• Dews Mascot

Я - Катерина і я з Харкова



 

Мене звати Катерина, мені 27 років, я з Харкова. Весь цей жахливий час я тут. І це моя історія війни.

24 лютого був мій довгоочікуваний вихідний. Я мала вдень піти на манікюр, але вранці мені подзвонив мій хлопець Олександр і сказав:

- Котик, привіт! Ти спиш? Котик, війна почалася, все! Росія на нас напала, танки вже стоять навколо міста. Ти ж там на нігті збиралася, ти, будь ласка, не йди туди. Я зараз прийду додому.

- [ ] Я сонна не повірила йому. Але трішки ширше відкривши очі, побачила, що в мене купа повідомлень на Вайбер: мої дівчатка з аптеки не вийшли на роботу, а салон краси, куди мала йти на манікюр повідомив, що у зв’язку з ситуацією не працює.

- [ ]

Мені не було страшно. Зовсім. Я вийшла на вулицю і не помітила ніяких змін того дня. Сашко прийшов і став панікувати, казати, що треба купувати багато їжі, води, цигарок. Колись, 2014 я це вже бачила у Сєвєродонецьку, тому залишалася спокійною. Їжі купила не багато. А ось вже наступного дня місто вимерло. Людей нема, магазини не працюють, світла на вулицях нема, транспорт не ходить. До того ж холодно. В мене якось не вкладалося в розумі, чому все так швидко зникло? Але мій хлопець рішуче мені сказав, що щось вигадає, мене саму не залишись та все в нас буде добре. Мій герой!

І вигадав. Питну воду ходив набирати на джерело за 2 км від будинку. Зимою, по снігу і холоду носив по 20л чистої води.

Я працювала в аптеці, всі мої дівчатка-колеги виїхали, залишилася лише я, але продовжувала працювати. Транспорт не ходив, тому пішки йшла до аптеки годину, а потім годину під обстрілами додому. Але страшно мені не було. Мій герой весь час був зі мною. Він почав дзвони усім знайомим, питати, чи потрібні комусь ліки. Так, переляканим людям, що сиділи у підвалах, ліки були потрібні. Тому ми купували ліки в моїй аптеці, а потім Сашко ніс пішки ці ліки і міняв їх на їжу. Приходив втомлений, з мокрими ногами під саму комендантську годину. Ну як не пишатися ним? Пам’ятаю, як раділа шматочку сиру і шматочку вершкового масла. Хліб купували 4-денний, але і йому раділи. Ось так виживали перші 10 днів, а потім ліки в аптеці закінчилися.


Вдалий день.

В один день у нас вимкнули світло. Насправді, вимикало його декілька разів, але в той раз вимкнуло на 11 днів. Я прокинулася вранці, почала збиратися в аптеку, щоб зарядити телефон, павербанк. Іду, а мені назустріч ідуть люди з лотком яєць на 30шт. Потім ще, й ще. Я розумію, що десь продають яйця, питаю, знаходжу, купляю і повертаюся додому, тому що слизько і не зручно з ними йти. Спроба 2 дійти до аптеки, але бачу, що хліб продають і черги нема, бігу, купляю свіженького 2 батони, несу додому. Спроба 3 - іду, бачу як іде машина м’ясокомбінату і гальмує, я бігу за нею. Так я купила ще сардельки з сиром. Це був мій день, я відчувала себе переможицею, та ще і до аптеки дійшла і гаджети свої зарядила. Бо за день до цього я стояла 2 години в черзі за хлібом, а його так і не привезли. Замерзла як собака.

А Сашко мій тим часом роздобув нам в квартиру автомобільний акумулятор, тому ходити так далеко вже не потрібно.

На 8 березня не знаю як , не знаю де, але знайшов і подарував мені квіти. Це неймовірний для мене вчинок.

Десь з середини березня мені знайшли нових колег і привезли товар в аптеку. І ми продовжили працювати.

Олександр теж знайшов роботу, хоча, чесно кажучі, це робота знайшла його. Один з його знайомих, котрим він допоміг, приніс ліки в тяжкі часи, запропонував, навіть попросив Олександра працювати водієм-санітаром. Це забирати вмерлих людей і везти їх до моргу. Він погодився, бо часи такі - вибору нема. Дали йому машину і він став працювати. Десь через тиждень він приніс додому шматок сирого замороженого м’яса. Це перше м’ясо за місяць війни. Я так раділа цьому. Доречі скажу, що ми жодного разу не отримували гуманітарну допомогу. Це наша принципова позиція. Ми молоді, здорові, розумні люди. Ми заробимо собі на їжу. А гуманітарна допомога нехай краще буде людям похилого віку, інвалідам - тобто тим, кому вона дійсно потрібна.

Десь в той час поступово стали відкриватися великі супермаркети. Перед дверима були черги, запускали по 20 чоловік. Було так, стоїш собі, чекаєш, аж раптом вибух і чорний дим валить. Дивишся - ага, далеко, і стоїш собі далі, з людьми в черзі спілкуєшся. Страшно не було.


Напочатку квітня я дізналася про свою вагітність. Я була в шоці. Чому саме зараз, що робити? Мабудь, всі жінки таке думають, коли це не заплановано. І я взяла відпустку на місяць. Пішла до гінеколога, зробили обстеження, підтвердили вагітність. Наступні декілька днів я багато мислила, освідомлюючи, що тепер всередині мене є нове життя, нова людина. Аналізувала свій стан. Перебирала варіанти, як краще діяти для нього. Може виїхати на час, може залишитися.

12 квітня, пам’ятаю, легла відпочити десь о другій годині дня, і тут бах… бах… я злякалася. Десь дуже близько прильоти. Вони і раніше були близько, але злякалася я вперше. Побігла в коридор, сховалася за трьома стінами. Серце билося так, немов зараз вирветься із грудей, дихання сбилося.

Дочекалася, коли вибухи закінчаться, підійшла до вікна, побачила, що в сусідньому будинку вибило дерев’яні вікна, пластикові цілі. Вийшла в під’їзд, а він увесь засипан битим склом від під’їздного вікна. На вулиці, перед дверима в під’їзд також скло. Я повернулася в квартиру, взяла віник і пішла підмітати. В цей час мій Олександр приїхав додому, бо переживав за мене, такі вибухи, навіть йому неспокійно стало. Подарував букет тюльпанів. До мене приєдналися сусіди. Разом ми швидко все зробили.

А ввечері того дня в мене стався зрив вагітності. Писати про це боляче. Тож залишу просто фактом.

З того дня я боюсь вибухів. Здригаюся кожного разу. Потім сухість в роті, серце швидко б’ється, руки тремтять. Останні рази, коли лякаюся від прильотів, мимоволі починаю плакати. Мабудь, у моєї психіки був якийсь ліміт.


Наразі, працює тільки Сашко, я ні. Береже мене після того випадку. Доречі, він тепер не тільки в місті працює, а виїжджає на передову. Забирає загиблих орків і везе їх на морг. Там є журнал, де все фіксується. Так от він так в називається « Журнал обліку орків». Я спочатку не вірила.


Приблизно починаючи з травня, життя у місті стало повертатися в режим мирного часу. Один за одним стали відкриватися магазини, перукарні, кафе, спортивні зали, пійшов транспорт навіть. Ілюзія, що все добре. Але є нюанс - можна вийти викинути сміття і вмерти. А можна навпаки - вийти викинути сміття, і саме це врятує тобі життя. Бо ніколи не знаєш куди прилетить наступного разу.


 

Крук Катерина

27 років

13 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум