• Dews Mascot

Українка

 

Чи впевнені ви, що робите правильний вибір у житті? Наприклад, вибір професії, університету, національності? Деякі віщуни стверджують, що кожен із нас перед великою мандрівкою самостійно робить вибір де народитися і ким. Чому ж я схотіла стати нею? Українкою?

Все почалося ще в дитинстві, а точніше з книжок. Навчилась я читати наскільки швидко, що ніби народилась читаючи. За часів молодших класів, перед днем Святого Миколая я попросила книгу «Дивовижні пригоди у лісовій школі» Всеволода Нестайка. Хай буде благословенний той день та мить, коли під подушкою я знайшла подарунок, що був прочитаний мною за один день. Там же, в діалогах Баби Яги, Бабая та інших, я вчилася декламувати тексти та вірші.

Підростаючи, дивним чином почали поєднуватися в мені література та українка. Хто ми без нашого коріння? От і я не знаю. Та моя бабуся розкрила мені світ давнини: за життя прабабусі був створений родовід, а із ним в усному форматі збережений та наданий мені вирій минулих подій, що так сильно нагадує сучасність. Отак я і почала писати: твори, п’єси, вірші.

Оттак, рік за роком та день за днем і з'явилося перед мною питання майбутньої професії. І що ж я вибрала? Ідеальний варіант, що немає слабких місць – вчитель української мови та української літератури. А хіба це може бути помилкою? Ніколи. Мова нації є без винятків затребуваною в будь – яких ситуаціях.

Двадцять четверте, нуль друге, дві тисячі двадцять другий рік. Початок повномасштабного вторгнення Росії по всій території України. В перший ж день невимовні втрати: мрій, спокою та життів. Черги до банкоматів, дефіцит товарів, страх перед безпорадністю, розгублені очі людей та тварин під гул сирен.

Я Анастасія Русланівна Бреус, студентка третього курсу філологічного університету іменні Винниченка, приватний репетитор української мови та літератури, українка вимушена стати біженкою після двох тижнів початку воєнних жахіть. Чотири дня в дорозі відчаю, товкотнечи, спостережень деградації та лиха. Під час їзди до кордону та його перетину я спала максимум дві – три години, при тому, що нога дитини, котра сиділа біля мене, постійно штурхала мене в плече. Я нічого не говорили не їй, не її матері, знала, що маля не спеціально в істериці, а від жахливої задухи, від якої багато людей непритомніло в потязі. Бідні жінки, в багатьох були кровотечі, моя мама, що їхала зі мною також, повноцінно виконувала клятву Гіпократу, рятуючи їх. Протягом всього - тяжкі сумки в руках, сухарі в роті та надія на краще в душі. Станція Львів стала кульмінацією. Дванадцять годин на ногах в черзі на наступний потяг, день змінила ніч, в тунелі вирують протяги та знахабнілі люди. Через кожні пів години новий потяг, а я ніяк не можу сісти на нього, ніхто не зважає на слово «черга», мене відпихують і я вже напевно годин з п’ять на одному і тому ж самому місті, при тому, що кінець черги вже поїхав, а я в середині і гадаю, чи то плакати, чи то використовувати ненормативну лексику. Раптом об'ява: «Шановні! Просимо зберігати спокій та триматися своєї черги. Зараз буде посадка на останній потяг. Наступний потяг буде вже вранці! Повторюю зберігайте спокій!». Спокою не було і в той момент я думала, що мене затопчуть. Люди аж хлинули. Раптом знову об'ява: «Зісталось останнє місце. Іще одна людина і все! Потяг відправляється!». Я не знаю як, але сам потік людей, що ледь не пробігся по мені виніс мене наперед, і я останньою, із своєю мамою, потрапила на потяг. Інші ж декілька тисяч людей були приречені на ночівлю в вокзалі, де вирував протяг.

Далі також було важко, проте без кульмінацій. Відчуття, що мене катапультою викинуло із України. Тепер я в Естонії, місті Тарту. Тут немає воєнних дій, але вони й надалі вирують в моїй душі. За що ж особисто я борюся? А за те, щоб зватися Homo sapiens. Я ніколи не думала, що терміни «бомж» та «біженець» може ототожнюватися. Я не стверджую, що це булінг, але запевняю, що місцеві інших країн дивуються, що ми освічені люди при дипломах. Чому? Бо ми поприїжджали опухлі від бід, налякані, знесиленні та трохи в обідраному одязі після бомбардувань? На війні цяцьою не будеш.

Українка важкої праці не боїться. Відіспавшись тиждень після прибуття я почала працювати офіціанткою, паралельно шукаючи роботу по фаху. Я отримала багато відмов і все з одним сенсом: «Вибачте, нам не потрібна ваша українська мова». Стресом для мене стала розмова з керівником ресторану: «Насте, не засмучуйся, ще знайдеш ти роботу. Ти ж поки що просто гарна добра дівчинка, котра закінчила школу». А що б йому! Та невже … а вступ до університету ніхто не рахує?! Я два роки готувалася до ЗНО, із першого разу мене зарахували, перша в списку, в мене бюджет; чотири роки стажу репетитором, бо з першого курсу вже викладала, спочатку із малесенькими діткам, а потім старше. І це я отак тільки школу закінчила?! От тобі відношення поза межами твоєї країни, не б'ють звісно, але обезцінюють, що аж душа болить.

Чи знайду я роботу вчителем чи ні, я досі не знаю. Але чи зробила я правильний вибір щодо професії та національності? Я вам скажу… Так! Ніяка мова в світі не може бути актуальною чи неактуальною. Що таке мова передусім? Це вся наша інформація. Справді, код нашої нації. Дослідивши словник кожної мови різних країн, ми можемо побачити чим вона живе, на чому вона робить акценти, що для неї головне, а що зовсім не варте уваги. Те ж саме стосується нас. Я українка, але я людина. Ти не я, але ти також людина. Ми можемо мати різну релігію, іншого президента, відміні смаки та не такі як в усіх традиції. Але нам болить однаково, коли радіємо між нами немає різниці, інші емоції пробирають нас теж тотожно, ти народився так само як я, то в чому різниця, що я українка?

Я знаю чому я захотіла бути нею. Бо немає різниці, що я оберу. Чи я українка, чи американка, чи африканка… я перед усім людина!


 

Бреус Анастасія

21 років

22 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум