• Dews Mascot

ДРГ


 

Є мене черговий жарт, з якого я починаю знайомство у нових компаніях: “у 2014 я була Юля з Луганська, а у 2022 стала Юлею з Бучі. Куди мені переїхати, щоб клятий руський мир перестав мене рятувати?” Тож коли ми почули перші вибухи, одразу зметкували, що з Бучі треба виїжджати якнайшвидше - така собі переселенська інтуїція. З собою тільки цінне - документи і собака.


Запакувалися в машину - п’ять дорослих і біленький шпіц, куди їхати незрозуміло, але точно зрозуміло, що подалі. Всі налякані, а пес - норм, їде з комфортом: його загорнули в пледік з їжачками, чухають, що ще треба? Напевно, подумав, що на море їдем, як в тому році. А то що сніг ще не потанув, то не його собача справа.


Але іншим в машині якось зовсім не весело - тиша, і напруга така, хоч вішай сокиру. Прямо за нами в Гостомелі бахає і димиться. В небі все рухається, а на дорозі стоїть. За годину ледь пару кілометрів проїхали - пішки і то швидше їй богу. Мій чоловік робить якусь абракадабру в навігаторі, після чого жіночка каже - “зробіть різкий поворот ліворуч”, чоловік розгортає кермо і ми от ми вже їдемо проти потока. Бачимо налякані і здивовані очі інших водіїв, типу передумали чи що? Але наш із ними зоровий контакт з ними недовгий, бо ми різко звертаємо в ліс.


- ти що, здурів? Куди ми їдемо? - нервово питаюся чоловіка.

- поїдемо просікою! - оптимістично каже він. - Буде швидше.


Я матюкаюся у відповідь, бо війна і можна, а пасажири з заднього сидіння принишкли, бо хай бог милує влазить в наші сімейні розборки. Собака висунув язика, хекає, і задоволено дивиться у вікно. А що? Ветеринарки ніби на горизонті не видно - лісок за вікном. Пригода!


Їдемо вже хвилин 20 по просіці. Якщо ви мали дитинство в міських джунглях - то я вам трохи поясню. Просіка - то така полоска без дерев у лісі, щоб зупиняти пожежі, і щоб лісникам було легше орієнтуватися, а особливо відважнім місцевім зручно їздити просікою на шашлики. Але щось бажаючих не видно.


Їдемо-їдемо, і вже відома тьотя з навігатору каже: “Сигнал GPS втрачено”. Ми як у казці стоїмо між двох шляхів - “направо яма, наліво - мерзла калюжа”. Обираємо їхати ліворуч просто голосуванням, бо на мапі ніц нічого не видно. Собаці ті наші моральні дилеми не дуже цікаві і він вмощується клубочком, бо якось вже сильно трясеться картинка за вікном.


Чоловік міцно тримає кермо і каже “Прорвемось” і концентрується на напрямку руху, бо дорогою то звісно можна назвати дуже умовно. А ми тим часом виглядаємо у вікно небезпеку. Як саме має виглядає небезпека ніхто не знає - але всі дивляться в обидва ока. Мої очі заплакані і трохи набрякли - тому я бачу тільки частинку загальної картини, але теж уважно дивлюся.


Аж раптом, якийсь рух у кустах! Двоє в білих хутряних шапках рухаються дуже швидко. Це ДРГ! Це 100 відсотків диверсанти. Я кричу на всю машину - “ЦЕ, ДРГ - ХОВАЙТЕСЯ!” от ніби в машині є куди сховатися, чесне слово. На задньому сидінні тиша і переляк.


Тут вже і собака поняв, що треба якось напевно включатися і рятувать родину, і як давай на всю машину гавкати у віконну шпаринку. І диверсанти в розсипну.


- глянь-но, - каже чоловік. - у твоєї ДРГ - рога і копита. Он диви, як накивали по кущах!


Я налаштовую зір і бачу: два маленьких оленя, перелякані не менше нашого, чкурнули подалі в ліс від дороги. Одні білі хутряні дупки і видно у сутінках.


Це був перший і напевно єдиний раз, коли ми щиро сміялися у той день. Саме та просіка нас і врятувала, бо нащастя більше нікого, крім оленів ми на ній не зустріли.


А собака ще трохи погавкав для надійності й знову загорнувся у ковдрочку, робота то зроблена. Якщо хазяїва врятовані, ще й сміються, то що йому ще для щастя треба?


 

Боєва Юлія

29 років

111 переглядів2 коментарі

Останні пости

Дивитися всі

Вакуум