• Dews Mascot

Син матінки Природи



 

Агов! Так, ти, вітаю! О, ти дійсно звернув на мене увагу? Неочікувано. Ви ж люди, зазвичай, такі серйозні, заклопотані, нічого навколо себе не помічаєте… Однак, приємно, що мене, маленьке деревце, нарешті хтось почув.

Якщо ти вже тут, то як з приводу того, щоб послухати одну історію? Ти ж не боїшся говорити з деревами? Виглядає так, ніби боягуз з тебе ніякий. Приємно. Тож я розпочну.

Мою маму звати Природа. І вона невимовно гарна жінка, котра зачаровує своїми формами та має такий вільний, часом навіть дикий дух, що я й досі не розумію, як батько Дощ зміг її покорити.

З приводу мого тата, то він майже не живе з нами поруч – більшість часу проводить на своїй небесній роботі. Але коли нам це найбільше потрібно, то він тут як тут: підтримає, огорне своїми теплими крапельками, або навіть надає по листячку, якщо мама скаже, що ми нечемні деревця.

Мої рідні сестри та браття – це всі рослини та дерева України. Проте двоюрідні розрослися по всьому світові та, мабуть, навіть Всесвіту.

А ви можете похвалитися родичами на якійсь далекій планеті? Чомусь я впевнений, що в мене така можливість є. Тому, вибачте за пихатість, скористаюся нею.

Але, якщо чесно, хочу поділитися з вами історією іншої моєї родини, членом якої я став приблизно п’ять зим тому.

Все почалося тоді, коли нас з моїми друзями, іншими деревцями, привезли в якесь незвичне місце, де було багато людей. Вони проходили повз, зупинялися біля нас, оглядали, лоскотали своїми пальцями. Я, якщо чесно, ледь стримувався від сміху. Некрасиво ж сміятися незнайомцеві в обличчя. Принаймні, не так мене мама виховувала.

І ось мене забрав з собою якийсь чоловік. Не знаю чому, але він мені сподобався. І, що ще більш дивно, склалося враження, ніби я йому сподобався теж.

Ми сіли у велетенського жучка і відправилися в невідомому напрямку. Я спочатку злякався, що цей жук мене з’їсть, але, як потім виявилося, він взагалі не їсть – лише п’є брудну воду. І ще мене вразило те, що він знає дуже багато пісень. Ніколи б не подумав, що комахи такі талановиті та розумні. Хоча насправді в мене серед них багато друзів.

Ми зупинилися біля якогось будинку, і до нас підійшла жіночка. Вона поцілувала чоловіка, що мене забрав, в щічку, а мене погладила по листячку. Пізніше вони посадили мене в землю, де я нарешті міг дати волю своєму корінню.

Тож так я опинився в сім’ї Калинових і стало нас четверо: тато-людина, мама-людина, маленький хлопчик Іванко і я – Сливко.

Якби ви знали, як вони піклувалися про мене: ввечері постійно поливали; рихлили мені земельку, щоб було легше дихати; як наставала осінь, звільняли мої гілочки від плодів, коли я вже не міг утримувати їх на собі. Та й взагалі ми з Іванком стали гарними друзями.

Він полюбляв гратися в затінку під моїми гілками. А коли ми підросли, то почав залазити до мене ближче і часто читав книжки про піратів та космічні пригоди. Саме через це я й впевнений, що в мене є браття та сестри на якійсь далекій планеті.

Тож не було на що скаржитися: влітку ми гралися з Іванком, восени в гості часто приходив тато Дощ, а взимку я досхочу відпочивав і ловив сніжинки своїми гілками. Тому можу сказати, що ріс маленьким щасливим деревцем.

Та ось, одного зимового дня, коли вже світало, мене розбудив гучний шум. З просоння я ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Але рослинне чуття підказувало – трапилося лихо.

Моя сім’я метушилася, злякано бігала подвір’ям, похапцем зносила щось у велетенського жучка, потім сіла в нього і він їх кудись поніс.

Я думав, що скоро вони повернуться. Так було завжди – вони їхали, а потім поверталися. Але цього разу все було не так.

Небо заполонили якісь велетенські металеві птахи. Вони літали вперед і назад над будинком, страшенно ревучи. Один навіть ледь не зачепив мою крону. Та залякати мене їм не вдалося! Якось я самотужки розібрався зі зграєю ненаситних круків! І взагалі, Іванко навчив мене бути мужнім. В його книжках завжди були історії про хоробрих і сміливих. А я був саме таким, тому стійко тримався. І чекав.

Минали дні, можливо навіть тижні… Точно можу сказати, що зима вже давно минула. І їй на зміну прийшла до незвичного холодна весна.

Аж ось одного дня скрипнула вхідна хвіртка. Я зрадів. Подумав: «Калинові нарешті повернулися додому!»

Але це були не вони, а якісь незнайомі чоловіки. Всі, як один, були вдягнуті в дивний одяг болотяного кольору. У кожного за плечима були металеві штуки, від яких віяло злом. Хоча ні, злом віяло від усього, навіть від слідів, що ці чоловіки залишали на нашому подвір’ї.

Вони розбили вікна, виламали двері, нишпорили всередині хатини та виносили, виносили, виносили… Забрали все те, чим родина так часто користувалася: прикраси, які носила мама Іванка, штуку, що ранками дзижчала на кухні, великий ящик, в якому живуть маленькі люди та різні істоти, і ще багато чого іншого.

Пізніше мої друзі, інші дерева, розповідали, які жорстокі речі коїли ці чоловіки в їхніх будинках. Після такого їх навіть людьми важко назвати. Ми – дерева, ніколи б собі такого не дозволили! Але дозвольте без подробиць. Боюся моїх сливових сліз на це не вистачить. Я просто всохну, зросивши ними землю…

Після побаченого я почав ще сильніше переживати за свою сім’ю. Не тільки за рідних матінку, батька та сестер з братами, а й за Калинових, які зайняли в моєму дерев’яному серці особливе місце.

Я день за днем хвилювався: «Куди вони поїхали? Чи все в них добре? Чи повернуться вони?» Але відповідей на ці питання не мав і міг лише чекати.

Вдень я намагався дихати весняним повітрям. Хотів хоча б трішки зігрітися. Бо таке враження, ніби й досі спав в зимі. І не тільки я – всі ми, рослини, не мали радості розквітати. Лише сумували й хилилися до землі. Якими б мужніми й сильними не були.

Один день повільно перетікав в інший. Час тягнувся безсоромно повільно. Але, на жаль, була ніч, що глибоко врізалася в пам’ять, як би сильно я не намагався її звідти викорінити.

Тоді мені знову довелося прокинутися від жахливих звуків. Але цього разу окрім них було ще багато вогняного світла. Воно поширювалося вже зовсім поруч зі мною. З будинку моєї родини стирчала металева труба. Думаю, саме через неї й почалася пожежа.

Я дивився на це все – і не міг нічого вдіяти. Я б так хотів набрати води та загасити це дике полум’я, яке повністю вкрило рідне гніздечко моєї сім’ї.

В кроні промайнула думка, що я й сам можу постраждати від вогню. Але навіть спроби втекти були марним. Адже я – дерево. Наше коріння сягає глибоко під землю і все життя тримає на одному місці, не дозволяючи ступити й кроку.

Люди не мають цих коренів. Вони можуть зірватися з місця в будь-який момент, як тільки їм це знадобиться. Тому так, мені було страшно за себе. Але разом з тим я відчував безмежне щастя. Адже моя родина мала бути в безпеці.

Цей безсоромний вогонь зжер майже все над чим довгими роками працювали батьки мого хлопчика. Хіба ж це справедливо, що вся ця праця може так легко згоріти?

Було боляче. Але мені залишалося лиш вперто стояти й захищати подвір’я силою духу.

Іванко вчив мене бути мужнім. І я не міг підвести свого хлопчика. Точно не зараз.

Аж раптом я відчув, як з неба крапельками падає прохолода. Це мій батько. Він прийшов підтримати сина в скрутну хвилину. Я ж казав, що тато приходить саме тоді, коли ми цього найбільше потребуємо.

- Дякую, Батьку! – сказав я.

Тепер можна було заспокоїтися і перепочити. Він не дасть мене скривдити.

Думаю, я довго спав. Але щось змусило мене прокинутися. До воріт під’їхав знайомий жучок. Я вже подумав, що це мені примарилося. Але ні – це повернувся тато Іванка.

Ледве переставляючи ноги він тремтливою рукою відкрив хвіртку, зайшов на подвір’я – і впав на коліна. Я бачив, як його плечі здригаються від ридань. Мені неймовірно хотілося його обійняти, але моє дерев’яне тільце було страшенно важким… я зовсім не міг поворухнутися.

Так минуло кілька гнітюче довгих хвилин. Аж ось батько підійняв голову та поглянув на мене. В його очах було стільки добра, але водночас стільки жаху та суму… Він підійшов до мене та провів по стовбуру рукою – його пальці пофарбувалися в чорний.

Я знав, що означає цей колір. Тепер зрозуміло, звідки ця слабкість. Той підступний вогонь все ж підкрався до мене.

Батько притулив до мене своє чоло і заплющив очі. Я передав йому варту. Дочекався. Після цієї довгої битви за наш дім, мені нарешті можна було заснути.

І хоч ззовні я обгорів, але моє серце розквітнуло. Востаннє. Вогонь, як би він того не хотів, не зміг мене знищити.

.

.

.

Якщо чесно. я думав, що на цьому все. Однак ні. Довгий і темний сон скінчився. Я знову відчув тепло сонячного проміння на своєму листі й незвично маленьких гілочках.

- Де я? – подумалося мені в той момент.

Я обвів поглядом світ довкола себе і побачив невеличку хатинку, якогось дивного велетенського жучка і маленького хлопчика, який виходив з нього. Він здавався таким знайомим, що я не міг відірвати від нього очей. Цікаво, як його звати? Було б добре з ним подружитися.


 

Семенькова Галина

22 роки

89 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум