• Dews Mascot

Танець твого життя.



 

Сьогодні з'явилася новина про те, що Київська область звільнена від рашистських окупантів. Це не може не тішити. Але перед моїми очима фото закатованих убитих виродками невинних людей, яких вони прийшли «звільняти». Я ніколи не пробачу московитам цього. Злість, ненависть, бажання помсти - єдине, що тримає мене на плаву.

Так само я ненавиджу те біологічне сміття, яке ще трохи більше місяця тому вважала своїми родичами. Для таких, як вони, у пеклі має бути окремий казан. Чому між словами рідної людини і телевізором вони обрали телевізор?! Так само і я чому раніше не спілкувалася з ними на тему політики? Не питала в них про Крим і Донбас? Можливо, зараз мала б менше розчарування.

За великим рахунком, я нічого не втратила. Як і вся наша країна. Навпаки - це надбання і, не побоюсь цього слова, величезна тактична перемога - позбутися раз і назавжди таких-от «родичів». Просто після такого стає особливо боляче, коли розумієш, що твоїми ворогами стали ті, кого ти вважала ріднею і довіряла. Я ж десь тиждень чи навіть два тижні писала, розказувала, надсилала їм фото і відео. Навіть скинула номери гарячих ліній, за якими можна дізнатися про зниклого ваньку. У відповідь завжди отримувала мовчанку. Пообіцяла собі, що і надалі буду стукати в ті двері. Задовбалася. Зробила висновок, що краще б я билася головою об стіну. Ґуля на лобі чи синець були б хоч якимось результатом цієї дії. Потім я забила і на прощання вирішила написати їм щось на кшталт прощального листа, де розірвала з ними всі контакти і люб’язно попросила більше сюди не приїжджати.

На днях із мого села виганяли московський патріархат. «Святий отець» образилися і не прибули на збори, ініційовані ним же. А потім ще й нас звинувативши у... сама не знаю чому, але ми, коротше, винні.

Тішить те, що тепер мої рідні більше не дивляться на мене, як на божевільну, коли я щось кажу про те, яким абсолютним злом є ця фсб-шна структура на території України. Я 2,5 роки свідомо ігнорувала МП. Не шкодую. Ніколи не могла подумати, що цей ігнор сягне апогею серед жителів усієї України і мого села в тому числі. Я, звісно, не Сергій Стерненко (абрєвіатура каторава відіма СС), але візьму на себе відповідальність і скажу, що у цьому випадку наша русофобія достатня!

Питання церкви сьогодні це – питання національної безпеки. Тому не важливо – вірянин ти, агностик, католик, атеїст, мусульманин – та хто завгодно, але МП тобі повинен муляти, бо це стосується кожного. А ще дуже приємно усвідомлювати, що мільярди рашистів на пропаганду, на п’яту колону, на МП були просто спущеними в каналізацію.

Я пишаюся тим, що живу саме в такий складний, але історичний важливий час. Буквально сто років тому Україна не мала такої підтримки світу, такої єдності серед своїх тут і за кордоном. Сто років тому тільки-но розпочинався новий кривавий етап нашої історії, який замінився іншим у 1991-му. Але цього разу не вийде. Совок-2 впевнено і життєствердно вирушає в загально відомому напрямку.

Окремо хочу черкнути про любителів совка. Місяців 3-4 тому посварилася за це з рідною тіткою. Вона мене не чула. Торочила про стабільність, ще якусь нісенітницю. Чомусь її не бентежило те, що стабільність – то 30 срібняків. Як можна було жити в тоталітарній державі і радіти їй? Ти не маєш права на протест, ти не знаєш, що таке вибір, тобі диктують, як вдягатися і які книжки читати, а ти, ще й радієш! Сюр, треш і дичина. За що тоді загинула молодь під Крутами? За що нас морили трьома голодоморами? Червоний терор? Розстріляне відродження? Сандармох? Полювання на УПА? Питання риторичні, правда?

Чого вона мені доводила, що леніна вона не бачила, не знала, але нічого він їй поганого не зробив, тому нагрудний значок із його пикою носила б і сьогодні? А Бандеру не знала, не знає і знати не хоче? Чому вона не тягнулася до власної історії? Чому вона 8 років уперто не помічала війни? Із початком вторгнення продовжувала говорити, що в Луганську і Донецьку всі за росію? Десь за рік до цього я тонко натякнула, що хотіла б поїхати в Харків. Мені страшенно подобалося тоді, як і зараз, це місто. Його тривалий час намагалися показати в проросійському світлі, та робили це від того, що воно завжди було українським і ніколи не дивилося в напрямку московії, і це чудово показав 2014 рік. За рік я тільки побачила, наскільки Харків є потужним культурним центром на сході України. І після того, як я вголос сказала про своє бажання відвідати Харків, до мене прилетіли «аргументи» того, що це не українське місто. Мовляв, це не Україна (себто офіційно так, але по суті ні). Там ніхто не говорить українською, там ніхто не підтримує українську ідею. При чому, ця людина так впевнено говорила, ніби щойно звідти. Хоча насправді там ніколи не була.

А тепер подивімося на сьогодення - ті міста, які «проросійські» дають москалю такого відкоша, що той аж лапті губить! Чому тоді для таких дорослих і, по-ідеї, розумних, людей реальний стан справ доходить лиш такою високою ціною? Чому мені, вдвічі молодшій, все і так ясно, і не треба пояснювати, що і Крим, і Донбас, і Харків, і Суми, і Херсон, і Чернігів - це Україна??? От де в цьому світі адекватність? Чому вони вважають мене дурною тільки через те, що я молода? Молодь же ж майбутнє нашої країни, а вони її так недооцінюють. Коли ж нас нарешті почують «дорослі»?


Ніч із 2 на 3 квітня 2022. Навулиці мете сніжок.



Сьогоднішня стрічка у твітері засіяна жахливими фото з Бучі… Мені важко дивитися, читати, а багатьом це довелося пережити. Хтось не пережив... Ці фото сколихнули світ. Вислів «московити не люди» набуває більшої кількості значень і щодня виходить на новий рівень - рівень дна і ганьби. Кров, від якої вони не відмиються. Всі. І ті, хто за. І ті, хто проти. Мені абсолютно байдуже на їхні біло-сині сердечка на аватарках з гештегами «нєтвайнє». Це те саме, що сказати - кіт ловить мишей. Я зневажаю і ненавиджу кожного. Я хочу, щоб вони мучилися. Вони не заслуговують на швидку смерть. Вони і на життя не заслуговують. Вони мають страждати.

Сьогодні над моєю головою пролетіла ракета. Летіла, буквально, секунд 10. За цей час я встигла вкотре попрощатися з життям, вкотре проклясти московію і «подякувати» триповерховими матом народу РБ. І щодо «хароших рускіх». Ідіть-но ви до біса! Горіть в пеклі! Не розумію, навіщо хтось намагається їх знайти. Для чого? Кому від цього стане легше? А ще сьогодні, під час того, як летіла та клята ракета, я зрозуміла, що не боюся смерті. Із життям за останній місяць прощалася не раз. За рідних тільки злякалася так, що коліна трусилися. Упродовж тих 10 секунд забула про все. Усе відійшло на другий план. Та, схоже, ту гидоту збили сили ППО. За це я з ними колись вип'ю файнецького вина, із Криму. Я люблю вина (в міру, ясна річ), але тут зрозуміла, що кримського ніколи навіть не пробувала. Тре виправляти. ТОж обов’язково виправлю)))

Але під кінець дня надибала в Інтернеті виступ улюбленого гурту Жадан і Собаки. Усміхнулася разом із ними. Відволіклася трохи. Полегшало. Вони виконали всього три пісні, але ЯК вони це зробили. Пишу цю ахінею, яку, без поняття, яка адекватна людина захоче читати, а в навушниках грає пісня улюблених Собак «Ріка». Вона сумна. Лірична, але сумна. Як життя, іноді. Я так сильно хотіла на їхній концерт. Дні рахувала. Навіть у свій день народження сиділа за святковим столом і уявляла, як рівно за місяць буду гоцати в Рівному. Але, разом із тим, я допускала війну. Десь на підсвідомості допускала, що це може бути останнє святкування, коли тихо-мирно. Але відганяла погане геть. Допускала. Але відганяла. Допускала!!! Але відганяла...

Іноді думаю про те, щоб померти. Тільки швидко. Раз і все. А потім приходить усвідомлення того, що нє. Я хочу побачити на власні очі, як руйнується ця клята імперія. Хочу подивитися і позловтішатися зі своїх «родичів», які навіть слова мені не написали в той час, коли я їм строчила кожного дня повідомлення. Але ж кожного дня ми прокидаємося на ще один день ближче до перемоги. Ніде не ділося бажання погоцати на собачому концерті. А ще ж я не чула наживо Лінію Маннергейма. А ще вступити на філфак. І написати якусь крутезну наукову роботу по творчості Сергія Вікторовича. А далі не знаю, чого б я ще хотіла.

3.04.2022 І сніжок, до речі, майже розтав


Минув 40 день повномасштабної війни. Я рада, що вчорашня ракета, яка пролетіла на моїх очах, була збита силами ППО і нікому не накоїла лиха. Але вже не пам'ятаю, про що хотіла сьогодні написати сюди буквально пів години тому. Думки перемішалися.

Раптом за вікном почувся гул. Цей гул тепер я впізнаю з тисячі і ні з чим не переплутаю. Летіла ракета. Можливо, навіть не одна. Визирнувши у вікно, я побачила в далечині зарево. Мені це нагадало салют. Тільки салют кольоровий, а цей біднуватенький - золотистий. Кольору вогню – переможного. Десь за секунд 10-15 з'явилося легке, заледве помітне відчуття вибуху. Наскільки я розумію, ППО все збили, а відчуття вибуху виникло від уламків, які впали на землю. Цього разу, побачивши на власні очі роботу ППО, мій спокій настав набагато швидше ніж учора. Промайнула думка черкнути щось у твітері. Передумала. Не варто. Та десь за хвилину (а може, й менше, не знаю, в такі моменти важко об'єктивно відміряти час) я знову почула гул. Знов закалатало всередині. Але гул не наближався, а віддалявся. То ближче, то далі. Потім тиша. Потім знов незрозумілий, але дивний гул. Після того мені дійшло, шо це був просто вітер. А я накрутилася. Видихнула. Заспокоїлася. Тепер можу бути спокійною, планувати наступний день. Звук тієї гидотини дуже схожий на звук літака. Звичайного літака, який летить у небі й іноді чути, як він гуде. Тільки літаки в Україну вже 2 місяці не літають. Літаки несуть життя. А ця мерзота несе смерть. Летить з того краю, де вона вже колись отримала гору і сподівається ще й тріумфувати тут, та отримує лиш дірку від бублика. І от ще - першим про гул в небі вголос сказав Міша. Я здогадалася, але змовчала. Сподівалася, ніхто він не почує і спатиме спокійно. Але мій маленький 12-річний братик зметикував швидше за мене. Злякався, мабуть. У його словах, коли ми спостерігали всі троє з одного вікна на той салют від «братнього народу», відчувалися нотки страху. Але він сам побачив, що загроза згоріла на його очах. Тепер він люб'язно віджав мої навушники і наспівує пошепки пісні моїх улюблених Жадан і Собаки. Щойно нашіптував «300 китайців добу до Будапешта». Перед тим старе інтро. Тре буде якось таки зводити його на їхній концерт. А то він і так ображався, що я в Рівне купила квиток тільки собі, а йому ні))). Значить, як любляча сестра, мушу виправити. Швидше за все, треба звикати до звуків ракет. Ці паскуди намітили собі якусь ціль і намагатимуться тепер її знищити. Мені просто трохи не пощастило з тим, що ці ракети літають в мене на очах. Але мені не варто жалітися. Багатьом зараз набагато гірше ніж мені. Але вони тримаються.


4.04.2022


Пів року повномасштабної війни ₚосії проти України. Українці проходять процес спогадування себе.

Поховали Романа Ратушного. Величезна втрата. Пригадую буквально рік тому його «пригоди» на Банковій, обурення активної частини суспільства і відновлення справедливості. Пригадую його інтерв’ю. ще подумала, він міг би бути класним спікером на Бандерштаті. Йому було б що розповісти. Тепер не вийде. Тим часом росіяни почали здійснювати криваві воєнні злочини. Роблять це, звісно ж, від власного безсилля, безпорадності і недолугості. Тим часом у світі потроху квітне русофобія. Звісно ж, не так натхненно, як бавовна в БНР, але процес триває))).

Цього року, нарешті, День Незалежності став святом, яке об’єднує і має величезне значення для всіх. Це неймовірно тішить.

Натрапила на опитування в Інтернеті стосовно того, що мене надихає.

Мене надихають наші котики-військові, які платять страшну ціну за нашу майбутню перемогу, але при цьому світлі, позитивні і впевнені у собі. Мене надихають наші волонтери, які працюють на спільну перемогу вже понад 8 років, а також ті, які стали ними з 24 лютого. Мені подобається їм допомагати навіть мінімальними донатами. Це чарівники, що здатні знайти все (здається, треба повертати свою дитячу віру в дива). Надихають слова про те, що «над містом майорять наші прапори» і «завтра прокинемося ще на один день ближче до нашої перемоги», які заспокоюють набагато краще за якихось Арестовичів. Та найбільше мене дивують і надихають українці. Вони іноді дурнуваті, але я їх люблю. Тільки ми можемо попросити Притулу прокоментувати Євробачення і замість обіцяного заплатити йому 1 млн гривень, насипати 5,5 млн. Ми дивовижні. Для нас немає нічого неможливого. Ми виграли Євробачення, у футболі відзначилися. Тепер лишилася та сама, найважливіша перемога. Треба тільки трохи попрацювати і та клята недоімперія нарешті залишиться тільки в нашій пам'яті, не світлими спогадами, звісно, але сам факт того, що вона зникне - єдиний у тому позитив і я на це чекаю і всіма силами наближаю. По краплі й баночка накрапала)))

А поміж тим розпочинається нова історія. Історія сподівань, нових почуттів, незвіданих емоцій. Це щось інше, небачене і нечутне раніше, щемливе і життєствердне, кольору світла вечірніх міських ліхтарів уздовж вулиці, встелене звучанням класичних мелодій серед музейних просторів.


танцюй, моя пташко, просто посеред села.

саме для цього його спалили дотла.

красива у своїй силі, сильна у своїй красі —

танцюй, моя люба, покажи їм усім.

посеред цього згарища, залишеного ворогами,

танцюй так, як завжди уміла — гордо і гарно.

танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг.

танцюй за тих, у кого більше немає ніг.

танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок.

танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок.

ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті —

це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті.

тож хай під твоїми ногами виростає нова трава.

хай тут будуть нові посіви і нові жнива.

хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати.

хай тут буде чим дихати.

буде чим дихати.

хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги.

хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги.

танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття.

бо це танець їхньої смерті,

бо це танець твого життя.

(авторка Тетяна Власова)


 

Боярчук Богдана

21 рік

15 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум