• Dews Mascot

Тіло без душі



 

Минуло вісім років, як війна вперше постукала в її дім. Тоді перед Веронікою стояв змужнілий, міцний, темноокий чоловік-доброволець. Микола збирався в АТО, випереджаючи, що вмовлянь слухати не буде. Натомість просив дочекатись аби по поверненню зіграти звичне галицьке весілля: зі старостами, з короваєм, з гостями, з народними піснями, з пляцками на столах, з поправинами в неділю. Того ж дня на обличчі жінки, років двадцяти п’яти, застигла суміш подиву й не знати ще яких емоцій.

На календарі двадцять четвертого лютого, коли війна вдруге постукала в її дім. За кілька днів до війни Микола поклопотав аби сина прийняли в садок, бо спілкування з дітьми потрібне й жінці поратись вдома легше. Сам же зранку до ночі закочував рукава і крутився, як риба у воді, щоб і в хаті було і попри хату. Щоб не відрізнятись від сусідів. Закордонних підробітків чоловік не признавав, хоч з роботою з кожним роком ставало важко в селі. Миколі було п’ять, як мама молодою кинулась у світи. Прожити в дев’яності роки в Україні не всім вистарчало сили. Так і роз’їхались: хто до поляків, хто до португальців, хто до німців, а Миколина мама – до італійців. Втягнулась. Незадовго батько хлопця роздумував чим наповнити спорожнілу холостяцьку шафу. Лише малий Микола перебивався від бабці до бабці, схлипуючи прозорими слізьми та давлячись незмінними питаннями, коли повернеться мама? Так минуло дитинство, а потім і юність.

На вісімнадцятий день війни російські війська ракетами касетних зарядів обстріляли Донецьк. Це не був звичний ранок, коли Микола на світанку, готував млинці й в турці пахло свіжозвареною кавою. Це був ранок, коли ніхто не хотів ні їсти, ні пити, а тим паче спати. Вероніка лише просила в Бога аби чоловіка не забрали воювати. Натомість Микола, човгаючи босими ногами по холодній підлозі, збирався духом на війну.

Брудно-жовтий колір форми личив до чорнявої шевелюри та смаглявого овального чоловічого обличчя. Український військовий не піддався переконанням найкращих друзів, що не варто залишати самих жінку й сина. Не подаючи вигляду, Микола здогадувався, що можливо не повернеться, то не АТО, то війна – вона не вибирає в чиї двері стукати: «Ти що хочеш, щоб до нас додому прийшли? Хто, як не ми?» Так і сказав жінці. Синові сказав, що тато може стати пташкою й оселитись на одній із хмаринок. Під вечір Микола трамбував тактичний рюкзак. А за стіною Вероніка не знала чи малюк, що з’явиться через місяць побачить тата.

В страсний тиждень Україна вмивалася ревними сльозами день в день, ховаючи своїх синів. В переддень, коли Юда зрадив Христа плакала молода вдова. «Легковик підірвало на міні. Миколу викинуло з машини – пощастило, не розірвало на шматки», – повідомили по ту сторону телефону, де смерті вже не боялись. Вся в чорному, з чорним, наче хто обтер землею враз постаріле жіноче обличчя, міцно тримаючи одного сина за руку, другого – виношуючи в лоні, Вероніка наказувала відкрити глянцеву, огорнуту синьо-жовтим прапором труну.

Микола не любив атласу. «Якась надто жіноча тканина», – ствердно повторював. Та сьогодні чоловічий вцілілий труп зі складеними навік посинілими пальцями вільно накривало атласне білосніжне жабо. Гарячими живими губами Вероніка цілувала зімкнуті бліді повіки, пошепки повторюючи у закостеніле покривавлене вухо аби мерщій прокинувся, аби подивився в налякані очі свого сина, аби розбудив її від цього проклятого сну, аби геть забрались всі ці люди, які стоять й дивляться. Дивляться й шморгають носами, щиро чи з цікавості – байдуже. Лишень Микола продовжував спати вічним сном. Перед накиданою купою мокрої землі, не вигорілими похоронними вінками, в тиші цвинтаря непорушно стояла жінка при надії. Відтепер початок весни для неї завжди буде чорним.

Душа Миколи не встигла відійти, як хтось безжалісно розгойдував міжкімнатні двері. Довбали так, ніби дятел у твердий, столітній стовбур, не шкодуючи сил. І тільки крізь тонку, як лезо, шпаринку доходив дзвінкий дитячий голос:

- Хочу до мами, до мами хочу, – схлипував Марчик, давлячись рідкими прозорими соплями, – ма-а-а-а-мо, мамочко.

Вкотре без відповіді. Після похорону Вероніка замкнулася в кімнаті. Благала покійника забрати до себе. Ніхто не знав чи жива.

- Про дітей подумай, Вероніцю, – обнадійливо просила мама, стискаючи маленьку долоню внука, – дітей сиротами залишити хочеш? Бійся Бога, донечко! – не витримала стара.

- А де твій Бог?! Де він?! – наче божевільна скрикнула вдова, при відкриваючи двері, – Де твій Бог був, як Миколу в сиру яму засипали? Нема Бога! Без Миколи нема мені життя!

- Не гніви Господа, Вероніцю, страшний час прийшов, але ж діточки в чому винні? Їм потрібна мама, не бабця, не дідо, а мама, – не втрималась стара, здалась: – Ти чуєш як дитина днями й ночами плаче? Чуєш? Того хотів Микола перед смертю?

Покусані тонкі жіночі губи не видали жодного слова. А гострі вуха пронизував дитячий вереск. В порозі виперся чубатий живіт, коли Вероніка щодуху відштовхувала маленьку копію Миколи.

За зачиненими дверима делікатно сповзло тіло без душі, затримуючи байдужий погляд. У дзеркалі видніла жінка, метр шістдесят зросту, з висохлими вилицями, що віднедавна не пасували до горіхових вузьких очей. Посічене русяве волосся ледь прикривало худорляві плечі. Чорна мереживна хустка обмотувала набряклі груди. Вероніка прийняла позу ембріона і, схлипуючи поринула у сон.

- Ходи зі мною, – з трепетом попросив Микола. Він провів її довгими коридорами з яскравим світлом, що різали очі. Вони оминали кімнати з чорною темрявою. Зупинились посеред дороги: – Ні, тобі ще не можна йти. Я піду.

- Але мені так тебе бракує, – поволі, – ти все, що в мене є. Візьми мене до себе, – ніби молитву мовила вдова.

- Так має бути, кохана. Ти сильна. Ти потрібна нашим синам, – сказав, – я кохаю тебе, але не можу з собою взяти! Ще не час.

Вероніка прокинулась, стримано й несміливо покашлюючи. Клубок в горлі застряг, як кістка від риби – товста, з гострими кінцями. Вона перевела скляні опущені очі у вікно – сподівалась побачити Миколу. Що це не сон і він з ними – живий та здоровий, грається з сином й міркує, як зібрати ліжечко вдруге. Але змін не було – лише німота цієї грішної землі. Вдова снувала до дверей розпухлі від вагітності ноги аби вгомонити материнське серце. Вероніка навколішки просила вибачення у свого маленького сина, що залишила самого, що злилась на його батькову схожість. Обіцяла, що ніколи не покине й не дозволить собі подібної слабкості. Жінка обціловувала дитячі рожеві щічки, вдихаючи запах сина. Марчик міцно-міцно обійняв маму, нашіптуючи: «Коли виросту стану як тато – військовим, щоб тебе з братиком захищати». Вероніка дала волю соленим, безколірним сльозам.

Минуло три місяці відколи Вероніці передали складений прапор над могильною ямою. Поранкова тиша надгробків зустріла жінку, що несла парну кількість троянд з тьмяним лиском. Молоду вдову, що однією рукою стискала дитячу й водночас міцну ручку, а іншою – штовхала поперед себе вигорілу коляску. За цей час Марчик встиг підрости, менший – дивитися широко відкритими очима кольору безхмарного неба. Недавній сон, що був наче видіння, не втихомирив розбурхані болі. Але Вероніка поклялась перед образом бути сильною аби смерть Миколи не стала марною. Вдень допомагала жінкам в селі, куди війна самовільно приходила та забирала чоловіків. Між тим з волонтерами сортувала одяг й продукти військовим. Збирала життя докупи таким, як вона сама. Ввечері шукала розради в дітях, після чого складала молитовно руки, випрошуючи придушити на серці рубанок.

- Миколо, познайомся зі своїм сином, – ніжно-тремтячим голосом промовила вдома, – геть на мене не схожий. Наші сини – твої гени. Знаєш, вони такі сильні! Вони витримають все. Як ми живемо? Ніяк. Наче заживо вирвали серце й мучителі затоптали його. Пам’ятаєш, як ти приносив мені квіти? Тепер я тобі їх несу. Як тобі Там, коханий?

У відповідь було чутно лише приємний, теплий вітерець, що віяв з густо навішаними шишками не молодої ялини. На вкритому вінками хресті оселився великий птах з довгими ногами й з гордо піднятим прямим дзьобом. Вероніка злегка усміхнулась: «Ти тут! Тобі добре».


 

Юлія Фацієвич

29 років

83 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум