• Dews Mascot

Я вірю...



 

Я прокинулась у квартирі моїх батьків о 6 годині ранку 24 лютого від шуму літаків та вибухів. Увечері, напередодні цього жахливого дня, я обговорювала у літературному чаті ймовірність того, що на нашу країну нападуть. Усі вірили в це, але хотіли б помилятись. Зі сльозами на очах я зібрала два рюкзаки й вирушила у далеку подорож до родичів на захід. У тягучці я згадувала своє життя: улюблену роботу, несамовите, але таке повчальне кохання, моїх веселих та відданих друзів, мрії та цілі на майбутнє. Я боялась померти у тій машині, так і не побачивши яскравого життя, яке, як я вірила, чекало мене у найближчі роки. Собака під моїм боком скиглила від кожної зупинки у заторі.

Нас поселили у літньому будиночку. П'ятнадцять квадратних метрів стали для мене в'язницею. Я ніколи не була так близько до своїх батьків. Почалося моє особисте пекло. Я познайомилась зі своєю далекою ріднею: чотирнадцять осіб на один двоповерховий будинок, який стояв поруч із нашим. Кожен ранок починався зі здохлих мишей на подвір'ї, удень було чутно, як тітка моєї мами кричить на бабусю, це приправлялося симфонією зойків моєї маленької сестри в п'ятому коліні, а увечері пес дядька намагався по-дорослому погратись із моєю ногою. Щодо самого дядька, то, коли я втратила роботу та знайшла нову онлайн підробітку, він підходив до мене зі словами "Навіщо ти працюєш? Увесь час за ноутбуком. Йди погуляй". І я виходила. Інколи. Втікала на озеро, де могла вільно подихати декілька тихих хвилин, поки матір не почне дзвонити із панічними вересками, що мене можуть скривдити, тому потрібно хутчіше повертатись до дому. Вночі, коли була повітряна тривога, ми усі, крім бабусі, спускалися до "бункеру", де потрібно було спати на підлозі, тому що усім не вистачало місця, та поводитися тихо, адже у сусідній кімнаті спить мала дитина.

Так пройшло три місяці. Я мала уявлення, що іншим людям важче за мене, що їх будинки взагалі зруйнували. Але, коли я вирвалася до рідного міста та зустрілась з друзями, зрозуміла, що моє життя було схоже на клітку. Коли інші проводили з батьками лише один місяць чи втікали з коханими до Львова, я терпіла хропіння, сварки, запах IQOS у закритому приміщенні та тотальний контроль кожного руху. У мене не було особистого простору — скрізь були люди, які так само як і я хотіли самотності, тому дивилися на мене поглядом злого вовка.

Зараз я намагаюсь знайти нові цілі у житті, надсилаю донати з грошей, котрі отримую на неулюбленій роботі, трішки сумую за минулим життям та шукаю житло. Адже батько повернувся додому, тому час знову втікати. Я вірю у нашу перемогу, але так ненавиджу те, що мені доводиться все це переживати.


 

Анонімний автор

17 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум