протестантська церква. А ми всі сидимо під церквою. А ми всі ходимо під Богом. — Ви читали вже про Харків? — запитує мене жінка віку моєї матері. Вона приїздить сюди зі своїм сином з перших тривог. За цей час ми встигли розповісти один одному щонайменше половину своїх життєвих історій. Здається, я знав цю жінку завжди. — Так, — киваю. — Я бачив відео. Гепнули прямо в площу перед облдержадміністрацією. — Щось нічого не чути про Привида Києва, — додає вона. — Чи не сталося чогось, про що нам не хочуть говорити? — Ну про наші втрати зараз також мовчать, а вони точно є. І суттєві. Навіщо я це сказав? Замість підбадьорення заганяю людей у відчай. Я спробував посміхнутися, щоб перекрити негатив від слів, та вигляд це мало ще більш недоречний. Ситуацію врятував чоловік років п’ятдесяти, служитель церкви, що над нами. Він, ніби вибачаючись, попросив дозволу в присутніх зачитати Псалом 90. Тихо, але впевнено зазвучали рядки Біблії. Чи бачить це все той Господь? Що входить у Його плани щодо нас? Навіщо? Чи за що? Тоді ми ще нічого не знали ні про жахіття в Бучі, ні про Ірпінь і Гостомель, ні про драматичний театр у Маріуполі. Ми всі ще не пережили біль за Одесу, Кременчук, Вінницю, Кропивницький. Але нам усім було шкода Україну, українців, чоловіків і жінок, хлопців і дівчат, дітей і стариків. Кожному боліло за рідних і близьких. І так прикро за себе. «Кому ми втрясця потрібні? — хотілося задати питання оточуючим. — Я, ви, ми всі — просто біохімічна „розумна“ субстанція, одна із восьми мільярдів на цій планеті». Хоча, мабуть, не я один це зараз розуміє. Тож, навіщо ускладнювати ситуацію пустими словами. Дали відбій тривоги. Я вийшов з укриття на свіже, ще зимове, повітря. На мобільному з’явилися палички мережі, повалилися повідомлення з каналів Telegram’у, соцмереж і пропущених дзвінків. Спочатку дзвінок мамі — все добре: і в неї, і зі мною. Потім новини про події в країні за час цієї тривоги. А наостанок соцмережі. Вся стрічка Facebook’а завалена закликами закрити небо над Україною — врятувати дітей, жінок, літніх людей. Врятувати цивільних. Увесь український народ. Захистити Європу і Захід від подальшої агресії росії. І афоризм «Ми живемо один раз. Ні! Ми вмираємо один раз, а живемо ми щодня». Наступного дня, ще перебуваючи в офісі, я знайшов у соцмережах групу волонтерів нашого міста і передивися публікації за останні дні. Тепер стало зрозуміло чого потребують найбільше: крупи, макарони, тушонки, чай, печиво, лікарські засоби і кошти. Коштів потрібно багато і на все. Враження, ніби ми знову ні до чого такого не готувалися. Але чи може хтось бути готовим до війни? Сумніваюся. — Ось тут дещо нашим хлопцям. Сподіваюся це хоч якось допоможе, — невпевнено, але з полегшенням промовив я, віддаючи два пакети дівчаткам-волонтеркам. Один з аптеки, інший вдалося наповнити продуктами, які ще деінде можна було знайти на полицях магазинів. А це тільки перший тиждень минув. Сильний той, хто сильний довго. Колись давно, коли мені було років двадцять, я почув ці слова від священнослужителя церкви. Тоді вони запали мені в душу, як красивий афоризм, яким можна було щигольнути перед ровесниками — мовляв, терпи, козаче, отаманом будеш. Зараз я повторюю це щодня. Інколи моїм співрозмовникам, але переважно самому собі. Це треба пережити! Треба вибороти право на життя. Мені не зрозуміло в кого і навіщо я маю це виборювати, але боротися точно варто. Сильний той, хто сильний довго!


 

Сергій Мозговий

40 років

151 перегляд0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум