• Dews Mascot

Сльози і молитви.



 

Перші звуки сирени в реальності. Перші тривожні новини, зокрема, що тато відправляється на фронт.

Мама, яка працювала на касі в магазині, тепер ще й ходить до їхньої невеличкої лікарні, бо в магазині роботи на кілька годин, а медичному персоналу пара рук зайвою не буде.

Спочатку так хотілось виїхати, як це зробила третина мешканців їхнього смт у перші ж дні, а друга третина поволі у перший місяць. Потім — усвідомлення, що батьки тут можуть бути корисними, а їй буде важко далеко від них, тож 12-річна Лєра звикла до страшних звуків, з перебіжками до укриття. Дівчинці не просто, оскільки сприйняття інформації з навколишнього оточення для неї обмежене: вона позбавлена зору. За звичайних умов, це їй аж ніяк не заважало: Лєра вчилась на рівні з усіма дітьми, та ще й була відмінницею в своєму класі, відвідувала улюблені гуртки, вела нормальний спосіб життя, адаптовуючись до світу, а часом адаптовуючи світ до себе. Будувала плани на майбутнє впевнено і рішуче, знала куди поступить після школи. А тепер все змінилося, все руйнувалося, а страх і невідомість відчувались подвійно, оскільки не знаєш, хто відчиняє браму твого подвір'я, коли живеш у прифронтовій зоні... Ти не знаєш, який літак над тобою пролітає, наш чи ворожий, і взагалі, чи він пролітає, чи прямує просто на твій будинок...

Лєра добре орієнтувалась в околицях свого подвір'я, запам'ятала дорогу до сховища, хоча воно було за його межами, але важко орієнтуватися під час голосних шумів. Добре коли поруч була мама чи молодший брат, з якими разом перебігали, хоча серце і тоді вистрибувало з грудей від страху. Та мала бути сильною, не показувати своїх страхів, багато зараз бояться, кожен свого, то й вона не виняток. Поплаче собі нишком, помолиться, та й з надією на краще живе.

Перші вибухи, від яких заклало вуха і струснуло будинок, від чого потріскалось вікно, та встояло на місці. Ночівля у бомбосховищі, після якої, вийшовши, мама помітила на городі розриту землю...

— Оце собака мав волю, — розвела руками та й пішла глянути, наскільки він попорпався. Перетнувши другу половину, жінка середньої статури, з першими сивинками у волоссі, склала руки на грудях. «Дякую, що вберіг нас», — сказала і звела темні очі до неба. Вона виявила урвище глибиною біля двох метрів.

— Як же приємно повертатись у свою кімнату, — ніби до кімнати промовила заходячи струнка русоволоса школярка. — ооо, моє ліжечко, яке ж воно зручне, не те, що там, у підвалі сидіти, — з полегшенням, опускаючись на подушку, примружувала карі оченята.

«Ой, а це що?» Щось заважало їй примостити ноги. Довелося сісти і тонкі пальці лягли на тверду, холодну, скляну поверхню. «Ого, в нас що, вікно розбило?» — припустила й пішла кликати маму. Та вікно виявилось цілим, вони його з вечора не зачинили, а на ліжку дівчинка знайшла осколок від снаряда...

В той час, коли її ровесники виїхали з рідними за кордон або просто подалі від бойових дій і мали час на забавки і ще мали тінь дитинства, Валерія різко подорослішала через хвилювання і нові обов'язки — доглядати за п'ятирічним братом, коли мами цілими днями нема, а ще, за можливості, готувати їсти те, що вона встигла навчитися і в ті моменти, коли було світло і газ.


 

Халецька Катерина

33 роки

15 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум