• Dews Mascot

***Пазл***


 

Був звичайний літній день. Вікна їхньої нової квартири виходили на маленький скверик, де поодинокі жителі маленького німецького містечка, часто були зайняті своїми розмовами, і зовсім не помічали, що у них з’явились нові сусіди.

Зорянка сиділа за столиком світлої великої кімнати і складала пазл. Її мама поралась у іншому кутку за кухонною плитою, готуючи обід на них двох та ще на стареньких господарів цієї квартири - гера Шульца та його дружини, що гостинно надали їм з мамою можливість пожити в них в гостях, поки не закінчиться війна у них вдома в Україні.

Складанка у Зорянки була не звичайна. Це було їхнє сімейне фото, яке колись вони з татом і мамою зробили на відпочинку у якомусь з готелів Туреччини. Відтоді складанка стала улюбленою іграшкою. Зорянка любила скласти фото, тоді все розібрати на частинки, перемішати, перевернути іншим боком і складати уже навпомацки. Через якийсь час вона могла уже скласти пазл із закритими очима. Кожну його частинку вона відчувала на дотик. У правому верхньому кутику було небо, у лівому - верхівка пальми, посередині між ними - обличчя тата, що примружено дивився на сонце. На нижній лівій частинці складанки був шматок колеса яскравого спортивного авто, що стояло для фотографування, а пальмовий стовбур поєднував низ і верх. У центральній частинці було засмагле красиве і щасливе обличчя мами та татове плече, на яке мама схилилась. Справа по краю небо переходило у море і внизу вінчалося набережною, на якій вони стояли. Нижня центральна частинка пазлу вміщувала ноги тата і мами і коляску, на якій сиділа принцеса у рожевому купальнику та з рожевою соскою - то була вона - Зорянка. Їй тут було ще два рочки. А зараз уже цілих сім!

Пазл можна було повісити на холодильник, бо кожна частинка мала магнітну основу і тому все фото могло триматися без клею.

Зорянка висипала на стіл із пакетику усі частинки складанки і зойкнула. Мама коло плити так і підстрибнула від крику донечки.

- Що сталось, маленька моя? - запитала мама, продовжуючи помішувати суп і одночасно переглядаючи повідомлення у своєму телефоні.

- Тато загубився! - зі сльозами на очах відповіла Зорянка мамі. - Він же був, коли ми збирали речі. Я складала все разом до свого рюкзачку!

Зорянці здалось, що у відповідь на її слова у мами з грудей вирвався якийсь дуже дивний крик. Мама наче видихнула все, що було у неї на душі і при цьому плач перекрив її дихання, її тіло затрусилось і мама наче зм’якла і сіла коло Зорянки за маленький столик, поставивши руки на лікті і поклавши на них свою голову, закриваючи очі, з яких лились ріки сліз.

- Мамо, ти чого? Це ж всього навсього пазл? Та знайдемо ми його! - почала заспокоювати маму Зорянка таким голосом, яким за звичай заспокоювала її мама.

Мама плакала, а Зорянка у своїй маленькій, але дуже кмітливій голівці прокручувала, де ж могла бути та частинка. Коли вони виходили з дому у їхньому районі - Північній Салтівці - тато тримав її на руках, а складанка була в неї у рюкзачку. Тоді тато привіз їх з мамою на вокзал і допоміг знайти місце на боковій полиці у плацкартному вагоні, забитому дітьми, бабусями, мамами, старенькими дідусями, хлопцями і дівчатами, що мабуть, уже ходили до старших класів школи. Тоді поїзд рушив, і вони лише встигли помахати татові на прощання через дуже брудне вікно. Зорянка пригадувала, що діставала пазл, щоб погратися із двома іншими дітками, які їхали з нею у тому вагоні. Їх тато також залишився у Харкові, а вони з мамою і дідусем їхали у Львів. Мама переписувалась з кимось по телефону, і постійно витирала сльози. Зорянка пам’ятала, що коли клала складанку до маминої сумки, то побачила на її телефоні фото, на якому стояв тато і ще коло нього інший дядько і вони були обидва у військовій формі. За спиною у них обох був пістолет чи автомат.

Тоді, як вони стояли у черзі, щоб перейти кордон, то маму просили показати якийсь папір, що тато дозволив їй бути з мамою за кордоном. Зорянка швидко навпомацки дістала частинки пазлу, де був тато, мама і вона на колясці і показала прикордоннику свого тата, щоб той не сумнівався, що все гаразд. Маму пропустили з нею без того документу.

Після того, вони ще довго їхали у якихось автобусах, спали на розкладанках у чудових просторих польських школах, де, мабуть, вчаться оці дітки, яких вона бачила із вікна. Їй дуже хотілось з кимось погратися. Коли Зорянка винесла у двір школи погратися свій пазл, то дівчинка її виправила і сказала - то є складанка. Зорянці дуже сподобалось так називати свою улюблену іграшку. Потім надвечір вони з мамою знову сіли у автобус і поїхали далі, куди порадили добрі волонтери із польської школи. Вони дали мамі телефон гера Шульца і вони з мамою приїхали до стареньких німців, щоб тут пожити, поки війна не скінчиться.

Скільки вони були уже тут, Зорянка не могла точно порахувати, але розуміла, що уже довго. Приїхали вони сюди у зимових куртках та чоботях. А гуляти вона уже бігала у місцевий парк у нових босоніжках та сарафані, які мама принесла із центру допомоги таким як вони біженцям з України.

Мама продовжувала плакати. А Зорянка раптом згадала, що виносила складанку у парк. Вона підскочила і радісно оголосила мамі, що згадала, де тато, і що зараз принесе ту частинку з парку.

Зорянка вибігла із дому із надією знайти частину пазлу, де був зображений її тато. У її очах бриніли сльози, але очі випромінювали любов та надію, і віру, що вона знайде загублену частину своєї іграшки.


Біля плити, де мама щойно готувала обід, лежав телефон, на якому світилось повідомлення, яке сповіщало про втрату зв’язку із бригадою їі тата, тепер його вважали зниклим без вісті.


Зорянка забігла в кімнату із втраченою частинкою пазлу і радісно підбігла до мами.

-Мамо, тато знайшовся! Я знала, що він обов’язково знайдеться!

З очей мами капали сльози, Зорянка обійняла маму, так по-дорослому, як роблять виховательки у дитячому садочку, і промовила.

- Все буде добре, мама, не плач, він знайшовся! І обов’язково приїде тепер до нас!

****

Щодня до російського полону потрапляють українські воїни. Доля багатьох не відома.


З початку війни з України виїхало більше 5,5 мільйонів українців.


Район Північної Салтівки у Харкові знищений обстрілами рашистів.


Більшість тих, хто виїхав до Європи з міст, які знищені ворогом, не мають куди повернутися.


 

Катерина Пилипчук © липень 2022

42 роки

542 перегляди8 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум