• Dews Mascot

Скільки форм у води



 

Життя змінювалось стрімко, наче потік гірської прохолодної річки. Бурхливо, з біллю, небезпечно. Я ніколи не думала, що покину рідну домівку та відправлюсь до людей, яких навіть не знала. Ніколи не бачила їх облич на фотографіях, не чула їх голосів. Вони здавались мені високими соснами, що закривають сонце своїм гіллям. Я намагалась побачити між ними світло, але отримувала лише гіркий присмак землі, що наповнював мою трахею. Хотіла тиші – обдаровували мене криками сойки, хотіла чорниць – підсипали вороняче око. Й без сил я падала на колючий, шорсткий килим та дивилась по сторонах. А потім повзла. Поступово, непомітно для них. Тихенько малювала смужки на землі, прокладала собі шлях назад. Допоки не повернулась до тієї точки, де все почалось.


Безлюдність торгового центру стискала серце. Тиша. Ні хітів останніх років, ні галасу людей у повітрі. Подружні пари вибирали одяг на літо, діти стримували емоції, побачивши улюблених супер героїв в іграшковому магазині. За зачиненими вітринами самотньо припадали пилом светри та куртки на сезонному розпродажі. Ах, як би хотілося притиснутись усім обличчям до скла, щоб заглянути в минуле. Подивитись, ніби мильну оперу 50-х, на моє життя: як я звивалася, щоб сподобатись усім навкруги, як надувала собі рятувальне коло, щоб не потонути у власних сльозах та пітьмі. І, як кохала. Як стискала в долоні сніг, і посміхалася від почуття наповненості життя. Усім хорошим та усім поганим, що не виключено людяністю. Там час зупинився. Ще довго годинник не буде йти. Усі ми застрягли у 23 числі другого місяця…


Лаконічні, манливі флакони. Пальці так і тягнуться доторкнутися. Піднести ближче, вдихнути аромат. Здаюсь. Я вже знаю, що це ниточка від каната, яка дасть відчути ніжність спогадів, що струмують. Відкриваю кришечку та вдихаю аромат.


Лаванда, тютюн та кардамон. Сніжинки падають на щоки, долоні, плечі. Я посміхаюсь, намагаючись запам'ятати цей вечір назавжди. Він, закутавшись по самі вуха, з почервонілим від морозу лицем, кидає недопалок у смітник. Обіймає сильними долонями за пояс, сміливо притягує до себе. Жорсткі вуса лоскочуть мої вуста. Присмак диму та літа. На мить стає тепло. Ніби хтось розпалив камін і зварив каву. Накинув вовняну шаль, наче хуртовина огорнувши голову. В його очах я бачу сни. Він мій дім, моя печера. Для нього я завжди важливіше за згубні звички, за усі листи у примарних конвертах, за сніданок, обід та вечерю. І тому від ліричних дотиків народжується сльоза. Вона стає частиною снігу, як мої спогади стають зім'ятим папером, що згорає від його сірників. Він пішов. Почалася війна.


Ні, так гірко. Хочу відчути інший. Фіалка, сіль та скошена трава. Парк у центрі міста, спів птахів та заспокійлива мелодія скрипки. Вона акуратно склала своє взуття біля зблідлого пледа, немов школярка після першого в житті дзвінка. Сама ж розмістилася на тканині немов перлина в раковині Рідко посміхається, але так влучно знає як підбадьорити мене. Дивиться кудись вдалину, розповідає про нещодавнє невдале побачення. Каже, що мені потрібно більше довіряти людям. Що в мені є магія, є сила. Це й повинно мене вести вперед, не дати впасти духом. Нагадує казкову фею, що збирає польові квіти біля дзвінких струмків. Запалює вночі вогники на нерушимих деревах, заварює чай із трав та співає колискові мавкам. Де вона тепер? Куди забрали від мене солоні моря та океани? Чому так гірко на душі?


Треба спробувати третій. Карамель, бергамот та коньяк. Полотно стискає коліно в лещата. Роблю пірует та спускаюсь на землю. Голова п'янко паморочиться. За вікном вже неділю танцює дощ. Він прибиває жовто-червоне листя до асфальту, ліхтарних стовпів, порогів супермаркетів. Шепоче щось секретне, але ніяк не можу спіймати. Десять днів до Нового Року. Та ще шістдесят п'ять до забуття. Ніхто у залі ще не знає, що ми навряд чи ще раз зустрінемось. Не буде солодкого присмаку перемоги на язиці, не буде оплесків та бойових синців. Не буде молитов і дарів богам. Але поки що ми тут. Ми палко бажаємо підкорити небеса, щоб танцювати разом із дощем.


Й більше не можливо стримувати сльози. Вони мої сніжинки, моя роса, моя злива. Моя пам'ять, ностальгія, забута жага до життя. Є тільки цей самотній момент у тиші серед полиць та стелажів. Є тільки посушлива спека червня, що розчиняється від курявих кондиціонерів торгового центру. Є тільки водоспад, що змиває минуле – очищає його з підводного каміння. Є тільки сон без сновидінь і спогади про тих, хто більше не повернеться. І в цій точці, де все вмирає, народжується щось нове. Щось незвідане, страшне, без компромісу. Відкриває свій плащ, немов листя, та запрошує зануритися. І я пірнаю. У вигорілий сад із туго зав'язаними очима.


 

Будняк Аліна

26 років

68 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум