• Dews Mascot

Я - УКРАЇНА!

Оновлено: 9 серп.



 

За тиждень - весна! Життєдайна пора. Час найніжнішої зелені і пахучої вологої землі, синіх пролісків і перших підсніжників, найпрозорішого неба і теплого сонечка! Як же я чекаю сонця! Кожною клітинкою свого тіла. Мить, коли вберуся у смарагдові оксамитові шати. І виглядатиму квітів. Рідних перелітних птахів, що принесуть відгомін весняного вітру і... Ох, леле, замріялася...

І з нею мріяв весь народ. Юнка швидко протерла ще матове лютневе сонячне скельце, змахнула денний пил із вечірнього неба, посміхнулася і поспіхом розкинула нічні завіси. "Якась дивна тиша?" - гайнуло у думці. Декілька милих зірочок грайливо підморгнули блиском, і оксамитовий сон закутав землю. Кожна клітинка мого тіла, кожен закуточок мріяв, снив... Подорожами і далекими країнами, маминими пиріжками і кухликом теплого домашнього молока, службою у церкві чи витирав піт на складній операції... Хтось проводив шкільний урок чи святкував перший День народження, а хтось линув у весняний сад і до батьківської хати... Кожному різне. Рідне. Своє.

Різкий біль. Я похапцем зірвалася на ноги. До вікна. Ранок. Усі ще спали. Ламало все тіло. Стихало і знову боліло. Чи не ковід? Вибух. Зарево. Один. Другий. Стало страшно. Панічно страшно. Кожна клітина мого тіла здригалася, металася від невідомості. Від болю, паніки, але більшістю керував страх. Темрява ще густо вкривала домівки. Та зрозуміло було одне - це щось чуже, неочікуване, зле, не мирне. Пропасниця? Мої руки, ноги, голову прострілювало важке залізяччя. Воно вибухало, рвало на шматки одяг, тіла, землю, камінь... Здригало повітря і не давало дихати. Гарячі снаряди ранили і знищували мої головні вени і артерії. Били по скронях. А особливо пекло під Серцем. Його атакували найсильніше. Мабуть, хотіли зламати з корінням. Моя мирна весна вдихнула чиюсь люту нелогічність. Я - маленька працелюбна, мирна країна зі своїми звичаями і мовою. Споконвіку видирала і вигризала право на своє незалежне існування. У розквіті сил. На свою 30 вільну весну отримала найстрахітливіший подарунок. Удар в спину. Війну! Не вкладалося у голові! Як? У часи, коли навчилися рятувати від найпекельніших хвороб? Коли лікарі забирають із того світу смертельно хворих трансплантаціями органів? Розвинувши найрізноманітніші технології у всіх сферах, хай навіть у порівнянні, мого скромного буття?... Серед мирних блакитних горизонтів, що чекали посівної? На усмішках моїх дітей і немічних старих, наречених і молодих юнаків посіяти війну? Смерть? Лихо? Невідомість? Хто? Навіщо? Чому? По якому праву? Ці питання разом із галасом, ревом, криком, зойками, морем плачу і звуками ракет, літаків, гелікоптерів хвилями колисали мозок. Волосся ставало дибки. Тіло судомило. Спазмували судини від людських до Чорного моря. Боліло... Боліло скрізь: від маківки до кінчиків пальців на ногах. Чума! Пошесть! Лють! Е, ні! То рятували сусіди! Трясця...Рятували, винищуючи війною. Намагаючись стерти з обличчя Європи. Бо їм невгодно. Від війни не сховатися. Від неї не придумали ліків. Мозок рішуче наказав вистояти. Відбиватися. Вижити. Мені з ним пощастило. До цього часу у нього не вірили...

На щастя спрацював загартований століттями імунітет. ДНК нації. Козацький дух. Гени дідів і прадідів, що прожили найстрашніші геноциди світу цього. Вийшов неперевершений коктейль Молотова, що колотив що не кожен двір у моїх містах.

Жодна жива душа не лишилася байдужою. Багатомільйонна лавина стрепенулася, як ніколи раніше. Збунтувалася. Згуртувалася. Не змирилася. Не скорилася. Не схилилася. Не завмерла. Не зустріла кляту орду караваями і обіймами. Російський корабель іди... З автоматами, гранатами, голіруч, літаками, дронами, байрактарами, джавелінами і з моїми синами я почала свій черговий бій за місце під власним сонцем, на рідному чорноземі, під мирним допоки нескореним небом.

День, другий, третій...Нечисть ще танцювала у пекельному намірі захопити моє Серце бліцкригом. Та мої люди - неймовірні! Сильні і мужні. Чоловіки і жінки. Старі і молоді. На передовій і в тилу. У містах, містечках, селах, селищах і кутках. Як олов'яні солдатики тримають від Заходу до Сходу, із Півночі на Південь. З любов'ю і прагненням миру. Понад два мільйони мого насіння: жінки і діти, знайшли спасіння під мирними шматками неба. Повз кулі виродків і заграви вибухів, наосліп, із найріднішими на руках долали сотні кілометрів... Біженці... Яке страшне слово... Сироти при живій молодій країні. Розкидані у багатьох містах країн Європи. Та, головне, врятовані, зігріті і захищені. Відлягло. Ті, хто рятують на відстані. Везуть гуманітарну допомогу. Закривають небо своїми молитвами. Кричать про мене у Світі. Про мирну Батьківщину, що вкрив божевільний. Що вбиває моє насіння, плюндрує оселі, проливає мою кров, стискає груди і рве з корінням волосся. Як іржа, з'їдає села і величезні міста. Безглуздо. Потворно. Моторошно. Я плачу. Щодня ці сльози різні. За своїх хлопців в пекельних боях чи холодних ровах. І благаю весну поквапитися. За матусь, які у муках і темних підвалах народжують діток. Радію. Я - мати. Мати усіх тих, хто відлетів у чорне простріляне небо. Я - Мозок, який за 24 дні постарів, посивів, але змужнів, перебоявся і з гордістю залишився у Серці. Я - діти... Сто і дев'ять... І чи то останні... Ридаю...Закатовані нелюдами. Ніколи не пробачу! Я - кров. У жилах моїх найкращих синів і доньок. Козаків і козачок, які тілами відстоюють кожен клаптик мого понівеченого тіла. Кров на руках ворога, що змиється не весняними дощами, а сльозами їхніх матерів і вічними розкаяннями. Я - життя. Яке подекуди тліє у підвалах, у голоді, холоді, без права на зелені коридори. А ще я життя за колючим парканом, де не стріляють. Вірю, що усі, хто там, обов'язково повернуться. Бо разом ми сила.

Мої дні стали однаковими. Пахнуть попелом. Іноді щастить десь бути необстріляною. Слава моїм хлопцям! Когось дістають з-під завалів, комусь щастить йти на роботу. На мене дивиться Світ. Зиркає на розруху, катастрофу, смерть, на війну. Дивиться з боку. Зі свого теплого дивану і блакитного екрану, поїдаючи гамбургер і захлюпуючи колою. Не квапиться... Думає... Я кричу! Він думає. Санкціонує. А я - самотужки. Закриваю небо, землю, і рятую його! Своїми синами! Агов, Світе, а не за дорого? Тисячі життів... Я ридаю... Стоячи на колінах перед їхніми матерями, перед мирними жителями...

Кажу величезне спасибі країнам, які підтримали, допомагають ліками: живими і сталевими. Ліками від смерті. А доти вона ходить порожніми розтрощеними вулицями і говорить. Тишею і всюдисущою вовчою сиреною. Стривай, нечисте, тобі ще не довго!

Я - Серце. Я - Мозок, з вуст якого щоранку ловлю: "Я не знаю дати, але знаю, що обов'язково!" Я - ледь дихаючий Маріуполь, Харків, Чернігів... Я - винищена Буча, Ірпінь, Гостомель... Я - пісня і невмирущий гумор. Я - душа, що не вмирає. А за тіло ми попросим у Бога. Мільйонами молитов. Заради неньки! Я - Україна...


Допоки душу я тримаю у руці,

Допоки Бог у серці править службу.

Ще не остання сплине на щоці...

Та закарбуй. Не мушу. Навіть в дружбу!


 

Анна Степанюк 37 років

21 перегляд0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум