• Dews Mascot

Фей не буває.


 

– Фей не буває! – мій син дивиться на маленьку сестру, яка завзято обирає між двома дешевими чарівними паличками на полиці супермаркету. Обидві палички рожеві, коли нажимаєш на кнопку зірочка на кінці починає світитися різнокольоровими світлодіодами. Донька усміхається і махає кожною з них. Палички замотані у прозорі пакети і коли вони розсікають повітря, то матеріал шурхотить і забавляє дівчинку ще більше.

– Бувають, теї… – ображено поправляє вона брата. Даринка ще не говорить букву «ф» - і майже всі букви які не може вимовити міняє на «т» або «д». – Я тея!

– Не буває, – брат починає з нею сперечатися і я смикаю його за рукав куртки.

– Облиш її, вона фея! Яку паличку беремо? – я присідаю біля доньки і бачу як вона ретельно обирає між двома однаковими дешевими іграшками. Нарешті вона хапає одну.

– Дістань! – командує малеча і я звільняю паличку від упаковки. Вона одразу натискає кнопку. – Дінь, дінь! – донька запалює світлодіоди і тягне до мене руки, аби я посадив її у візок з продуктами. На її обличчі щастя. Люди, що проходять повз теж не стримують посмішки. Маленька дівчинка, вся у рожевому із зіркою, що світиться яскраво контрастує із порожнечею полиць у супермаркеті.

На третій день війни у Києві з полиць вигребли майже все їстівне. У величезному ангарі супермаркету лише довгі пусті полиці, невеличкий стенд із делікатесами і кілька великих сіток картоплі що розсипані просто на полу біля овочевого відділу. Приміщення нагадує декорації з фільму-апокаліпсису. Проте всупереч голлівудським стандартам мешканці міста не перетворилися на небезпечних злочинців. Війна всіх об’єднала. Люди діляться новинами про наявність продуктів у доступному радіусі. Трошки шуткують. Незнайомці розказують де можна купити хліб, де завезли яблука і яйця, а де навіть є крупи. Люди навкруги зосереджені та спокійні. Згуртовані.

Сьогодні ми всією сім’єю вийшли на полювання у найближчий магазин. Казали, що зранку тут було борошно, спагеті та банани. Проте по обіді, коли ми добралися сюди залишилося тільки борошно. Ми знайшли ще кілька упаковок чаю та туалетний папір. Пощастило забрати останню упаковку із не надто дорогих. Вже майже на виході донька побачила чарівні палички і я не зміг відмовити.

– Дивись, по акції, – я бачу щасливі очі дружини, яка кидає у візок упаковку підгузків.

– Як мало треба жінці для щастя, – посміхаюсь я, – підгузки і чарівна паличка.

– Мені можна тільки паличку, – дружина цілує мене і ми прямуємо до каси.

– Можна мені лимонад? – син дивиться на мене і я обережно пояснюю, що зараз війна і лимонаду немає. Треба трошки почекати поки завезуть. – Може хоч вафлю? – він не здається а я качаю головою. Їх теж немає. Як немає сиру, ковбаси та багато чого ще.

– У нас дома є шоколадка, – моя дружина обіймає сина і він заспокоюється. Принаймні ззовні. Я бачу як йому тяжко у сім років усвідомлювати те, що відбувається навколо.

Ми стаємо у чергу на касу. Перед нами французькі журналісти, які понабирали два пакети продуктів - дорогі стейки, хамон, упаковки печива, сосиски за ціною маленької яхти та банани.

– Де вони їх взяли? – дружина дивиться на банани.

– Хто раніше приходить, той більше знаходить, – я викладаю на стрічку продукти. Намагаюся забрати у феї чарівну паличку, проте марно. Вона змахує нею у сторону журналістів і каже їм «привіт». Французи машуть у відповідь. Даринка вдає зніяковілість і проситься до мене на руки. Вже на руках знову повертається до хлопців і махає в їх сторону паличкою.

– Дінь!

Ті вже відверто сміються і навіть касир починає пробивати товар трошки позитивніше. Коли діло доходить до бананів виявляється, що вони їх не зважили. Касир намагається пояснити хлопцям що не так з бананами… проте мовний бар’єр виявляється сильнішим. Я ставлю фею у візок і кажу французам, що зараз повернусь. Хапаю їх банани і біжу у зал. Швидко важу, повертаюся на касу і віддаю фрукти. Працівниця пробиває їх і разом з ними наші підгузки. Я хочу заперечити, проте француз зупиняє мене.

– У мене вдома теж дочка, їй 6 місяців. А в нас за все платить фірма. Ми вдячні за допомогу і хочемо заплатити, – каже він англійською а я просто дякую йому за щедрість. Зараз не час для зайвої гордості.

За кілька хвилин ми виходимо на спорожнілі вулиці. Протитанкові їжаки та мішки з піском встановлюють на кожному кроці. Місто випускає кігті і готується до бою.

– Що це? – запитує мій син.

– Це аби зупинити танки, – пояснюю я і розумію як це абсурдно звучить у 21 сторіччі в центрі Європи.

– Пішли скоріш додому, я змерзла, – дружина трохи нервує, проте не хоче показувати цього при дітях. І ми прискорюємо крок.

Вдома син отримує шоколадку, а фея намагається перетворити нашого собаку на єдинорога. Вона торкається нього паличкою і каже:

– Іго-го…

Поки діти зайняті я вкотре перезбираю тривожну валізку і наплічник із необхідними речами. У перший день ми накидали у сумки багато зайвого і забули все важливе. Тепер слід спокійно все перебрати і дійсно взяти найнеобхідніше. За кілька годин почнеться комендантська година. Треба ще встигнути приготувати вечерю та погуляти собаку. Сьогодні ми вирішили переночувати в метро, адже вночі нам обіцяють активність ворожих ДРГ та масовий обстріл. Дітям ми розказуємо, що це пригода. Син розуміє, що ми обманюємо але підтримує гру і розказує сестрі, що ввечері усі рушать у захопливу мандрівку де ми будемо спати разом із «ту-ту». Фея не може стримати захоплення і дочекатися подорожі – метро то її пристрасть.

Я кормлю собаку і ми з ним виходимо у зимову прохолоду. Ліхтарі не горять, вулиці темні та колючі. У сусідньому домі горять два вікна. У нашому лише три. У перші два дні всі сусіди виїхали на Західну. Десь вдалечині чутно постріли та далекі вибухи. На вулиці жодної людини. Відчуття не з приємних. Чомусь уявляю, що просто зараз можу зустріти ту саму таємничу ДРГ і що тоді? Маленький собака може лише їх насмішити… а в мене навіть ножа немає… не те що пістолета.

Повертаюся додому і ми збираємся. Беремо каремат, кілька ковдр, наплічник із найнеобхіднішим. Тривожну валізку бере дружина.

– А як же собака? Ми ж його тут не залишимо? – мій син присідає біля нашої дворняги. – Йому ж теж страшно.

Я дивлюся на дружину, на сина і на собаку. Розумію, що цей вечір буде незабутнім.

– Ти несеш відповідальність за тих кого приручив… собака на тобі, – мій син киває. І ми вирушаємо у сторону метро. До початку комендантської лише п’ятнадцять хвилин, тож треба поквапитись.

На вході у метро невеличка черга. Всі пригнічені та налякані. Собаки, кішки … дорослі і малі. Метро перетворюється на якійсь Ноїв ковчег, що балансує у темряві підземних тунелів. Біля входу на ескалатор наш собака починає нервувати – він ще жодного разу не був у метро. Син заспокоює його та бере на руки. Тварина тремтить та сіпається. Хоче вирватися з рук.

– Тут потрібна магія, – я прошу Даринку застосувати паличку. Вона запалює вогники і легко торкається собаки. На диво та перестає сіпатись. Хоча все ще тремтить.

Виходимо на станцію – вона заповнена людьми. Усе метро перетворилося на суцільне лежбище. Тут сидять на матрацах та ковдрах, лежать просто на підлозі на якихось газетах. Хтось облаштував справжні ліжка та розкладушки. Є навіть кілька наметів. Це інший світ сповнений невизначеністю очікування. Тут важко дихати, відчуття загального відчаю та нервів просто збиває з ніг. Станція наповнена звуками дитячого плачу, лаю собак та нявкання котів. Ця какофонія змішується із гомоном обговорення телефонних новин та храпом найспокійніших.

Місць біля входу немає, тож ми йдемо углиб станції. Нас проводжають поглядами. Я бачу декілька знайомих обличь і вітаюсь.

Біля однієї з колон є вільне місце для нашої родини. Я скидаю наплічник та ми починаємо облаштовуватись. Застеляємо підлогу, ковдри… дістаємо воду та термос із чаєм. На станцію прибуває потяг і наш собака просто божеволіє. Син ледве його заспокоює. Вони разом сідають на ковдру і він з долоней дає тварині трошки води.

– Йдемо, тату… – Дарина смикає мене за рукав, стискає міцніше чарівну паличку і вирушає знайомитись із людьми. – Чому всі сумні?

– Вони чекали на фею, – кажу я і донька радіє, вмикаючи зірочки.

Ми йдемо до ескалаторів. Даринка махає паличкою та вітається із всіма. Вона посміхається їм, дарує трошки своєї дитячої магії. Запалює посмішки. Біля одного з найгучніших храпунів вона зупиняється і починає його передражнювати. Тепер посміхаються всі хто поряд. За кілька годин маленьку фею вже знає вся станція. Вона доторкнулася до всіх собак та котів, познайомилась із дітьми, розповіла кілька історій про «тей і ту-ту» бабусям, яких зустріла. Сходила до туалету із головою станції – моцною тіткою у формі метрополітену та позагравала із військовими, що стояли біля входу.

– Як вона це робить? – запитує мене син, дивлячись на людей, що посміхаються один одному та на Дарину, що пурхає станцією.

– Дівчата вони всі…трошки феї, – я підморгую йому, – скоро і сам дізнаєшся.

Донька засинає під самісінький ранок. Біля шостої. У неї просто закінчується завод і сили дарувати радість іншим. В один момент вона лягає мені на груди і просто відключається від виснаження. Я сідаю разом із нею на ковдру і накриваю іншою. На станції стає тихше, немов усі люди та тварини хочуть дати їй відпочити. Мої вже давно сплять, тож можна і собі закрити очі на годинку, поки не відкриють станцію.

За дві години ми збираємося і рушаємо додому. Уся станція прощається з нами і махає Даринці.

– Прощавай, фея!

Вона у мене руках, сонна та устала, майже не реагує на людей. Проте я відчуваю, як все змінилося. Те що ще вчора було таким пригніченим і безнадійним, зараз має зовсім інший вигляд. Люди сповнені надією та радісним передчуття майбутнього. Не знаю, чи це магія моєї доньки…чи просто збіг обставин.

– Даринка … ти справжня фея… – брат смикає її за руку, коли ми виходимо на вулицю.

– Я не тея… я киця, – сонно каже донька і міцно обіймає мене.

– Тоді я заберу твою чарівну паличку, – каже син. – Я теж хочу дарувати радість.

Я дивлюся на дружину і ми посміхаємося один одному. І навіть повітряна тривога, що починає звучати, не псує нам настрою.


 

Даровський Ігор

40 років

15 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум