• Dews Mascot

І БУДЕ ВЕСНА...



 

Історія "очима однієї дівчинки"


Потяг рушив

Ми залишили Ласку удома, хоч його уже й немає. Мама каже, що Ласки також немає в нашому домі, вона полетіла на хмарку, таку ж білу й пухку як і вона сама. Я подумала, це мабуть добре, адже коти люблять спати там де мякеньке. Добраніч, Ласко, я теж лягатиму спати.


Не спиться

Дивна річ, варто лиш заплющити очі, то приходять вони. Стає лячно. Ніби чорні тіні, що не мають облич. Я й досі не можу пригадати жодне, лиш пригадую їхні крики у перемішку із сльозами мами. Вона міцно притискає мене до себе й затуляє очі, може тому я й не можу згадати тих, хто забрав у мене татка.


В підвалі сиро й темно

Мені спершу було навіть цікаво там, коли був дядько Стефан. Він показував нам різних звірів на стінах за допомогою світла ліхтаря й рук, це було чудесно, ніби у справжньому театрі. Ми придумували історії і вони оживали на сірій стіні, ніби розфарбовуючи її. Дядько Стефан грав у театрі, тільки у цей театр влучила російська ракета, як і у його дім. Тож цей невеличкий підвал став для нього сценою, а ми глядачами і нам це подобалось.

Лиш одного дня він пішов і не повернувся.

Марта сказала, що він більше не прийде, як і її брат, що пішов більше тижня тому й досі не прийшов до нас. Марта відтоді багато плаче...

В цей день моя мама пішла по воду. Я дуже боялась що вона як і дядько Стефан й брат Марти не повернеться. Та мама прийшла зовсім невдовзі й принесла достатньо води й маленьку квітку і сказала, що надворі вже весна. Я так люблю весну, а ще квіти. Мама тоді вплітала мені блакитну квіточку у коси й співала:

На ромашковому полі,

Де птахи живуть на волі,

Там волошок очі сині,

Це на рідній Україні

Там є ще три куплети, і я їх навіть знаю, бо мама співала мені цю пісню, коли ще не прийшла війна, а небо було не таким сірим, а схожим на волошкове поле. Тепер дим закутав його і воно спохмурніло як і ми всі.


У місті пусто

Легкий вітерець торкнувся моєї щоки вперше за довгий час. Мама взяла мене на руки й сказала, що зараз ми зіграємо у гру "не дивись, а уявляй". Я заплющила очі й уявляла усе про що розповідала мені мама.

"- Ось широкий лан, а обабіч тече ріка, чуєш доню як шумить? Це вона поспішає стати морем".

Я й справді чула шум ріки і шелест трав, хоч у нашому місті немає річки. І де ж їй тут узятись? Та я бачила її мов наяву. Гра була дійсно цікава, та я ... я... порушила правило. Я відкрила очі.

І все вмить зникло. Порожні вулиці міста, мій дитячий майданчик й будинки, що мов із конструктора були розкладені на детальки. А ще... дядько Стефан. Він лежав непорушно.

Я хотіла крикнути, щоб він вставав, бо на землі так холодно, ще застудиться. Що він чудовий, ні, найкращий актор, і що я йому вірю. Але замість цього я чомусь заплакала, мені здалось що він мене не почує. Він став частинкою тихого міста назавжди.


Потяг прибув

Ми вийшли на станції, до нас із посмішкою крокувала огрядна пані у червоній сукні. Я б хотіла сказати, що вона схожа на помідор, та це не ввічливо. Тож, це була пані у червоній сукні, яка ще й виявилась моєю двоюрідною тіткою.

Ми тепер живемо тут, у Кракові. Це місто також тихе, та тут тихо не тому, що порожньо. Тут просто немає вибухів от і все. Я знайшла нових друзів і їх аж двоє - Терезка й Андрій, вони також з України їхні будинки теж порозлітались на детальки.

Я б хотіла, щоб татко, Марта, дядько Стефан, бабуся й мої шкільні друзі теж приїхали сюди. Тут весна і тут немає війни.

І щоб мій будинок, мов конструктор зібрали заново, й будинки Терезки, Андрія й інших і ми змогли повернутись додому. А чорні тіні щоб зникли назавжди.


 

Оля Вовк

22 роки

60 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум